Тереса зупинилась тільки на розі вулиці, де стояв екіпаж. Ноги їй підтиналися, вона уникала погляду Ріголетто. А той, тремтячи од хвилювання, благально дивився на неї і все ще тішив себе химерною надією, що вона не піде, зостанеться…

— Хочете, я проведу вас додому? — насилу спромігся спитати хрипким, здавленим голосом.

— О ні, ради бога!.. Я сьогодні йду не туди… Не питайте мене ні про що!.. До завтра!..

Ріголетто бачив, як вона, не озираючись, скочила в екіпаж і збуджено заговорила до візника, як той стьобнув батогом коня і швидко поїхав геть. Земля захиталася під ногами нещасного закоханого, йому здалося, що все валиться і давить його, що хтось невидимий підступно вирвав йому з грудей єдину велику мрію життя. Ріголетто напружив зір і невідривно дивився вслід екіпажу, який усе зменшувався, аж поки зовсім не загубився вдалині. Тоді він у розпачі опустив руки і Тихо, як дитина, заплакав. У тому надривному риданні були і його безпорадність перед новим горем, і гіркий жаль, що хвилину тому він випустив із рук свою долю…

СФІНКС


І