У ці дні він часто навідувався до школи, де вчились його сини, і по кілька годин просиджував з ними, самовдоволено спостерігаючи, як інші учні крутяться навколо й позирають на нього, видимо дивуючись, що в тих двох хлопців такий молодий та елегантний батько. А одного разу Армандо сказав, показуючи на товстенького й чепурного хлопчика, який сміливо підійшов до них:

— Тату, вчора він спитав мене, чи ти наш брат, і нізащо не вірить, що ти батько.

Потішений Рохеліо поманив хлопчика до себе.

— Іди сюди, шибенику! — І приязно поплескав його по плечах. — Твій батько старший за мене?

— Ой, у нього біла борода!..

— А твоя мама?

— Ні, вона молоденька.

Рохеліо зловтішно посміхнувся і сказав синам, щоб дали хлопцеві цукерок.

Воскресла батьківська любов спонукала його привести синів до Тересиної квартири, і вони збилися всі четверо в кімнатці, де і вдвох було тісно. Діти, які потрапили туди вперше, злякалися, що їхні батьки так бідно живуть, і задихались од спеки між чотирьох стін. Це сповнило серце Рохеліо гіркотою та розпачем. Тереса, занепокоєна похмурим поглядом коханого й розгубленістю незвиклих до такої тісноти дітей, попросила його одвести їх до школи; Рохеліо відмовився, і вона сама одягнулася й повела хлопців назад.

Коли вона повернулася, Рохеліо знову почав говорити про смерть і про те, що він нікому не потрібний — ні їй, ні дітям, — і ні в чому не має щастя. Мовляв, він би залюбки застрелився, але навіть цього не годен зробити… Тереса плакала, обнявши його.

На другий день життя пішло заведеним звичаєм, але Тереса, боячись, щоб коханий знову не віддалився од неї, подвоїла свої турботи про нього й догоджала йому, як могла. Та скрута ставала дедалі відчутніша, і Тереса попросила Домінгу таємно від Рохеліо продати дещо з її прикрас. Залишила собі тільки золоті сережки, подарунок покійної матері. Її дедалі дужче непокоїла поведінка Рохеліо, який ще недавно милувався, коли вона шила, а тепер супився і мовчав, поринувши в чорні роздуми. Якось він прийшов лютий, знервований: на розі вулиці побачив Кармелу, яка їхала в екіпажі, і кинувся навтікача, петляючи, завулками, щоб не потрапити їй на очі.

— Що з тобою? — спитала Тереса, помітивши на його обличчі тривогу.

— Нічого, — глухо відказав він, уникаючи дальших розпитів.

Тереса взялася до роботи, але краєчком ока насторожено стежила за коханим. Він стомлено заплющив очі і сидів мовчки. Вона швидко шила, вдаючи, що не зважає на його стурбованість. Раптом Рохеліо скочив, як на пружинах.

— Я не гідний твого кохання, Тересо! Я — мерзотник!..

Впадаючи в істерику, він мав свій розрахунок: якщо всі вони — Тереса, дружина і діти — зненавидять його й з огидою відштовхнуть, він тоді обере нову дорогу і житиме спокійно.

Тереса злякано обернулась і здивовано глянула в його безтямні очі. Але він, бувши боягузом, звик брехати всім, ба навіть собі самому, і ось тепер під її пильним поглядом знову поплив за течією.

— Чому, любий? Скажи правду! Чому говориш таке?

Неспокійні чорні очі, здавалося, заглядали просто йому в душу, і він знову збрехав.

— Та нічого… Мені боляче, що я б'ю байдики, а ти так тяжко працюєш…

Тереса рукою затулила йому рота.

— Дурненький, а хіба ж ти, якби міг, не робив би того самого задля мене?

Вона розчулено обняла коханого, намагаючись поцілунком розвіяти сум, що потьмарив йому чоло.

Від цього дня Рохеліо, виходячи з дому й вертаючи назад, мався на бачності й озирався кругом, наче злодій. Та Кармела не появлялася: можливо, тому, що тепер він навідував Тересу в інший час, а може, їй заважала Марго. Мало не щодня йому додому надходили листи від Кармели, але він рвав їх, не читаючи. Він перестав заглядати до перукарні, знаючи, що невгамовна гріховодка може застукати його там, а вдома ніколи не підходив до відчиненого вікна. Жив немов злочинець, якого розшукує поліція, і не мав ані хвилини спокою. Тепер він зовсім не стежив за своєю зовнішністю, чого ніколи раніше з ним не траплялося, і часом ходив по кілька днів неголений, з пом'ятим комірцем. Йому подобалось удавати з себе жертву. Прикидаючись мучеником, він крадькома зловтішно стежив за сумними поглядами бідолашних жінок. Колишні друзі обминали його на вулиці, а він сам ховався і весь час твердив, що його ненавидять через безпросвітну бідність.

— А знаєш, — червоніючи од гніву, сказав він якось Тересі,— я вже не зустрічаюся з Пако. Він обминає мене, як собаку. Мовчить і одвертається, наче між нами санітарний кордон од заразної хвороби. Але постривай! Нехай я зведусь на ноги, і тоді…

Тереса гидливо скривилась, почувши ім'я Пако, котрого вона зневажала відтоді, як мало не витурила за двері, коли він спробував був гудити Рохеліо.

— Маєш тільки радіти, любий, — сказала вона. — Такі друзі до добра не доведуть…

Минуло три тижні, і скрута знов дійняла їх до живого. Тереса, як і раніш, наполягала на тому, щоб піти на роботу, яку обіцяли їй у міністерстві, а Рохеліо, котрий більше ревнував її, аніж кохав, і слухати про це не хотів. Натомість проголошував гучні фрази, що надто пишномовно звучали за цих обставин.

