Ти не можеш знати, серце моє, як я сама з собою борюся. Не можеш, бо зовсім по-іншому мислиш, бо вихований інакше, ніж я, а ще тому, що ти — мужчина.

Слухай же: я — погана! Злочин, який я чиню, лякав би мене, якби він не приніс уже стільки горя, і це не стало ніби спокутую за нього. Лише отак я можу жити зі спокійною совістю. Знай, я маю силу, щоб іти далі, навіть обманюючи матір.

Я завжди тебе кохала і кохаю нестямно, як тільки може кохати жінка. Я тебе кохаю і хочу, щоб ти був моїм… Нині, в цю хвилину, я відчула, що не можу без тебе, і злякалась, і, щоб утекти від самої себе, відійшла од вікна, біля якого стояла.

О, ти не знаєш, як мене п'янило б твоє кохання, коли б воно було шлюбне! Я навіть не наважуюсь уявити собі такого щастя! Я хочу, щоб ти знав, як нелегко дається мені ота жорстокість, та обережність, за які ти не раз мені дорікав. Знай: я мучусь, але відколи кохаю тебе, мені дорогі стали і тінь твоя, і журба моя!..

Чому ти просиш у мене те, чого ми ніколи не будемо мати? Тож я і дивлюсь на тебе, як на вічну й неможливу любов. Чому не береш те, що я можу дати тобі?

Слухай мене, щастя моє. Якщо любиш, то не можеш зичити мені зла. Я не змогла б жити з матір'ю, обманюючи її у рідній оселі… Ти помітив, я мовчу тут про все, що хоч трохи стосується шлюбних обов'язків, якими, ти сам добре знаєш, я не дорожу? Нині я знайшла в собі силу, щоб зносити докори сумління та горе, і кажу тобі: я щаслива, бо живу і знаю тебе… Але якби я дозволила собі поступитися, то, присягаюся своїм коханням, була б найнещасніша в світі!

Ти не приходь більше, єдине світло моєї душі! Я можу стерпіти все, лиш не твою зневагу і не розлуку з тобою. Я не прошу любити мене, я благаю, щоб ти розлюбив. Я звертаюсь до твого кохання і співчуття, і навіть не відчуваю приниження, бо перед тобою не маю гордості. Ні-бо, приходь! Хочу бачити тебе й чути, хочу, щоб твоє життя пломеніло разом з моїм, хоч вони й не можуть з'єднатись, хочу твого кохання і поцілунків, якщо вони в тебе знайдуться для твоєї нещасної

А.»

Згорнула лист удвоє, поклала в химерну металеву шкатулку. Потім, не роздягаючись, лягла на ліжко. Ось ще трохи припізніє, і вона непомітно перебіжить через сад і покладе шкатулку з листом у щербату вазу в огорожі, що правила їм за поштову скриньку.

Марсіаль, напевне, завтра забере листа, бо щодня приходить у їхній сад.

ІІ

У гріх сеньйора де Хакоб впала непомітно, як це буває, коли схиблюють доброчесні.

Коли вона з матір'ю, братом, сестрою і чоловіком повернулася з Іспанії, мучили її дві великі біди: лікарі визнали батьку безнадійно хворим, а чоловік зовсім її не кохав. Сеньйор Вільялоса від самого початку не схвалював того шлюбу. Сім'я Хакобів давно вже розорилась. Про них не можна було почути чогось поганого, але й доброго було не чувати. Тож батькові не вельми подобалось, що Діонісіо стане чоловіком його дочки. Йому ввижався фальш в очах того ферта, який над усе дбав, щоб у нього блищали нігті,— більше, ніж про порядну посаду. Та, коли похопилися, було вже пізно: Амада впіймалася в сіті цього молодика, а вона, серйозна й мрійлива, завжди доводила все до кінця. Сеньйор Вільялоса виховав і вивів на добрий шлях своїх дітей, та на цьому й заспокоївся. Він покликав до свого кабінету Амаду, лаконічно виклав їй свої побоювання, а далі дозволив дівчині, якій ще не минуло й двадцяти років чинити свій розсуд.

— Отже, зваживши все, дочко, — закінчив він, — ти вирішила вийти заміж? Ти добре обміркувала?

— Так, тату.

— Ти кохаєш його?

Вона кивнула головою, щоки її пломеніли, мов червоні троянди.

— Коли так, — промимрив високоповажний добродій, — мені нічого більше сказати. Хай сповниться божа і твоя воля.

Сім'я Вільялосів була ще багата. Мала родовий будинок в Серро, добру ренту від орендарів і землі в різних місцях острова. Але все-таки скасування рабства дуже відчутно вдарило по їхніх, колись величезних, достатках. Подружжя мало трьох дітей. Старша дочка Карідад пішла в монастир; син Маріо якийсь час служив моряком, а тоді став, як і батько, чиновником; Амада була наймолодша, й батьки покладали на неї найбільше надій. Тому її шлюб завдав такої прикрості сім'ї, хоч признатися в цьому ні батькові, ні матері не дозволяла гордість. Діонісіо Хакоб, який був усього тільки адвокатом, дістав гроші на весілля від своїх родичів і поїхав з дружиною в Швейцарію, плекаючи в душі надію, що тесть, хворий на рак, скоро помре. На жаль, гроші скінчилися раніше, ніж рак звів у домовину сеньйора Вільялосу, і Діонісіо з молодою дружиною змушений був іти в прийми до тестя. Старий і не заперечував. Безнадійно хворий, він хотів бодай щось іще залагодити на цім світі, надіявся, годуючи зятя, не дати йому спіткнутися, надіявся, тримаючи біля себе, якось уберегти його. Але на заваді йому стала хвороба: довелося думати про інше, готуватися до смерті.

