Він з хвилюванням очікував відповіді. Та Амада мовчала. Певно, мучилася сумнівами, боролася сама з собою. Нарешті на четвертий день, уже знемагаючи від нетерпіння, він знайшов у вазі записку. В ній було тільки два слова: «Приходь увечері». Кров ударила Марсіалеві в обличчя, голова пішла обертом: отже, вона згодна на все!.. Він судорожно затиснув у руці клаптик паперу, наче то був скарб, який у нього могли одібрати, і побіг пустинною вуличкою вздовж огорожі саду Вільялосів.

Аж раптом він мало не зіткнувся з якоюсь парою, що розмовляла, сховавшись у затінку під стіною, кроків за тридцять від місця, де він узяв листа. Здивований Марсіаль упізнав Хоакіну. Поряд височіла довга, суха постать у сутані. Навіть поночі Марсіаль розгледів грубе обличчя з широкими бровами. Ті двоє розмовляли зовсім тихо, неначе пошепки молилися. Молодик пройшов повз них, не привітавшись. Він стривожився, згадавши Амадині розповіді про служницю. Хто б то міг з нею бути, як не священик? Поміркував трохи над своїм здогадом, а тоді махнув рукою: був надто щасливий і думати не хотів про якусь там небезпеку.

Відійшовши вбік на два чи три квартали, він зупинився під вуличним ліхтарем і поглянув на годинника. Було пів на дев'яту, отже, до побачення лишалася ще година. Не знаючи, як згаяти час, Марсіаль пройшовся по лабіринту вуличок за величезними старими аристократичними будинками Кальсади. Серце його шалено стукотіло: цієї ночі він оволодіє коханою, вона чекає на нього… Прикладав годинник до вуха: чи не зупинився. Надто повільно спливали хвилини. Нарешті о чверть на десяту неквапно попрямував до будинку Вільялосів, що ховався в темній зелені саду. Довкола не було ні душі. Марсіаль тихенько підійшов до гратчастої хвіртки і став чекати, неспокійно роздивляючись навкруги. Колони фасаду бовваніли в темряві, мов чорні привиди. Марсіаль сподівався побачити там Амаду, але її не було. Годинник показував двадцять вісім хвилин на десяту. Коли Марсіаль відчиняв хвіртку, руки йому тремтіли.

В саду він побоявся йти знайомою доріжкою і шмигнув у затінок кущів. Скрадаючись, швидко перебіг до великих мармурових сходів і побачив Амаду, що вийшла йому назустріч. Вона взяла його за руку і спокійно сказала:

— Ходімо, тільки тихо.

Рука її була холодна, але тверда, і це сподобалось Марсіалеві.

— А твоя мати? — спитав він.

— Вона вже обляглась.

— А слуги?

— Вони далеко. А Хоакіні я дозволила піти з дому.

Марсіаль хотів сказати, що бачив її, але натомість занепокоєно спитав:

— А… Діонісіо?..

— У клубі. Повернеться аж на світанку… Ходімо…

І тягнула його в дім, боячись, що вони не встигнуть непомітно дістатися безпечного місця.

Поминули вестибюль, вітальню та кілька великих, майже порожніх кімнат, і чути було, як глухо відлунюють їхні кроки. Марсіалеві стало тоскно від цієї пустки, від цієї занепалої величі; він відчув душею, як мусила тут страждати Амада, безрадісна юність якої минула серед цих колись пишних покоїв, не лишивши по собі жодних світлих спогадів.

Зрозумівши, що Амада веде його до бібліотеки, її улюбленої кімнати, Марсіаль здивувався з такої сміливості. Коли вони зайшли туди, вона сказала просто:

— Тут нам буде добре.

