Сеньйора де Хакоб під колонадою біля входу розмовляла з мужчиною.

— Я не можу більше, Амадо, — шепотів він. — Нерви не витримують. Клянусь тобі, так далі не можна…

— А не буде гірше? — лагідно спитала вона. — Чи не буде важче, коли розлучимось?

Він з досадою махнув рукою.

— Відважся, — сказав схвильовано, — давай зробимо так, як я кажу.

— Ні! — відповіла вона.

— Ні? Поміркуй добре!..

— Ні!

— Отже, ти не хочеш зустрічатись?

Сеньйора де Хакоб з розпачливою ніжністю глянула на нього. Він благав… І вона злякано повторила:

— Ні-ні! І йди, бо вже пізно… А мати ще не спить.

— Прощай, — сказав він, як чужій, і навіть не поцілував.

— Прощай.

Те «прощай» злетіло легким зітханням з її уст, руки її безсило повисли. Він пішов, а в серці відлунювало: «Про-щай…»

Вона знову зітхнула, дивлячись, як віддаляється у сутіні саду між пальмами його постать. Ось долинув скрегіт засува — то зачинилася за ним хвіртка. Раптом молода жінка відчула, що хтось стоїть у неї за спиною. Обернулась і побачила матір. Старенька простягала до неї руки. Вже чотири роки вона була сліпа.

— З ким це ти розмовляла, дочко?

Сеньйора де Хакоб ще не переборола хвилювання.

— То я прощалася з Марсіалем.

— А що тут робив Марсіаль так пізно, доню?

Дочка завагалась.

— Він проходив стежкою, побачив мене і… зупинився побалакати.

Старенька щось ніби вигукнула стиха — чи то дорікала доньці, а чи погоджувалася з нею, — потім узяла її за тремтячу руку.

Обидві вони, стара й молода, вбрані в усе чорне, були дуже схожі. А торік, коли пристрасть ще не вразила серця сеньйори де Хакоб, схожість та ще більше впадала в око. В обох було тоді в обличчі щось ніби ангельське, обидві мали матово-білу шкіру. Могло здатися, що то сестри. Звичайно, сивина та й зморшки на материнім обличчі виказували, що вона років на тридцять старша. Була це вдова відомого колоніального чиновника — сеньйора Вільялоси. Посивіла вона десь за рік по чоловіковій смерті. А дочка була чорнява, кароока, струнка, з гарною ніжною шиєю. Вона полюбляла великі декольте, і багато хто вважав її за кокетку. Але то було давно… Ось уже вісім років і мати, й дочка носили жалобу по батькові. Чорна сукня з трикутним вирізом дуже личила Амаді, підкреслюючи пишну гармонію її тіла. Шкіра видавалася ще білішою, а коси й очі — темнішими… Але відтоді, як прийшли до неї муки кохання, обличчя її дуже змінилося. Воно втратило лагідність і часом ставало навіть жорстоким. Ці очі, що горіли неспокоєм і пристрастю, вже не були ангельськими. Ні. Отаким, певно, мав бути ангел, в якому несподівано заговорила мученицька кров демона. Але мати була сліпа й не могла помітити цієї зміни в доньці, серце якої колись було для неї прозоре, мов чистий кришталь.

Мати й дочка зайшли до будинку, причинивши за собою двері. Проходячи вестибюлем, молода жінка мимоволі здригнулась: обіч дверей стояла служниця Хоакіна. Її застигле обличчя ніколи не осявала усмішка, сухорлявий стан був немов закутий у твердий корсет, а поверх спідниці звисав на шлейках чорний фартух.

— Сеньйора може лягати, я вже постелила, — як завжди, байдужно промовила вона, не дивлячись на своїх хазяйок. Тоді повернулася на підборах і нечутно зникла в сутіні покоїв, просторих, як храм, де витають душі померлих.

Незабаром поганий настрій дочки і роздратування, яке тепер раз у раз викликала в неї мати, минулися. Справді-бо, про стареньку треба краще піклуватись, не забувати, що вона сліпа… Як завжди, обережно та дбайливо, провела вона матір до кімнати, стежачи, щоб та не наштовхнулася на двері або меблі. Опустила фіранки на вікнах, засвітила світло і почала зачісувати сліпу на ніч. А мати, зустрівши дочку біля входу, відчула невиразну підозру, проте була така з нею ласкава, зовсім як колись у дитинстві, і настороженість молодої жінки швидко розвіялась… Вона ніжно розчісувала материне сиве волосся на проділ, коли та раптом зовсім просто мовила:

— То розкажи ж, доню, що тобі говорив отой навіжений Марсіаль.

Дочка мало не впустила гребінця, але відповіла майже спокійно:

— Ну… він незадоволений з своєї посади. Його примушують надто багато працювати, а таке життя не для нього.

Старенька добродушно розсміялась:

— Авжеж, авжеж! Йому більше подобається складати віршики, пописувати в газету і займатися всілякими дурницями, які не дають грошей. І, звичайно, він би це й далі залюбки робив, якби не вмер його бідний батько. Але не завжди так живеться, як хочеться.