А сеньйора де Хакоб, придивившись до чоловіка ближче, зрозуміла, що її серце помилилось. Діонісіо Хакоб розвіяв її наївну віру, її мрії. Вона була сентиментальна й ніжна, а він — цинік, скептик і себелюб; Тільки й мав, що красиві очі, стрункий стан і вишукані манери. Він бачив у ній лише гарненьке дівчисько і небавом зробив її співучасницею своїх любовних пустощів. І вона поклала собі нізащо не мати дитини від того світського фертика, спритного і в'їдливого аж до жорстокості. Ні, не таким мав бути її чоловік. Він з'являвся їй у мріях як напівбог, великодушний захисник, що за правом, наданим йому релігією і людьми, переступає закони скромності й водночас лишається непогрішним.

Через три дні після весілля Хакоб ненароком знайшов кілька купюр по п'ять дуро, що їх сеньйор Вільялоса дав доньці на дрібні витрати. Анітрохи не ніяковіючи, забрав їх і, ховаючи в гаманець, сказав:

— Дівчинко моя, буде ліпше, якщо я їх збережу. Ми не дуже багаті на гроші, а подорожувати любимо. Коли тобі щось знадобиться, скажеш мені, і я з охотою куплю.

Той випадок глибоко вразив нещасну жінку. Ніби завіса перед нею відхилилась, показавши майбутнє. Відтоді, якщо їй була потрібна пудра, духи, чи щось іще, вона мусила звертатися до чоловіка, і він водив її в крамниці чи до кравця і сам на свій смак усе вибирав. Амада змучилась від цих дрібних принижень і, щоб уникнути подібних образ, почала одягатися зовсім скромно. Та Хакоб побачив у цьому лицемірство й скупість і почав безжально кепкувати з дружини й навіть натякати, що він жалкує про їхнє одруження.

— Знаєш, люба, — сказав він їй якось, — це просто смішно, що ти не вживаєш рум'ян, адже жодна жінка без них не обходиться.

Амада знітилась і тихо відповіла:

— Мені завжди здавалося, що природна краса найвища.

Діонісіо глузливо засміявся:

— Авжеж, тільки не всяка природна краса, а така, що дружить з модою, про яку жінка має дбати, коли не хоче бути посміховищем.

І, не приховуючи зневаги, одвернувся.

Після таких розмов Амада зачинялась у своїй кімнаті і довго плакала, марно намагаючись відігнати невтішні думки про майбутнє. А втім, чоловік ще був причарований її красою, навіть любив її і не зрікався надії зробити з неї вірну супутницю своїх мандрів по фешенебельних ресторанах, а ночами палко її виціловував. Але Амаду обтяжувало чоловікове товариство. Усе частіше вона усамітнювалась і залишалась у готелі, коли він запрошував на гулянки. Думала й думала про нього, і все з більшою відразою, хоч Хакоб уперто намагався перевиховати її на свій штиб. Марно старався. Поволі він звик гуляти сам, і тоді їй вільно стало робити все, що вона хотіла. Він охолов до неї. В Ніцці, куди вони повернулися після весільної подорожі, люди бачили Хакоба з іспанською естрадною співачкою на Рів'єрі і в казино. Тепер він здебільшого вечеряв поза домом і часто повертався на світанку, Амада ж нудьгувала в самотині, але їй і на думку не спадало завести з кимось дружбу. Вона ревнувала, хоч давно вже не поважала чоловіка і, природно, не могла його любити. Саме в цей час вона пережила нову образу, таку болючу для її щирої душі: Діонісіо програв у рулетку останню сотню франків, і вона мусила просити в батька грошей, щоб повернутися з чоловіком до Мадріда, в батьківський дім.

Це було якраз тоді, коли сеньйор Вільялоса намислив допомогти зятеві, аби той став матеріально незалежний. Але Хакоб мріяв про інше. Після того, як тесть влаштував його на посаду, він вирішив будь-що зробити з Амади світську даму і перебудувати дім Вільялосів на новий кшталт. Він висміював старі речі й глузував при дружині із звичок батьків. Вони, мовляв, просто до смішного скупі, їх треба напоумити. Якось він так прямо і обізвав сеньйора Вільялосу старим скупердею. Амада не стрималась, спалахнула і нагадала, що вони обоє,— він і вона, — їдять хліб цього скуперді. Ображений Хакоб зник і три дні не повертався додому. Дружина мусила шукати його і просити пробачення, щоб він повернувся. Батьки так і не дізналися ні про сварку, ні про зникнення Хакоба, бо дочка трималася мужньо, і всі були певні, що він ночує вдома й цілі дні зайнятий справами. Але Хакоб усе ще не відмовився від наміру, як він сам казав, цивілізувати тестя й тещу і при кожній нагоді давав зрозуміти дружині, що зробив ласку, породичавшись із сім'єю, предком якої був власник судна, що перевозило чорних рабів, мало не пірат.

Амада на той час зовсім збайдужіла до всього, уся віддалася горю: батько доживав останні дні. Вона не відходила від хворого, боячись втратити хоч одну хвилинку з тих, в які він ще був живий. Вони втрьох — мати, брат і Амада — сиділи біля найдорожчої їм людини, котра ще не відала, що ніякі ліки вже не принесуть порятунку. Хакоб, проходячи повз них, тільки знизував плечима. Сім'я в горі забула про нього, він був їм чужий.

Незабаром почали готуватися до від'їзду на Кубу, щоб поховати старого на рідній землі. Діонісіо не міг дочекатися того дня, коли стане хазяїном у домі. А тим часом він клопотався переїздом: замовив місця на кораблі, відправив речі. Всі були йому вдячні, і сеньйора Вільялоса нагородила зятя сумовитою усмішкою.