Марсіаль, якому перемога видавалась уже зовсім близькою, починав наполягати, заколисуючи її ніжністю.

— Ти ж мислиш так само, як і я, Амадо. Ти не можеш думати інакше, — шепотів він, — ти тільки не хочеш признатися в цьому, бо ти — незвичайна! Я певен, ти зважишся…

Та Амада враз наче пробуджувалась од сну і, перевівши дух, рішуче відказувала:

— Ні!

Її раптом понімало почуття неприязні, під впливом якого вона бувала несправедлива, ба навіть жорстока До друга, хоч за його щастя віддала б життя… А Марсіаль бачив, що Амада лише прикидається відчуженою — власне, всі жінки чинять у такий спосіб, коли їм настає час боронити щось близьке їхній душі. Вона була схожа на равлика, що боїться виглянути із своєї черепашки, хоч небезпека й примарна.

Він розпачливо питав:

— Чому — ні?

— Бо — ні. Є речі, яких не пояснюють.

Одначе вона знову ставала щира й ніжна, коли бачила, що він засмутився, а він дивився на неї з невимовним благанням і докором. Тоді до неї знов поверталася віра в чисте єднання душ, у високі поривання, що навічно зв'язують закоханих попри всі закони, породжені людською черствістю та себелюбством. Якби вона раніш, у двадцять літ, більше знала життя, то, певно, не помилилась би в своїх почуттях і була б нині щаслива… Але вона помилилась і тепер мусила терпіти. Не одна ж вона отак страждала. Лишалося тільки коритись і жити вже не для себе, а для близьких. Нехай їй заказано прагнути справжнього щастя, але чом же не брати бодай оті крихти, які дарує їй доля? І хоч то була лиш примара щастя, та серце і їй раділо безмежно.

— Коли б ти справді відчував те, що кажеш, — зітхала вона, — не було б такої безнадії в твоїх очах…

— Тебе засмучують мої слова? — питався він, не зводячи з неї очей.

— Я не хочу, щоб ти сумував. Коли щиро поважаєш мене, то не будеш таким похмурим, — белькотала вона.

Траплялися хвилини, коли Марсіаль майже втрачав самовладання. Тоді він схоплювався з місця й щодуху біг додому, на жалюгідну вуличку передмістя Пілар… Ні, Марсіаль не сподівався легко заволодіти Амадою, бо знав усю глибину її доброчесності, успадкованої від матері. Він не міг не признатися собі, що нестямно закоханий у цю жінку. Розумів і те, що вона так само кохає його і не може приховати своїх почуттів, але така, як вона, жінка, хоч би й хотіла, не змогла б поступитися надто легко… Звичайно, попервах йому було досить ніжного погляду Амади, чи дружньої розмови, чи щирого потиску руки при прощанні, щоб жити тими вкраденими хвилинами щастя аж до наступного побачення. Але його мучило те, що він змушений був розмовляти з коханою самими натяками, бо ж боявся злякати її, таку несміливу і обережну…

Так спливали місяці, і ніщо не змінювало долі цих людей, таких щасливих і таких змучених своєю таємницею. У неяскраво освітленій просторій вітальні з облупленими стінами вони втрьох влаштовувалися завжди однаково: сліпа — в кріслі посередині, а Марсіаль з Амадою — на низеньких стільчиках обабіч неї. Навпроти в півсутіні виднів портрет сеньйора Вільялоси. Інколи здавалося, що ось зараз він вийде з рами і пристане до їхнього невеличкого гурту.

Марсіаль з тугою думав про те, що виходу усе не видно. Як він стомився!.. Затамована пристрасть мужчини не може горіти вічно, тоді як жіноча — живе й зростає, ніби живлячись своїми ж таки соками. Він стомлювався від того, що обожнював Амаду, як святу. Всі його промовисті натяки розбивались об витримку цієї дивної жінки — то ніжної, то ревнивої, то сумної… їй усе здавалося, що він таїть до неї злість і зовсім її не розуміє, а Марсіаль, зневірившись, клявся, що забуде її й не приходитиме більше. А через день Амада зустрічала коханого засмучена, з докором в очах, і він з трепетом відчував, що надто міцно прив'язаний до неї. Отож потурав її примхам і водночас надіявся на краще.

Одного вечора, зайшовши до вітальні, Марсіаль здивувався: Амада сиділа сама. Ніяково усміхаючись, подала йому руку і пояснила, що мати в своїй кімнаті, бо в неї болить голова. Вона щойно прийняла ліки і вийде до вітальні трохи згодом.

Побачивши її збентеження, Марсіаль хотів уже був піти, але вона затримала його.

— Залишся, мама сама сказала мені, що неодмінно вийде привітати тебе. Мабуть, це в неї від утоми…

І Марсіаль залишився віч-на-віч з жінкою, яку так нестямно кохав. Їх розділяло лише кілька кроків. Голова йому паморочилась, кров стукала в скронях. Молода жінка теж була сама не своя і не наважувалась навіть глянути на нього. Обоє мовчали. Нарешті Амада боязко сказала:

— Сідай.

І вони сіли, як завжди, перед вільним кріслом сліпої. Амада щосили намагалася заспокоїтись і мовчки бгала в руках хусточку. Марсіаль, в голові якого шалено вирували думки, не знав, з чого почати розмову. Аж раптом прошепотів схвильовано:

— Амадо…

— Що? — спитала вона, не поворухнувшись і не звівши очей.

— Навіщо ми самі з собою нещирі?