Марсіаль був син далекої родички її небіжчика чоловіка, і старенька вважала його близькою людиною. Йому вже минуло тридцять. Амада була на два роки молодша. Коли вони були ще дітьми, родичі заводили розмови про їх майбутній шлюб. Але сеньйорові Вільялосі запропонували добру посаду в Іспанії; він сподівався підлікуватися там і забрав із собою дружину й дітей. Життя було неспокійне, і діти зростали не в таких умовах, як хотілося батькам. Коли ж сім'я зібралася назад, сеньйор Вільялоса був уже при смерті, а Амада мала чоловіка — Діонісіо Хакоба, молодого доктора права, що скінчив університет у Сантьяго. Тепер, коли вона стала сеньйорою де Хакоб, взаємини з Марсіалем втратили колишню безпосередність, але все-таки як родич він і далі міг заходити до них у будь-яку пору дня. Амада не була щаслива в шлюбі, а її чоловік, який одружився заради грошей, не вмів та й не хотів ревнувати. Що ж до старої вдови, то вона навіть не припускала, щоб хтось із її дітей міг мати позашлюбний зв'язок. Марсіаля вона щиро любила.

— Так, він навіжений, і нічого тут не вдієш. А все ж таки він чудовий хлопець, — помовчавши, сказала мати.

Сеньйора де Хакоб розцілувала б її, коли б не боялася виказати свою таємницю. Гребінець м'яко пройшовся по сивій голові, і доччина рука пестливо розпушила волосся, зібране у сіточку. Про Марсіаля більше не говорили. Амада роздягла немічну матір і удавала заклопотану, щоб довше помовчати. Допомогла старій надягти нічну сорочку й поправила подушки на великому двоспальному ліжку, яке мати не залишала й по чоловіковій смерті. Потім підвела її до ліжка, обережно поклала і, підмощуючи під голову білі подушки, притулилася щокою до її щоки. Поцілувала в чоло й прошепотіла:

— На добраніч, мамо.

— Діонісіо вже прийшов, доню? — спитала старенька, затримуючи її за руки.

— Ще ні, але скоро буде, — збрехала Амада.

Насправді він не приходив уже кілька днів, але то була свята брехня, вона нікому не вадила. Вдова зітхнула й сказала сумно:

— На добраніч, донечко.

Амада вийшла; їй не терпілося лишитись на самоті у своїй кімнаті. Але перед нею стояла служниця Хоакіна. Вона чекала розпоряджень.

— Сеньйорі чогось треба? — спитала вона чемно й байдуже, і жодна рисочка не ворухнулася на її обличчі.

— Ні, спасибі, можете лягати, — сухо відпустила її Амада і попрямувала до себе. Відчула пронизливий погляд холодних очей, які стежили за нею, і мимоволі прискорила ходу…

Зайшовши до своєї кімнати, Амада одразу ж замкнула двері, впала на стілець і довго сиділа, обхопивши голову руками. Боялася, що їй забракне сили дістатися сюди, тож тепер відчула гірку втіху від того, що може поринути в своє горе, що ніхто не бачить її. Горе було глухе, змішане з терпкими спогадами, з болючими докорами сумління, із втомою від безконечної комедії, в якій їй припала така нещаслива роль.

Тут, на самоті, Амада не була вже тою ніжною сеньйорою де Хакоб, яку ми бачили в кімнаті сліпої матері. Безнадія, котрої тепер не треба було ховати, спотворила чисті риси обличчя, стерла з нього чарівну щирість. На людях, а надто біля матері, Амада тамувала гірке почуття, яке гнітило її, але на самоті ніщо не заважало їй віддаватись стражданню, впадати в розпач, упиватися своєю мукою.

Вона довго плакала, тоді рвучко підвела голову й заговорила вголос:

— О, якби він зараз побачив мене, то повірив, повірив би, що я страждаю, мучуся, що моє серце спливає кров'ю і що не дурне лицемірство змушує бути такою, яка я є, і не воно нас розлучає!..

В розпачі звелася на ноги, перейшла кімнату і, розчинивши навстіж вікно, зіперлася на підвіконня. Все довкола обіймав спокій: і сад, і сусідні будинки, і всю стару частину Серро. Здавалося, люди тут теж впали в меланхолійну задуму, якою віяло від їхніх надміру великих занедбаних хоромів. Ніч була темна, сад вгадувався у пітьмі тільки з пахощів троянд і резеди, що хвилями здіймалися з його глибини, як з невидимої курильниці. Там, унизу, біг струмок, дзюрко— тів, спадаючи в старий яр, що перетинав садибу майже біля самих стін будинку. Повітря було свіже та вологе від зелені, воно збуджувало, тривожило.

Амада підставила лице його неспокійному подихові й відчула, як гаряча хвиля перебігла по її тілу. Мимоволі піддалася нічним чарам, заплющила очі й вдихнула повні груди повітря, пересиченого п'янкими пахощами. Це заспокоїло її, вгамувало біль, навіяло забуття, і вона полинула на крилах мрії. Та ніч усе палила її, хвилювала кров, будила пристрасть. Вона заплющила очі. Згадала Марсіаля. Уявила себе в його обіймах, і голова їй запаморочилась. Нараз вона відчула, що належить йому, тільки йому. А ніч-спокусниця усе дужче туманила їй розум…

— Я твоя і кохаю тебе, хоч ти й не віриш. Твоя! Твоя! Твоя!..

Рвучко відхилилася назад і швидко зачинила вікно, щоб позбутися цих болісних видінь. У душі змагалися страх і жага кохання. Пройшлася по кімнаті, намагалася заспокоїтись, потім сіла за письмовий стіл і почала писати листа, в якому виливала свою душевну тривогу.

«Моя любов і мріє, мій бог і неможливе щастя моє!

Я не могла ні вдоволити твого прохання, ні пояснити свою відмову, бо не в змозі висловити все, що відчуваю, коли ти поруч. Нині, коли я далеко від тебе, хочу поговорити з тобою по щирості, щоб ти мене зрозумів.