Він пообіцяв простежити за Флорою, а ввечері в кафе, що на розі, розказати Ріголетто всі новини.

— Але за це ти поставиш, мені могорич, — весело мовив він.

— Сплачу за все! — урочисто присягнувся горбань.

— Уперше в житті! — глузливо докинув Вікторіно, махнувши рукою на прощання.

Дон Рудесіндо Сармієнто, великий філантроп, президент кількох благодійних асоціацій, того дня скликав у своїй конторі високоповажних членів однієї із спілок. Малося обговорити розподіл швацьких машин між бідними робітницями, план благодійної лотереї, визначення премій доброчесним матерям і ще декілька дрібніших питань. Господар, в ошатному костюмі та білому жилеті, до якого був прикріплений золотий ланцюжок від пенсне, із дбайливо розчесаною сивою бородою, шанобливо зустрічав гостей обдаровуючи кожного привітною усмішкою, що осявала його обличчя завжди, крім тих випадків, коли він звертався до своїх службовців — з ними завжди був сухий та деспотичний. До невеликої вітальні, що містилася за купами краму, позносили стільці та крісла, а на стіл, який стояв посередині, два хлопці з кафе «Інглатерра» поставили срібні чашечки на пунш та пляшки старого шампанського з позолоченими, закрученими дротом шийками.

Дон Рудесіндо не квапився. До високих кубинських осіб, що зібралися в його домі, він ставився з іронічною повагою, як і всі заможні іспанці, котрі не мають чого перед ними запобігати. Його сини не були такі лояльні: вони не приховували своєї зневаги до цих людей і наділяли їх образливими прозвиськами. І через те дон Рудесіндо опинився в досить скрутному становищі. Анхелін, якого пропонували обрати на секретаря асоціації, затявся, і бідолашний комерсант не знав, що сказати членам ради, які зібралися в його домі.

О третій прибув пунктуальний генерал Барроте, і, побачивши його автомобіль, Сармієнто побіг у контору, де працював син.

— Тобі треба бути, Анхеліне. Приїхав генерал, і я непокоюсь.

— Ні, батьку, ці люди мені осоружні, ви ж знаєте. Скажіть, що я нездара, ледар абощо.

— Одне слово, викручуйся сам, як знаєш… — образився старий.

— Ви — іспанець, батьку, до того ж маєте з ними ділові стосунки. Ну, а я — кубинець, а. чесні кубинці повинні якось боротися з цими нахабами… — І, зневажливо відмахнувшись, втупив очі в грубезну конторську книгу.

Старий задоволено посміхнувся, бо в душі й сам поділяв синові думки. Проте визнав за краще промовчати й квапливо пішов назустріч генералові.

— Ось і я, доне Рудесіндо. Як завжди, перший, правда ж?

Барроте був велетень з волохатими руками та засмаглою, наче в селюка, шкірою, на якому анітрохи не позначилися довгі роки життя в столиці на багатих синекурах[6]. Широкоплечий, міцно збитий, з відкритим повнокровним обличчям, він тримався дуже безпосередньо і своєю простакуватою сердечністю одразу привертав до себе людей. Він подав комерсантові руку, що скидалася на довбню, і міцно стиснув його тендітні пальці.

На відміну од Монго Лукаса, Барроте був не шарлатан, а справжній герой, що зазнав на собі всіх знегод у війні за незалежність. Його вада полягала в тому, що він не мав сили відмовитись од скуштованих утіх. Його вабили жінки та легке життя, і він навіть не думав, чи його діяльність відповідає суворим принципам революції. Але попри все те був доброю людиною і чесним патріотом, чи, як казав дон Рудесіндо у приватних розмовах, одним з найпорядніших представників цього племені.

— Ви владнали свою справу, доне Рудесіндо?

— Яку? З міністерством охорони здоров'я? Де там, чоловіче добрий! Вони наполягають, щоб я позабивав нори навіть у пральні. Це казна-що!

— Та ви не побивайтеся так, звіртеся на мене.

— Вони накладуть штраф…

Генерал голосно зареготав.

— Я сказав, не побивайтеся. Будьте спокійні, не накладуть…

Прийшли Чіверо й Пако, і вони обірвали розмову, щоб потиснути їм руки. Сенатор виступав з апломбом великої людини, випромінюючи навколо себе зверхню люб'язність. Поважний і коректний Пако, в темному, пошитому за останньою модою костюмі, слідкував за ним, наче тінь. Після взаємних привітань генерал знову звернувся до Сармієнто, хизуючись своїм величезним впливом у високих сферах:

— Якби ви сказали мені зразу, то вам би не було чого турбуватися…

— Про що це ви? — поцікавився Чіверо.

— Та про отой наказ міністерства охорони здоров'я щодо знищення мишей, — пояснив борець за свободу.

— А-а, так, так. То слушна ухвала, і її слід неухильно виконувати, а надто вам, нашому другові…

Щоб дістатися до вітальні, треба було перейти через склад товарів. Пако насторожено позирав на двері, знаючи, що Монго Лукас теж належить до благодійної асоціації. Хоч той нічого не знав про його пригоду в готелі, Пако мався на бачності і в думці проклинав сенатора, якому заманулося пристати до благодійної справи.

Тим часом дон Рудесіндо потискував руки все новим і новим прибульцям.

— А Хіменес прийде?

— Мабуть, ні. Він дуже зайнятий.

