Коли минув точно місяць після каяття, Рохеліо, якому набридла доброчесність, не прийшов увечері до коханої. Тільки на другий день опівдні прибіг схвильований, нервовий і блідий, як смерть. Тереса кинулась була до нього, але враз спинилася, наче вкопана. Навіть не глянувши на неї, він сів, зіперся ліктями на коліна й притулив до обличчя хусточку. Непорушна Тереса здаля стежила за ним. Раптом він підвівся і хутко рушив до дверей.

— Я скоро повернуся.

Коли бідолашна жінка отямилась від заціпеніння і, побоюючись лиха, метнулася слідом, Рохеліо із сомбреро в руках уже спустився у вестибюль і, хитаючись та безладно вимахуючи руками, зник за дверима.

Він не повернувся. Тереса чекала до ранку, не знаючи, що робити. В обід отримала листа з блакитною маркою… Впізнала руку коханого і спокійно розірвала конверт, хоч у душі в неї бушувала буря, а очі палали темним вогнем.

Рохеліо не витримав боротьби з самим собою. Тремтячою рукою написав кілька рядків, в яких пояснював свою поведінку, просив пробачення і повідомляв, що в той час, коли вона одержить листа, він буде уже далеко.

«Може, ти звинувачуватимеш мене, коли дізнаєшся, як я пішов од тебе, адже це відомо всім, — писав він, — але не кляни мене й не чекай. Працювати в тому вертепі було образливо, і хоч мій вчинок на перший погляд ганебний, але він необхідний, бо я не можу далі бути тягарем для людей, яких люблю. Хочу, щоб ти це зрозуміла і не судила про мене поверхово».

Наприкінці листа нагадував, що зробив чимало добра для неї та для дітей і що він і вдалині не забуватиме їх, хоч би вони й зненавиділи його. Тож нехай вона, узнавши гірку правду, пробачить йому й належно оцінить його велику жертву.

— Нікчема! — гнівно вигукнула Тереса. Страшна правда раптом сяйнула перед нею.

Вона з огидою зіжмакала листа й кинула на ліжко, а сама заклякла посеред кімнати, яка нараз, немов од злих чарів, стала для неї холодною пусткою.

XII. ЗБОРИЩЕ БЛАГОДІЙНИКІВ

Приголомшений новиною, Ріголетто перетинав вестибюль, не знаючи, як його зустріне Тереса, і раптом зіткнувся з Хуаном Франсіско Масільєю, котрий аж згорбився, тягнучи два важелезні чемодани.

— Що, вибираєшся, людоїде?

Студент поставив чемодани, обережно озирнувся і сказав півголосом:

— А ти не знаєш, що вчора було з Асукітою? Я прицілився в нього з револьвера, але передумав і не послав його на той світ.

Ріголетто, який добре знав про їхню сутичку, удав, ніби здивувався. А Масілья вів далі:

— Я вранці залишився сам у кімнаті, бо не схотів іти на лекції. Коли чую, він реве як скажений. То все через Карлоту. Вона, дурненька, втелющилась у мене до безуму і, напевне, сказала про це коханцеві. Той варвар вийшов горлати в коридор, а вона все тягла його назад у кімнату. Уяви собі цю картину. Асукіта кричить: «Він тут, він тут, цей кнур! Скажи, нехай вийде, я копну його ногою під зад!..» Але я спокійна людина! Оскільки він прямо не ображав мене, я не мав чого лізти на рожен. Я дивився на нього крізь шпару в дверях, чув його погрози, але не зрушив з місця. Тільки коли він підступив до моєї кімнати, нахваляючись викинути мене за вікно, я наставив на нього револьвера… Я міг убити його! На щастя, Карлота закричала і збіглися сусіди.

— Ти попав у велику небезпеку! — іронічно мовив Ріголетто.

— Звичайно, і все через отого бовдура! — відповів студент. — Я не хочу більше з ним зустрічатись, бо неодмінно вліплю йому кулю. Тому й переїжджаю звідси… Якби я мав справу з кабальєро, то покарав би його за образи. А то, уяви собі, панькатися з негідником!..

— З кабальєро ти теж не бився б, — серйозно заперечив Ріголетто.

— Чому!

— Бо нема такого в жодному кодексі честі, щоб карати за погрозу копнути ногою під зад. І ляпас теж захист!

Хоч було не до сміху, Ріголетто потішався в душі з дурного обличчя, що скорчив Масілья, вислухавши його дивну теорію. Він уже збирався, був покинути хороброго лицаря з чемоданами, коли той сказав йому:

— Йдеш нагору? Твоєї подруги там нема. Десять хвилин тому вона кудись пішла, дуже елегантна.

На сходах почулися кроки. Гадаючи, що то спускається Асукіта, студент схопив свої чемодани і швидко зник.

— Бувай! Ми ще зустрінемось, і я розповім тобі…

Вийшла Флора в святковому костюмі, який так здушував їй груди, що, здавалося, з шиї та обличчя от-от бризне кров. Вона величаво пропливла повз Ріголетто, вдаючи, що не помітила його, і вийшла на вулицю. Гордо несла непокриту голову з гладко причесаним чорним, аж лискучим волоссям і розливала навколо себе пахощі жасмину.

Ріголетто прийшов до Тереси і знав напевне, що вона буде об умовленій годині, та, побачивши розчепурену орендаторку, нараз змінив намір. «Ця сова, — подумав він, — іде в справі, яка неодмінно пов'язана із втечею Рохеліо. Інакше вона б нікуди не вилізла з дому в суботу. — І подався слідом за Флорою. — Ось я взнаю, що вона замислила».

