Після того, як між ними було вимовлено слово «кохання», Амада більш не забороняла йому про це говорити. Але який же він був примарний, цей здобуток! На всі палкі Марсіалеві тиради вона відповідала спокійно, по-дружньому, хоч і слухала їх з душевним трепетом.

Якось вона сказала Марсіалеві, що почуття в неї затьмарюють розум.

— Я не маю права на більше. Не маю права й на це. Все це крадене! Я наче злодійка, а почуваю себе щасливою. І мені байдуже, як на мене дивиться світ.

— А що дав тобі світ, серце моє? Чому ти жертвуєш собою на догоду іншим?

Амада уперто похитала головою:

— Ні, не іншим, а самій собі. Я маю свої засади. Повір, якби йшлося тільки про закони, писані або нав'язані іншими, я б, не вагаючись, порушила їх задля кохання, яке живе в мені…

Та то були тільки слова й душевні поривання. Коли ж Марсіаль починав наполягати, Амада боронилась уперто, майже вороже. Трохи інакша вона ставала в ті хвилини, коли бачила його сумним або ж боялася втратити. Марсіаль прагнув скористатися з цього, щоб оволодіти нею. Нестримно пориваючись до цієї жінки, він не міг без хвилювання дивитись на її пишні плечі, високий стан, гарні руки під чорним серпанком рукавів. Що робив «варвар» з усіма цими скарбами? Тим варваром був чоловік, хазяїн, який мав право володіти її прекрасним тілом безроздільно. Думаючи про це, Марсіаль аж палав від люті. Він знав її чоловіка, світського сноба, знав про його цинічне ставлення до сімейного життя. Безперечно, Діонісіо ображав її своєю грубістю, адже для нього вона була лише слухняна рабиня. Часто Марсіаль поривався одверто спитати Амаду про все це, але не наважувався, бо всім своїм поводженням вона більше скидалася на цнотливу дівчину, аніж на жінку, зв'язану сімейними узами з такою людиною, як Хакоб. Усе це страшенно дратувало Марсіаля. Чому вона не може належати йому, як належить Хакобові? Під час їхніх побачень у присутності сеньйори Вільялоси, у якої після втрати зору став напрочуд гострий слух, Амада й зовсім відчужалась, ніби ховалася в панцир, тільки-но він робив необережний порух…

Якось увечері, коли сліпа, як завжди, задрімала, Амада гірко заговорила про те, як нещасливо склалось її життя. На очі їй навернулися сльози. Зворушений Марсіаль простягнув руку і ніжно торкнувся її пальців. Та Амада гнівно глянула на нього і відсахнулася так рвучко, що розбудила матір. «Ні!» — рішуче промовляли її очі, хоч губи були стулені.

— Що таке? — злякано спитала старенька, стрепенувшись у своєму кріслі.

— Нічого, мамо, то вам, напевне, щось наснилося, — спокійно кинула Амада і, сердито поглянувши на зблідлого Марсіаля, прошепотіла: — Щоб цього більше не було! Зрозуміло?

І повернулася до перерваної розмови, — тільки кутики вуст нервово пересмикувались. Марсіаль хотів одразу ж піти додому — надто вже схоже було, що з нього глузують, — проте лишився. Прийшов і другого, і третього дня, але був такий пригнічений, що Амада занепокоїлась.

— Марсіалю, що з тобою? Чого ти такий сумний? — ніжно щебетала вона.

Той тільки знизував плечима.

Одного разу Амада, забувшись, поклала руку йому на коліно й подивилася так щиро й покірливо, що Марсіаль підхопився і палко стиснув їй пальці. Серце в Амади закалатало, вона опустила очі і обережно вивільнила руку.

І все ж цього разу крига скресла — Марсіаль не почув жодного докору. Амада тільки соромливо усміхалась.

— Ти даєш мені кохання по краплині,— засмучено мовив він.

Тендітна рука з м'якою, як шовк, шкірою незабаром звикла до теплого полону Марсіалевих долонь. Пальці закоханих сплітались, і молодик не тямився од захвату. Сліпа, нічого не знаючи про цю ідилію, стала її мимовільною співучасницею. Амада, якій здавалося, що тьмяні зіниці матері прикуті до неї, червоніла до вух і намагалась не дивитися на стареньку.

Іноді повз них тихо проходила служниця Хоакіна, і Амада швидко забирала свою руку. Служниця удавала, ніби нічого не помічає, проте Амада мимоволі здригалась.

— Сама не знаю, чому я боюсь цієї жінки, — пробелькотіла вона якось у відповідь на здивований погляд Марсіаля.

— Чого її не звільнять?

— Заради матері. Мати звикла до неї і вважає її найчеснішою з усіх слуг. Можливо, я перебільшую, але ж вона не симпатична, правда?

— Так, не симпатична, — потвердив він, не розуміючи, проте, її хвилювання.

Марсіаль не зрікався наміру полонити Амаду і наполегливо вів далі свою хитромудру гру. Потихеньку, наче незумисне, його пальці підступно тяглись усе вище, і, хоч здобутки, досягнуті ціною тих терпеливих старань, були мізерні, закоханий тішився й ними. Амада добре розуміла його маневри й не приховувала цього. Часом, коли його рука надто сміліла, вона спокійно брала її і відводила вбік. І Марсіаль мусив починати все спочатку.

Одного дня, коли Амада, як йому здалося, була особливо податлива, він спробував піти в новий наступ — потягнув до себе її руку і рвучко притулив до щоки. Та коли він нахилився, щоб припасти до руки губами, очі Амади гнівно спалахнули, і вона рішуче випручала руку. Після того весь вечір була сувора, та й у наступні вечори Марсіалеві доводилось тільки відступати.

