Всі погодились. Здавалося, республіка й справді от-от мала розвалитись. Ще й посміхалися, наче їх зовсім не обходила ота напасть, яку вони самі накликали.

— Ну, а тобі це зрошення щось таки дає? — іронічно спитав сенатора Чіверо один приятель.

Той гаряче заперечив:

— Тільки не мені! Я хоч би сентаво вигадав. Можеш так і написати в своїй газеті. Я й на цей раз пошився в дурні…

— Мабуть, ота білява, з котрою я бачив тебе колись увечері, закрутила тобі голову… Хто вона?

Потішений Чіверо злегка почервонів.

— Таємниця! — відповів значуще. — Вона доброчесна дівчина, і ти не можеш її знати…

В цей час у вітальню зайшов дон Рудесіндо і розмови ущухли.

— До діла, панове! Час — це гроші.

Усі з шумом сіли на місця. Дехто позіхав. Потім запала тиша. Вентилятори ворушили папери на столі і куйовдили волосся шановних добродіїв. Урочистий дон Рудесіндо став коло свого президентського крісла.

— Насамперед мушу сказати, що мій син просив пробачити йому… — почав він.

Потому став звітувати про використання фондів. Придбано матерію на одяг дітям та тридцять швацьких машин, що їх належало розподілити між бідними робітницями.

— Ось рахунки та квитанції…— сказав дон Рудесіндо, показуючи акуратно розкладені папірці.

Кілька чоловік одразу перепинили його: мовляв, вони й так вірять панові президентові, відомому своєю добротою і чесністю. Дон Рудесіндо щиро подякував усім, приклавши руки до грудей.

— На жаль, — сказав він, — наші можливості обмежені, а злидні та корупція дедалі зростають. Тридцять швацьких машин і кількасот пар одягу — то крапля в морі нужди, яку треба полегшити. Але ми робимо те, що можемо, панове…

Усі мовчки слухали.

— А репортери з газет прийшли? — раптом обізвався чийсь голос.

— Так, вони надворі,— відповів службовець з крамниці Сармієнто, що виконував обов'язки секретаря.

— Хай зайдуть, хай зайдуть! Про такі речі повинна знати широка громада, це високий взірець…

Решту питань розв'язали швидко, особливо після того, як хлопці з «Інглатерри» принесли пунш і сигарети. Всі вже стомились од цієї безплідної гри в благодійність. Першим попрощався Чіверо, а за ним один по одному почали підводитись інші. Дон Рудесіндо ґречно проводив кожного до дверей і там ще раз уклонявся. Попрощавшись з останнім добродієм, повернувся назад у вітальню. Обличчя його враз змінилось, і він зробив гидливий жест, немов хотів очистити кімнату від духу тих людей. Відтак глянув на підлогу, на якій валялись недокурки та попіл, і голосно гукнув:

— Хосе!

Прибіг хлопчик-прибиральник.

— Що накажете? — спитав він, ставши перед насупленим хазяїном струнко, як солдат.

— Відсуньте стільці та виметіть бруд, — як завжди, коротко і владно звелів дон Рудесіндо.

Похмурий і роздратований, він подався до свого кабінету й замкнув двері на ключ.

— Старий лютує,— лукаво сказав собі хлопець, провівши його поглядом.

Увечері Ріголетто дізнався од Вікторіно, що після відвідин Флори дон Рудесіндо був дуже сердитий, а потім замкнувся у своєму кабінеті.

— Мабуть, та жіночка — справді ласий шматочок, бо він аж сам не свій ходить, — підморгнув Вікторіно.

Ріголетто не відповів. Удав, що все те йому байдуже, і сидів, обхопивши голову руками; його потворне обличчя змарніло від горя та втоми, перед якими був безсилий весь його цинізм.

XIII. ОБОВ'ЯЗОК ЧЕСТІ

Тільки-но Флора вийшла з Тересиної кімнати, як з'явився Ріголетто. Він з першого погляду помітив, що в подруги засмучене обличчя, й відразу ж догадався про причину.

— Що, знову якась капость?

— Та ні, просто треба сплатити за кімнату за два місяці,— відповіла Тереса, намагаючись не виказати хвилювання.

Обоє сіли. Тереса вже не шила, і це турбувало друга. Тут майже ніщо не змінилось по двох місяцях втечі Рохеліо. Ріголетто приходив до Тереси по кілька разів на день, і між ними відновилася давня дружба; але тепер вони розмовляли менше, ніж раніш, — кожен переживав своє горе й непокоївся од дивної близькості, що єднала їх, але ще не вилилась у певне почуття. Обмінювались короткими, значущими фразами, в яких вчувалася щира приязнь, і жодного разу не згадали про втікача — таку умову поставила Тереса з першого ж дня, і Ріголетто не порушував її, нишком. милуючись цією незвичайною вольовою жінкою.

— Скільки? — помовчавши, нарешті наважився спитати він.

— Сорок песо.

— Можете сплатити?

— Увечері все сплачу, — твердо відповіла вона. Вони знов замовкли. Тоді Ріголетто ніяково сказав:

— Дорога моя, треба щось придумати, аби ви не знали нужди. У нас іще є…— Він завагався. — У нас іще є ота робота, яка тепер може стати для вас засобом існування. Якщо вона вам, не подобається, то ми знайдемо іншу, яку можна виконувати вдома. Я теж допомагав би вам…

Тереса заперечливо похитала головою і якось дивно усміхнулась.