На розі Віртудес і Прадо орендаторка зупинилась, і Ріголетто сховався в під'їзді. Чекати довелось недовго: незабаром вона сіла в екіпаж, який перетинав Прадо, а горбань зупинив другий, який їхав по Віртудес.

Візник Флори правив по проспекту Прадо в напрямі до Кампо-де-Марте, тоді повернув ліворуч до Компостела, а потім — праворуч. Ріголетто бачив товсту Флорину спину та червону шию, що трусилася за кожним поштовхом ресор. Усю дорогу він іронічно посміхався:

«От так штука! У мене й справді нюх поліцая! Б'юсь об заклад, що ми їдемо до крамниці мого друга дона Рудесіндо, про якого бідна Тереса дещо мені розповідала… Яка ж наволоч оті багачі та всі, хто їм служить!..»

Ріголетто не помилився. Екіпаж Флори повернув праворуч на Рікла, і він зупинив свого візника на розі, вважаючи за краще пройти пішки, щоб не привертати до себе уваги. Ішов обережно, вдаючи, ніби знічев'я прогулюється проти сонечка, і байдужно позирав на перехожих. Здаля побачив під білим парусовим тентом велику позолочену вивіску: «Табес, Сармієнто і компанія». Ріголетто знав цю крамницю, мав у ній приятеля іспанця і тому вирішив піти просто до нього й про все розпитати.

Він зупинився на другому боці вулиці проти крамниці й заглянув усередину. У величезному, схожому на льох, приміщенні з маленькими віконцями в стелі, крізь які пробивалося тьмяне світло, між гір тюків снували продавці з ручними тачками; праворуч були бронзові грати, що відгороджували касу, над якою висіла табличка з написом: «Табес, Сармієнто і К. Комерсанти, банкіри. 1851». У центрі, біля металевих, пофарбованих у зелене колон, що підпирали стелю, Ріголетто ледве розгледів серед гір товарів Флору: вона балакала з прикажчиком, який дивився на гостю люб'язно, бо знав, що хазяїн добре ставиться до неї. Потім горбань, перевів погляд на три новенькі розкішні автомобілі, що стояли рядком біля під'їзду, заважаючи рухові у вузькій вуличці. Здогадався, що на державному приїхав генерал Барроте, а на другому — сенатор Чіверо.

«Ого! — подумав він. — У мого друга дона Рудесіндо зібралися стовпи вітчизни! А хто ж то третій приїхав на новій машині? Що тут? Контракт? Аукціон? Ні! Вони не такі циніки, щоб виставляти себе прилюдно… Мабуть, це нарада захисників бідних матерів. Далебі, непогані захисники!..»

Тим часом Флора, як видно, умовила прикажчика, і той показав рукою, щоб вона йшла за ним. Вони зникли з очей. Нагода була зручна. Ріголетто перейшов вулицю і тихенько шаснув у крамницю.

Він трохи потинявся між ящиків та тюків матерії, човгаючи черевиками по сірій кам'яній підлозі, і нарешті здибав молодика, що стояв у самій сорочці і, тримаючи в руках книжечку, обліковував крам.

— Гей, каторжнику Вікторіно, що ти тут робиш? — спитав галісійським діалектом і поклав руку йому на плече.

— Не чіпайте мене, я не галісієць! — жартівливо обізвався той, впізнавши Ріголетто.

— А хто ж ти такий?

— Маю честь відрекомендуватись: я — астурієць!

— Гаразд, мій любий астурійчику. Я хочу поговорити з тобою про одну серйозну справу…

— Якщо ти знову прийшов мене розбещувати, то нічого не буде. Я вже два місяці не виходжу з дому… — То був натяк на колишні спільні пиятики, за які, звичайно, платив Вікторіно.

— Ні, мене цікавить зовсім інше. Скажи, які гешефти має Флора з доном Рудесіндо?

— Яка Флора? Ослиця?

— Чому ослиця?

— Адже ти про орендаторку будинку на Віртудес? Так її прозивають через дурість і впертість.

— Усезнаючий друже, то скажи мені, що вона замислила з твоїм хазяїном?

Вікторіно враз посерйознішав і підозріливо глянув на приятеля.

— Вона його землячка… Приходить до старого в справах, — ухилився він од прямої відповіді.

Але Ріголетто притис його до стіни, нагадавши про давню дружбу й про таємниці, які йому довіряв. І службовець здався.

— Та бачиш… — признався він. — Вона хоче продовжити договір на оренду. А там є якась жіночка, що припала до вподоби старому. Але вона має чи то чоловіка, чи то коханця — біс їх розбере! — і він зволікає…

Ріголетто досадливо скривився.

— А йому… йому дуже подобається та одна? — спитав він несподівано для себе.

Вікторіно знову глянув на нього з недовірою, але зараз же заспокоївся: обличчя горбаня було серйозне й незворушне.

— Дуже подобається, але він боїться, що вона витягне з нього гроші.

— А як ти все це знаєш? — спитав горбань, котрий хотів упевнитись у справедливості свого здогаду.

— А так, бо мені хочеться все знати, і коли хто де балакає, я завжди неподалік. А ти що, знаєш ту жінку?

— Та трохи… — ухильно промимрив Ріголетто. — Мене цікавить, хто порядкує грошима старого…

Вікторіно зареготав і ляснув його по плечі.

— А, горбатий гульвісо! Ти найбільший плутяга, якого я знаю.