На великому столі, застеленому зеленою скатертиною, горіла лампа під японським абажуром, а поряд, одне проти одного, стояли два шкіряних крісла. Неяскраве світло не дозволяло виразно розгледіти одноманітні ряди книжок, захованих за склом у великих шафах з чорного дерева. Стіни кімнати були похмурі й вицвілі; позолочені ліпні прикраси подекуди повідривались од стелі. Марсіалеві здавалося, що він вдихає пилюку давніх архівів і навіть чує, як шашіль точить ветхе дерево.

Він дивився на Амаду з незбагненною сором'язливістю, що охоплювала його завжди, коли він намагався читати в душі цієї дивної жінки.

— Люба моя, — мовив тремтячим од хвилювання голосом, — ти все зробила обережно? Якщо твій чоловік раптом повернеться, то…

Вона пильно подивилася на нього й відказала, наголошуючи кожне слово:

— Мій чоловік знає, що я бачитимуся з тобою цієї ночі і що це станеться без відома матері, бо вона вважає наші зустрічі недопустимими.

Марсіаль аж остовпів від несподіванки:

— Він знає?! Хто йому сказав?..

— Я, — щиро відповіла вона.

Хоч як звик Марсіаль до примх цієї жінки, але не одразу зміг повірити в те, що почув.

— А він що?

Амада гордо посміхнулась.

— Пусте! Він зовсім мене не любить. До того ж він знає, що я ніколи не дозволю собі вступити в брудний позашлюбний зв'язок, та ще й у власному домі.

Марсіаль розгублено опустився в крісло і замовк. Всі його надії на це побачення, всі чарівні мрії, сповнені жагучої пристрасті, враз розвіялись…

V

Марсіалеві іноді здавалося, що Амада — звичайнісінька кокетка, котра, знудьгувавшись у самотині, надумала розважитись пригодою, в якій йому призначено досить ганебну роль. Але, добре поміркувавши, відкидав ці побоювання, бо не могла бути легковажною така простодушна, мрійлива і водночас нещаслива жінка.

Напевне, Амадині дивацтва випливали саме з цих рис її вдачі. Вона робила якісь химерні узагальнення, що зовсім не відповідали дійсності. На її думку, світ мав бути лише таким, яким вона його собі уявляла, і керуватися законами, які сама вона розуміла. Через це шлюб не дав їй щастя. Ні, Амада не бавилася коханням, її почуття були щирі, як і всі її думки. То невже вона, така цнотлива й чиста, не розуміла, що, покохавши іншого й визнавши його кохання, вона вже самим тим зраджує свого чоловіка? А може, вона за своєю вдачею взагалі нездатна була на справжнє кохання?.. Отак мучився Марсіаль від роздумів і сумнівів, не можучи дійти якогось певного висновку.

А тим часом Амада дедалі поступалася. Тепер вони зустрічались у бібліотеці через кожні три-чотири дні, і, звичайно, під час цих побачень він не гаяв часу даремно. Амада ухилялася від поцілунків, але дозволяла йому ніжно пестити свої руки й коліна. Минали тижні, і Марсіаль усе дужче прагнув оволодіти нею. Але чому вона не дозволяла себе цілувати? «Мабуть, хитрує…»— думав Марсіаль.

— Я тебе ніколи не поцілую, — казала вона палко. — Звичайно, мене не раз поривало бажання поцілувати тебе й по тому померти. Багато ночей я мріяла про тебе.

Її очі туманилися від захоплення. Вона поринала у неосяжний світ своїх мрій. То була Амада, яку Марсіаль обожнював, вважав своєю. То була Амада, яка спалахувала на мить і одразу наче перетворювалась на холодну статую. Годинами дивилася перед себе, як сновида, не відповідаючи на Марсіалеві пестощі й доводячи його до відчаю. І той, гамуючи нетерпіння, все думав і думав, як же, нарешті, подолати її вагання.

— Скажи, моя люба, хіба поцілунок — це щось погане? Якщо ти відчула бажання поцілувати мене, то вже ніби поцілувала… Я не вірю, щоб твоя ніжна душа була байдужа до тих мук, яких ти завдаєш мені.