— Я залюбки працювала, Еміліо, коли кохала і надіялась. А тепер у мене немає ні сили, ні снаги для такої боротьби… — Помітивши, що він дивиться на неї журливо й запитливо, вона спокійно вела далі: — Ні, я не стеряла розуму й не забула про дітей. Я надіслала братові через його дружину останнє попередження і знову підтвердила, що відмовлюсь од спадщини, якщо він візьметься виховувати Родольфо і Армандо. Я також призначила цій сеньйорі побачення і через кілька днів переселюсь до іншого будинку, щоб не перелякати зовицю, коли вона прийде до мене. Ще я знайшла адвоката, але він каже, що мій план безглуздий, і намагається відраяти мене. І знаєте як? Хоче закохати в себе! Коли б ви побачили, як він дивиться на мене, і почули, як зітхає, то вмерли б од сміху. Але я не відмовляюсь од його порад і серйозно слухаю всі ті натяки, бо не хочу. з ним сваритися.

Ріголетто аж зблід від цих слів, що їх вона вимовляла нервово, з гіркою іронією, наче під впливом глибокого душевного хвилювання.

Тереса усміхнулась.

— Не ображайтесь, Еміліо, адже ви самі знаєте, як я вас поважаю. Просто мене дивує, чому чоловіки не здатні зрозуміти, коли жінка не бажає, щоб її кохали…

Вона зупинилася, сама вражена жорстокістю своїх слів, що були наче крик її змученої душі, і засоромлено опустила очі.

Ріголетто знизав плечима і щиро сказав:

— Тому що майже всі чоловіки дурні.

Його найбільше непокоїло те, що вона намірилась змінити квартиру. Він знав, що тепер вона часто виходить з дому на кілька годин, але не насмілювався спитати, де вона буває і що робить. А тепер вона сама розкривала таємниці, і Ріголетто вирішив поговорити про все.

— Ви думаєте переселитися з цієї квартири?

— Ні, я найняла іншу на вулиці Вільєгас, але залишу за собою і цю. Поживу там кілька тижнів з дітьми. Той будинок — справжнісінький монастир, і тепер ми не зможемо бачитись, Еміліо…

В Ріголетто ніби все перевернулося в грудях: йому здалося, що за її переїздом криється якась таємниця і що між ними хтось стоїть; але чистий і щирий погляд Тереси та згадка про синів умить розвіяли його підозру. Він вирішив скористатися з права, яке йому надавала їхня взаємна приязнь, і втрутитись.

— Це все по-дитячому, люба сестро, — серйозно сказав він. — В ім'я вельми шляхетної, але й не менш абсурдної ідеї ви граєтесь майбутнім життям — і своїм, і своїх синів. Краще б ви забрали батьківську спадщину і спокійно жили собі…

Тереса не розгнівалась, тільки гірко посміхнулась і заперечливо похитала головою.

— Спочатку це в мене була тільки примха, Еміліо, — відказала вона, — але тепер це моє переконання. Я хочу, щоб мої діти нажили багатство лише своєю працею… їхній батько не був поганою людиною… о ні, я пересвідчилась у цьому! Він був просто непридатний до життя, і ви самі бачите, що він накоїв. Я не хочу, щоб колись Родольфо і Армандо стали такі, як він!

Уперше при Ріголетто вона згадала Рохеліо. Той звів очі. Тереса була спокійна, тільки по голосу, який ледь-ледь тремтів, можна було відчути, що вона хвилюється.

— Але ж, Тересо… це не тільки для ваших синів, а й для вас, тому ваш намір здається мені нерозумним. Подумайте лишень…

Вона заперечливо махнула рукою. Ріголетто замовк.

— Ох, якби влаштувати дітей, я була б вільна, як вітер, і жила… не знаю, як би я жила… Адже я — бунтівниця, ви мене зовсім не знаєте, Еміліо. Я — істеричка, як полюбляв казати мій високоповажний брат у ті щасливі часи, коли ми жили разом… Я терплю тільки те ярмо, що його добровільно беру на себе. А гроші для мене — важкі, мов кайдани. Я рідкісна особа, що народилась або дуже рано, або ж надто пізно і не пасує до цього суспільства… Колись я відкрию перед вами душу, і ви побачите мене таку, яка я є. Це я зроблю вперше і востаннє в житті.

Ріголетто зачудовано слухав її, відчуваючи в душі ніжний солодкий щем, який заспокоював його, немовби підносив у надхмарні висоти, сповнював тихою млостю. Та раптом він отямився і стрепенувся. Прочинились двері, і до кімнати зайшла закутана в стару шаль Домінга. Тереса встала й пішла їй назустріч.

— Зробила? — спитала тихим голосом.

— Так.

— Скільки?

— Триста. Не хотіли дати ні на сентаво більше.

— Продала чи заклала?

— Заклала.

— Краще було продати. Може, ми ніколи й не викупимо їх. — Вона взяла загорнутий в газету пакуночок, розірвала й витягла чотири білети. Решту, не порахувавши, віддала негритянці.— Поклади в шухляду. — І, тримаючи в руці гроші, обернулася до Ріголетто: — Еміліо, я мушу зараз піти. Йду на Вільєгас, аби заплатити за ті дві кімнати, які найняла вчора, а потім до школи. Але хочу попрохати вас зробити мені ласку. Візьміть оці гроші й позбавте мене прикрості бачити ту жінку ще раз… Через чотири години я повернусь, і ви можете прийти знов. Тут сорок песо.