Вона здригнулась.

— Я не розумію, — мовила злякано.

Марсіаль дивився на неї. Так довго стримувані почуття рвалися з грудей, виливалися в шалену жагу. Ось вона — нагода поговорити, єдина нагода за такий тривалий час! Адже стара вдова ніколи не лишала їх наодинці. Ось коли він скаже, все!..

— Я поясню. Уже понад рік ми розігруємо непотрібну комедію. Адже ми кохаємо одне одного, прагнемо зустрічей, які дають нам стільки щастя, і страждаємо від того, що глупота світу нас роз'єднує. Навіщо ми прикидаємось одне перед одним, мовчимо про те, що в нас на душі, замість щиро й чесно признатися, що це… кохання?

Амада схопилася з місця, хотіла втекти, але нараз зупинилась. Втупила в Марсіаля злякані очі, сповнені болісного докору. Необачним словом він розірвав, солодкі пута, які їх єднали. Вона не мала права більше його слухати, не мала права втішатися скупим щастям попередніх зустрічей. Відтепер це була б уже й справді непотрібна комедія, нехтування мораллю і честю. Єдиний вихід — раз і назавжди взагалі обірвати будь-які взаємини з цією людиною. Але де взяти мужності для цього?..

Із сльозами в очах вона вигукнула:

— Чому ти так говориш? Нащо ти це сказав? Сподівалася: зараз він скаже, що то був тільки жарт, і вона заспокоїться й житиме, як і до цього дня, — гордо, зі спокійним сумлінням.

Марсіаль, прагнучи відвернути остаточний розрив, опанував себе і жестом запросив її сісти. Амада скорилась і знесилено опустилася на стілець. Тоді він заговорив знову. Говорив лагідно і водночас твердо:

— Ти боїшся слів, Амадо, але ж ми повинні бути щирі. Те, що виникло в наших душах, — аж ніяк не приязнь брата й сестри, не просто дружба. Може, це примха долі, може, це наше нещастя, але ж це справжнє кохання.

— Ні, не кохання!

Вона знову рвучко підвелась, гнівно дивлячись на Марсіаля.

Марсіаль спокійно заперечив:

— А що ж тоді? Чому це не може бути коханням?

— Тому, що не може бути.

— А якщо воно все-таки живе в нас, ні на що не зважаючи? — В голосі його забриніла гірка іронія.

— Ні, такого ніколи не може бути!

На устах у неї заграла переможна усмішка, і Марсіаль зніяковів.

А що, коли в цієї жінки, яка була для нього вища за всіх жінок, і справді холодна душа?.. Марсіаль зовсім знітився і замовкнув. Приклав руку до чола, щоб заспокоїтись.

І тоді сталося диво. Горда й непохитна жінка, яка щойно дала йому рішучу відсіч, нараз цілковито змінилась, угледівши, як зажурився її коханий. Вона наблизилась до Марсіаля, мало не торкнувшись його.

— Слухай мене, друже, — почала сердечно й лагідно. — Те, що ми можемо мати, ми вже маємо. Нащо думати про щось більше й мучити себе? Я не хочу, щоб хтось зневажав мене навіть у думках, тим-то й мовчу про свої почуття…

Вона опустила очі І, зашарівшись, тихо додала:

— Бачиш, я зовсім щира з тобою.

Марсіаль, який аж тремтів увесь, відчуваючи їх так близько, сумовито спитав:

— Отже, Амадо, хто я і ким можу бути для тебе?

Вона всміхнулась.

— Ти? Моя мрія — ось хто ти! І можеш бути для мене лише мрією. Так я тебе називаю, коли залишаюсь на самоті і думаю про тебе, про себе і про нашу долю.

Він закохано дивився на неї, дослухався до її слів, у яких не вчувалось ні лицемірства, ні бажання похизуватись. Амада була бліда, але спокійна. Марсіаль вдихав пахощі її парфумів, відчував тепло її тіла і намагався не поворухнутись, щоб не порушити цю несподівану близькість. Але не стримався і, наче враз сп'янівши, потягнувся до її обличчя, що схилилось над ним. Та Амада все з тою ж спокійною усмішкою трохи відступила.

В цей час на порозі стала сліпа. Обережно простягнувши руки перед себе, вона поволі попрямувала до них, добродушно й довірливо усміхаючись. Амада і Марсіаль, миттю отямившись, кинулись їй назустріч і повели до крісла. Амада піднесла до губів материну руку, зморшкувату й бліду, з набряклими венами, і рвучко почала її цілувати…

IV

Марсіаль порівнював свою боротьбу за підкорення Амади де Хакоб з воєнною кампанією, в якій ворог здає свої позиції так повільно, що не знаєш часом, чи ти зайняв їх, чи втратив. Іноді Марсіалеві здавалося, що він ось-ось досягне мети, та наступного дня він з подивом помічав, що треба починати все спочатку, бо за кілька годин розлуки її воля знову зміцніла. Звичайно, вона його кохала — він бачив це по її очах, хоч як вона намагалася приховати свої почуття. Чому ж тоді вона не стала його коханкою або не відмовила йому рішуче, як жінка, що над усе ставить подружню честь? Він не сумнівався, що в її поведінці не було кокетування. Вихована в сім'ї, де дітям змалку прищеплювали такі риси, як щирість, відвертість і вірність у взаєминах, вона була вірною послідовницею родинних традицій. І водночас у ній відкрилося щось нове, і це вкрай здивувало й стривожило Марсіаля.