— О ні, такого більше не буде! — спокійно і твердо проказала вона, певна своєї сили.

Та невдовзі сталася непередбачена подія, що відвернула думки закоханих на інше. Сеньйора Вільялоса, завжди стримана й мовчазна, якось уранці, коли Амада одягала її, зненацька спитала, чи вони самі. Діставши ствердну відповідь, старенька схвильовано заговорила про те, що вони не повинні більше приймати Марсіаля, бо, мовляв, його візити стають просто обурливі. Амада застигла вражена, не знаючи, що відповісти. Кого вони можуть обурювати? Хто сказав таке матері? Подумала про чоловіка й нараз похолола від жаху. Але тут-таки відкинула цю підозру: чоловік ставився до неї так само байдуже, як до сусідського пса. Лишалася тільки Хоакіна: вона одна бувала із сліпою і могла про це сказати. Амада ледве пересилила себе, щоб не впасти в ноги матері і не звірити їй душу: для сеньйори Вільялоси, яка вважала дочку безгрішною святою, то був би надто тяжкий удар…

Мати перервала її гіркі роздуми:

— Ні ти, ні я не вбачаємо в його відвідинах нічого поганого, і нам здається, що весь світ думає так само. Але люди лихі й підступні і легко можуть звести на тебе, заміжню жінку, гидкий наклеп.

І, помовчавши, додала сумовито:

— Я теж шкодуватиму за нашими розмовами, бо люблю Марсіаля, як сина, і звикла бачити щодня.

Амаді було боляче від материної щирої довіри. «Вона думає, що я свята, а я пропаща грішниця», — картала вона себе. І твердо постановила не бачитися більше з Марсіалем, забути його. Нехай мати сама поговорить з ним увечері, коли він прийде. А вона в цей час замкнеться у своїй кімнаті й оплакуватиме своє втрачене щастя…

«Адже й справді,— з відчаєм думала вона, — я ж була така щаслива!..»

Наступні дні були ще тяжчі. Амада тужила за Марсіалем, і що нестерпніші ставали її муки, то більше вона ненавиділа Хоакіну. Не раз намагалася вловити на байдужному обличчі служниці вираз зловтіхи. Та все було марно: ця жінка не звертала на неї уваги, як і на всіх у домі. Незворушна, як черниця, вона була завжди однакова; здавалося, що то не жива істота, а бездушна машина.

У розмовах з сліпою матір'ю Амада мусила прикидатися спокійною. Перед чоловіком із своїм настроєм не крилася — він однаково не звертав на неї уваги. Тепер вона ненавиділа Діонісіо за все заподіяне їй зло, за те, що він перетворив її на рабиню. Нарешті вона не витримала й написала Марсіалеві листа. Відповідь надійшла через два дні. То був довгий лист, повний палких освідчень і гірких роздумів. Марсіаль проклинав свою долю і присягався, що не може жити без Амади. І коли вона упевнилась, що коханий лишився вірний їй і думає про неї, до неї поступово повернулася попередня врівноваженість.

Листи посипались один по одному в їхню «поштову скриньку» — старовинну вазу в садовій огорожі. Марсіаль благав про зустріч, хоч би й у присутності матері. «Мені треба бачити тебе, як раніш, — писав він. — Навіть цього мені досить, щоб бути щасливим».

Амада відповідала ухильно, нагадувала про сумління. «Я певна, — писала вона, — що маю право на щастя, поки сплачую за нього муками. Нехай мати і весь світ осудять мене, але відмовитись зовсім від того, чого я прагну, мені несила». І далі дописувала: «Якби ти вірив у себе, то не впадав би у відчай. Твої листи дають мені щастя. Лишаючись на самоті, я перечитую їх, і вони зміцнюють мою віру».

Марсіаля непокоїла така її покірливість перед долею, він не хотів жити самими химерами, і з кожним днем його бажання бачити кохану зростало. Зрештою, думав він, ніхто не забороняв йому відвідувати дім Вільялосів, та й Амада в одному листі натякнула на те, що їхня довга розлука вже схожа на розрив. Отож якось увечері він знову пішов туди. Амада, побачивши його, зашарілась, а сліпа у відповідь на його привітання лагідно усміхнулась.

То був чарівний вечір. І хоч стара, всупереч звичаєві, не куняла, бо хотіла прийняти гостя як годиться, Марсіаль у перші ж хвилини взяв руку Амади, притулив собі до обличчя і в пориві ніжності припав до неї губами. Амада спалахнула й схвильовано заплющила очі, благословляючи долю, що дала їй цю радість. Старенька щось говорила, і вони слухали її, не наважуючись глянути одне на одного, сп'янілі від щастя. Марсіаль промовистими жестами й поглядами благав про нове побачення. Амада замріяно опускала очі, ніби нічого того не помічала. Та зовсім не відповісти на домагання наполегливого закоханого було неможливо.

— Кохаєш? — палко питав він самими очима.

— Побачиш, — ледь чутно обізвалася вона.

Марсіаль ішов додому радісно збуджений: якщо Амада каже «побачиш», значить, у ній переможено внутрішній опір, і це слово дорівнює обіцянці. Уночі він написав їй листа, виклавши свій план, про який уже не раз згадував у попередніх посланнях. Сліпа лягала спати о дев'ятій. О пів на десяту він міг би прийти, не боячись, що хтось із домашніх його помітить.