— Ні, голубонько, нехай краще впаде стеля і розчавить нас обох. Бачиш, я навіть на таке ладен.

Та якось увечері вони все-таки дійшли згоди й ухвалили, що на те місце піде працювати Рохеліо. Він, звичайно, не вважав, що то гідна для нього посада, але вибору не мав. Була, щоправда, одна притичина: в штатному розписі стояло «стенографістка», отже, малася на увазі жінка. Вирішили порадитися з Ріголетто, а що він уже два дні не приходив, то Рохеліо послав до нього служку з листом. За дві години прибіг захеканий горбань: він подумав, що скоїлося якесь лихо.

— Що таке? — спитав він, розчинивши двері та обвівши стривоженим поглядом кімнату. — Я не приходив раніш, бо не був удома…

Вони виклали свій план, і Ріголетто одразу спохмурнів. Міркував, чи такий поворот у разі біди не зачинить перед Тересою двері останнього притулку. Аби виграти час на роздуми, пожартував:

— Отже, йдеться тільки про заміну в штатному розписі жінки мужчиною. Трудно, ой трудно, як каже наш благородний і високоповажний друг Хіменес. А втім, зробити це може перший-ліпший секретарчик у міністерстві.

Тереса не зводила з нього сяючих очей, і він здався.

— Думаю, що я це влаштую, — відповів нарешті, поборовши свою нехіть.

Тереса радісно стрепенулась і вдячно усміхнулася щирому другові, для якого це було найбільшою нагородою. Потім злегка почервоніла і проказала:

— Поспіх, звичайно, річ кепська… Одначе справа невідкладна, ви ж розумієте, Еміліо…

Ріголетто згідливо кивнув головою.

— Я повернуся години за дві, гаразд? — І підвівся, наміряючись іти.

Вони потиснули йому руку: Тереса — зворушено, а Рохеліо — удавано гаряче, що не пройшло повз увагу кмітливого горбаня.

«Здається, бідолаха затіяла небезпечну справу», — думав він, збігаючи вниз старими кам'яними сходами.

Через півтори години Ріголетто повернувся і промовив з виглядом переможця:

— Зроблено.

Балакали по-дружньому про се, про те, і Ріголетто кумедно розповів, як Пако серед дня застукали в готелі з чужою жінкою і він мусив майже голий тікати через балкон, і як перехожі на вулиці, зачувши шум, позадирали голови вгору й показували на нього пальцями.

— Не розумію, як могла та жінка так ризикувати, — серйозно зауважила Тереса.

— А якщо це їй подобається? — заперечив Рохеліо, котрий дедалі занепадав морально.

— Якщо їй подобається, вона повинна зійтися з тим, кого любить. Тоді все просто й чесно розв'яжеться, — гаряче обстоювала свої переконання Тереса. Губи в неї тремтіли.

Ріголетто потай милувався нею, а Рохеліо тільки презирливо знизав плечима.

Коли горбань пішов, сказавши, щоб Рохеліо наступного дня з'явився на роботу, розчулена Тереса промовила до коханого:

— Він людина з великим серцем, правда ж?

— Хто? — здивовано спитав Рохеліо.

— Еміліо.

Рохеліо зареготав.

— Отой шахрай! Та для нього нема нічого святого!..

Тересу образила така зневага до Ріголетто, але вона стрималась, щоб не виказати своєї приязні до бідного друга.

Вранці Рохеліо пішов на роботу і повернувся звідти похмурий та роздратований, гудячи все і всіх. Мовляв, чоловіки там нероби, а жінки — базіки. Казав, що добре зробив, не пустивши Тересу до того кубла розпусти. Жінок туди беруть тільки таких, що гуляють з начальниками або з тими, хто їм протегує. Від самої роботи його нудило, і він клявся, що тільки жахливі злидні можуть загнати порядну людину на таке місце.

Відколи Рохеліо почав працювати, Тереса майже весь день лишалася на самоті. Але їй здавалось, що коханий поруч, бо вже звикла, що він весь час був коло неї. Тепер він уже не обідав з нею, а ввечері приходив невдоволений і сердито мовчав. Домінга останнім часом теж спохмурніла і, прибираючи в кімнаті, щось бурмотіла сама до себе й комусь погрожувала. А одного разу зупинилася біля дверей, пильно розглядаючи якийсь чорний пил та недокурки на підлозі, тоді стурбовано сказала глухим голосом:

— Тересіто, хтось хоче заподіяти тобі зло. Я це знаю.

— Чому?

Негритянка згребла чорний пил і потерла між пальцями.

— Знаєш, що це таке?

— Ні.

— Це порох. Хтось насипав його тут.

— Який жах, — глузливо обізвалася Тереса. — Певне, хочуть висадити мене в повітря…

Після того Домінга затаїла на неї образу і вже не згадувала про небезпеку. Тереса, змушена зносити поганий настрій двох близьких душ, пройнялася гірким розчаруванням: її райдужні сподівання не справдились, і життя було таке саме безрадісне, як і раніш. Вона знов почувалася самотньою та безпорадною і знов хотіла, щоб частіше приходив Ріголетто, вірна приязнь якого була наче заспокійливі ліки для її серця. Чи вона знала хоч якусь частку правди про Рохеліо? Мабуть, ні. Але вже навчилась розрізняти два його обличчя — добре та погане — і переконалася, що зцілити хвору душу неможливо.