Раптом прикажчик, який тихенько стояв оддалік, несміливо підійшов до хазяїна. Побачивши його, дон Рудесіндо прийняв владну позу, як завжди, коли розмовляв зі своїми службовцями.

— Що таке?

Хлопець нахилився до нього і прошепотів:

— Там на вас чекають.

— Хіба ви не знаєте, що я зайнятий? Чому не сказали так, хто б то не був?

— Прийшла Флора, орендаторка будинку на Віртудес. Каже, що їй конче потрібно вас бачити.

— Гаразд, я вийду.

Господар вибачився перед гостями й пішов з прикажчиком до глухого закутка крамниці. Флора смиренно привіталася до нього й перепросила, що потурбувала його в незручну годину. Але, оскільки він, дон Рудесіндо, казав не підганяти з платою жінку з одинадцятої, вона хотіла, нагадати йому, що вже скоро мине два місяці…

— А коханець? — раптом спитав Сармієнто. Як комерсант, він звик одразу говорити про суть справи.

— Коханець уже кинув її,— відповіла орендаторка, стежачи краєчком ока за обличчям дона Рудесіндо, щоб побачити, яке враження справили її слова.

— От і добре. Тоді я сам збиратиму плату за квартиру, і все швидко влаштується. Незабаром я до вас навідаюсь. А тим часом не треба її силувати чи підштовхувати. Ти ж знаєш, я людина добра й нікому не зичу лиха. Отож і тобі не хочу завдавати зайвої мороки, розумієш?

Флора згідливо усміхнулась. Так, так, вона все розуміє. Хто ж бо сподівався, що з тією квартиранткою буде стільки клопоту. Не така вже вона й тиха. Подумати тільки — насмілилась глузувати з самого дона Рудесіндо! Ну, а тепер, хвалити бога, все змінилось, і не завадило б трохи приструнчити ту гордячку. То чи не дозволить він їй, Флорі, скористатися з нагоди? Власне, через те вона його й потурбувала…

Дон Рудесіндо роздивлявся на неї крізь скельця пенсне з непроникною усмішкою дипломата. Але на нього чекали, і він не став сперечатися.

— Ну гаразд. Мені зараз ніколи. Чини, як потрапиш, адже ти хитра, особливо щодо цього. Тільки знай міру. Гляди, не вижени її на вулицю, якщо опиратиметься. Ні в якому разі!..

Він повернувся і пішов. Орендаторка, стоячи між двох величезних тюків, провела його поглядом. Був ставний і енергійний, незважаючи на свої шістдесят років. Флора знизала плечима і промимрила собі під ніс:

— Ач, старий лобуряка!..

Раптом вона почула якесь шарудіння за тюками і зрозуміла, що їх підслухували; але нікого не побачила й повільно вийшла на вулицю.

Коли Сармієнто повернувся до своїх колег благодійників, у вітальні їх було вже чоловік двадцять. Чекаючи його, вони розмовляли, перекидалися жартами й голосно реготали, наче були у себе вдома. Генерал затягнув Пако в куток і розпитував про втечу Кармели. Завжди про все поінформований, Пако, сміючись, переказував подробиці. О, Марго люта! Дізнавшись, що Кармела втекла, вона вчинила істерику, потім замкнулась і вигонила всіх, хто приходив дізнатись, що сталося. З нею залишилась тільки Аніта.

Генерал зареготав.

— Ясно! Кармела розважається. Але де ж вони поділися?

— Невідомо. Наче їх земля поглинула. Кажуть, виїхали з Гавани. А ви сумуєте, правда ж?

— Ба! У Гавані стільки жінок…

— А як ся має Анхелін? — стишуючи голос, спитав Пако.

— Анхелін! Хіба ти не знаєш?.. Анхелін ще два місяці тому найняв квартиру для служнички Хосефіни…

І генерал захоплено пустився розповідати про Хосефіну: яка вона гарненька, струнка, а до того й гаряча, мов демон. Не минуло й кількох місяців після її приїзду в Гавану, як вона пустилася берега. До Кармели в дім дівчину привів старий галісієць з обличчям пройдисвіта. Вона доводилась йому небогою, і він мав піклуватися нею в місті. Але цей добрий дядечко, ледар, яких мало на світі, зробив з Хосефіни коханку і зметикував, що її можна вигідно експлуатувати. Коли вони прийшли до Кармели, дівчина крутила в руках капелюшок і мовчала, нишком розглядаючи меблі. Тим часом дядько повів переговори. Він усе повторював: «так, сеньйоро», «сеньйора сама побачить», «вона як овечка, сеньйоро…». А коли Кармела спитала, чи дівчина чиста, відповів: «Так, сеньйоро. Така чиста, що далі нікуди!..»

Проживши три місяці в домі Кармели, Хосефіна витурила дядечка геть і знайшла собі нового коханця — продавця з галантерейної крамнички, дженджуристого й моторного хлопчину, який водив її на танці. А тепер вона жила з Анхеліном.

— Ця дівчина далеко піде… — підсумував генерал.

У Другому кутку сенатор Чіверо і ще кілька поважних добродіїв балакали про політику.

— Як закон про зрошення? Проходить?

— Е, то не закон, а ганьба! Він руйнує країну і нічого не дає селянам.

— А я гадав, що ви його підтримували.

— А я й підтримую його. Нехай собі республіка йде шкереберть — аби тільки можна було щось вигадати. Що, хіба неправда?