— А ти не подумав, що, може, і я від цього страждаю? — різко кинула вона і опустила голову, ховаючи від нього лице.

Марсіаль сподівався почути від неї зовсім інше.

— Навіщо ти мучишся, любий? — ніжно заговорила вона. — У нас усе вже не так, як раніше. Але ж ти знаєш, що в нас нема майбутнього і що зараз ми повинні бути задоволені тим, що маємо. Звичайно, я не каюсь у тім, що зробила, бо я цим живу. Тільки я щасливіша, коли розлучаюся з тобою, згадую тебе і можу в уяві віддатися тому, що було б вершиною мого щастя, аби я мала на це право.

— І в цей час ти цілуєш мене в уяві? — схвильовано спитав Марсіаль.

Вона завагалась, але відповіла чесно:

— Так.

— І цілуєш свого… Діонісіо?

— Уже ні.

— Але він цілує тебе?

Амада мовчала.

— Скажи, він цілує тебе? Я хочу знати!

— Іноді, коли йому заманеться, — відповіла вона, задихаючись від сорому.

Ось і відкрилось те, про що він так давно хотів довідатись!.. Амада зневажала їх обох: одного через те, що розлюбила його, а другого за те, що не могла, не сміла віддатись йому, — а на самоті мріяла про заборонене раювання, впивалася насолодою. Марсіаль губився в лабіринті цих складних абстракцій, не можучи здолати невидимого ворога, удари якого важко було передбачити. Таке спотворення почуттів здавалось йому диким, суперечило його розумінню життя, дратувало. Що ж до Амади, то вона щодалі ставала наче одержима. Змарніла, під очима залягли темні кола…

Марсіаль щовечора відвідував матір і дочку, а раз чи два на тиждень бачився з Амадою наодинці. Іноді, коли він приходив на таке побачення, сліпа ще не спала. Тоді Амада прикладала палець до губів, тихо проводила його до бібліотеки і, зачинивши там, поверталася до матері, щоб покласти її в ліжко.

— А твоя мати ні про що не здогадується? — спитав якось Марсіаль.

На чоло її набігла тінь. Вона зітхнула.

— Ні! І це мене мучить. Адже я вперше від неї криюся.

Потім вони залишалися самі в просторій кімнаті, і знову все повторювалось, як завжди. Амада мовчки милувалася ним, поринувши в почуття, які згодом допомагали їй створювати в мріях свою ідилію. Він, роздратований цим, починав говорити про неї, про її тіло, прикриваючи свою хтивість абстрактними фразами, аби тільки не сполохати цього обережного птаха, ладного спурхнути при найменшій небезпеці. Треба було йти манівцями, повільно, маючись на бачності. Коли він ненароком торкався її, Амада здригалася від страху.

Під час перших побачень у бібліотеці закохані відчували острах, прислухалися до найменшого шереху в домі, але потім звикли і перестали боятись. У червневі ночі навіть відчиняли вікно й визирали в сад, вдихаючи свіже терпке повітря, напоєне духмяними пахощами троянд. Унизу стрімка річечка Санха хлюпотіла в кам'янистому руслі, одноманітно шумотів водоспад, навіваючи солодку млость. Марсіаль обіймав Амаду за талію і пригортав до себе. Її чисті й ніжні очі спокійно вдивлялися в нічну темряву. В такі хвилини Марсіаль не намагався досягти більшого, боячись втратити й оце. О пів на одинадцяту, коли в сусідній галереї лунав дзвін старого годинника, обоє підводились, ніби пробудившись зненацька від чарів чудового сну. Побачення тривало годину, а їм здавалося, наче вони були вкупі якусь хвильку. Невблаганна Амада подавала Марсіалеві руку, і той припадав до неї губами; потім обоє тихенько прямували до надвірних дверей. Марсіаль, холодіючи від страху, проходив вестибюлем і вислизав у сад. І ніхто не знав, як страшно картала себе Амада за ці приховувані від матері зустрічі.