— Чому ти мовчиш? — насторожено спитала Кармела, гнівно блиснувши очима.

— Їдьмо хоч зараз! — щиро обізвався Рохеліо.

— Який ти хороший! — прошепотіла вона й міцно поцілувала його в губи.

Але Рохеліо про щось міркував. Його чоло спохмурніло.

— Кепсько, що ми не маємо грошей… — мовив нарешті.

Кармела сказала, щоб він цим не журився, і гукнула шоферові:

— Ні, Хуліане, повертай на автостраду!

Авто звернуло з шосе Вівес на Крістіна, потім ліворуч і тепер мчало через Луйяно. Але шофер різко крутнув кермо і поїхав, куди йому звеліли.

— Я вже думала над цим, — вела далі Кармела, знов обертаючись до Рохеліо і стишуючи голос. — Я маю дещо, але того не досить. Отже, ми не можемо виїхати негайно, як ти хочеш… Знаєш, я думаю повернутися до театру. Вони вже пообіцяли укласти зі мною контракт. Сам розумієш, усе це я тримаю у великій таємниці, бо Марго може зірвати мої плани… Крім того, ми продамо автомобіль.

Рохеліо ніжно та радо глянув на неї.

— Я не така, як твоя коханка, любий, — додала Кармела. — Хоч не маю долі від народження, як вона, сеньйорита з аристократії, але варта куди більше, аніж усі ті святенниці.

Рохеліо насупив брови. Він забув про сім'ю, про Тересу, про себе самого і про все на світі. Світ і час наче замкнулись для нього в цьому автомобілі, що з шаленою швидкістю мчав по шосе; та остання фраза Кармели зачепила його за живе. Одначе він промовчав, тільки міцніше притис до грудей цю повнотілу жінку, що збурювала в ньому палку пристрасть. А вона звичним рухом відкинула назад голову і п'янко розтулила вуста.

— І ти не побудеш зі мною хоч кілька хвилин перед тим, як вернутись туди? — гаряче благав він.

— Ні, любий, не можна, — насилу відповіла Кармела. — Не маю часу. Ми можемо все втратити.

Вони злилися вустами в болісному блаженстві і розімкнули обійми тільки тоді, коли машина зупинилася край шосе. Метрів за сто видніли перші будинки Сан-Франсіско-де-Паула.

— Почекай хвилинку, Хуліане, — сказала Кармела.

— Вимкнути мотор?

— Так.

Вони вийшли з машини. Навколо не було ні душі. Кармела схвильовано спитала в Рохеліо:

— Клянешся зробити те, що обіцяв мені?

— Клянуся.

— Чим?

— Пам'яттю матері! — урочисто вигукнув він, відчуваючи, що його тіпає, мов у пропасниці.

— А не повернешся сьогодні на гулянку?

— Ні.

— І в цьому теж клянешся?

— Так!

Дивились у вічі одне одному: він — палко і хтиво, вона — радісно і вдячно.

Шофер мовчки сидів і чекав, не обертаючи голови.

Раптом Кармела звеліла:

— Хуліане, їдь у селище і привези пакетик булочок. Повернешся за чверть години…

Серце Рохеліо лунко закалатало.

— Що хочеш робити? — спитав він, проводячи поглядом машину.

Очі Авіадори лукаво спалахнули.

— Що? Невже ти думаєш, що я отак просто залишу тебе?.. Ні, мій любий!..

І, тремтячи від бажання, вона впала перед ним на коліна…

XI. КАЯТТЯ

Цілий місяць Рохеліо перебув коло дружини та коханки. Перебігав з дому в дім, вибираючи тихі вулиці та години, коли люди менше ходять. Після тої клятви, що її по-дурному дав Кармелі, він несподівано схаменувся і тепер з жахом думав про пастку, в яку мало не попався. «Якщо так піде далі, я перетворюсь на нікчемного сутенера», — казав собі вночі після побачення з Авіадорою, оклигавши від цілоденної пиятики й проймаючись новим припливом ніжності до Тереси та батьківськими почуттями до Ліліни й до синів.

Поснідавши, він одразу подався на вулицю Віртудес. Тереса зустріла його похмуро, але, як завжди, не здивувалась і не спитала, де він був. Рохеліо, такий збуджений, ніби чудом вискочив цілий з-під коліс трамвая, палко пригорнув її до грудей, і вона враз про все забула. Обоє мовчали, без слів розуміючи, що у них починається нове життя…

Коли наступного ранку Домінга прийшла прибрати в квартирі та приготувати сніданок, Тереса вже крутила швацьку машину і тихо наспівувала. Навіть не почула, як зайшла негритянка, і почервоніла, що та застукала її отак зненацька.

— Он як? Моя дівчинка вже зранку в доброму гуморі? — засміялася Домінга, гладячи її, мов дитину.

— О негритяночко, мені так хороше, що я ладна працювати день і ніч. Мабуть, допомогли твої чари…

— Тересіто, донечко! Я не чародійка і нічого не тямлю в чаклунстві,— щиро відказала Домінга, кумедно сварячись пальцем.

Тереса підвелась, обняла її, наче рідну матір. Потому розповіла, що Рохеліо нібито почав виправлятися.

Стара негритянка намагалася показати, що й вона радіє, але все-таки похитала головою, не в силі приховати відрази до Тересиного коханця. Потім сказала лагідно:

— Дай боже, щоб він таки виправився, дочко! Але я воліла б бачити тебе з ким-небудь іншим…

Тереса не розгнівалась, як раніше, а тільки засміялася.

— З іншим, з іншим!.. От дурна негритянка! А коли інші мені не подобаються!.. — Здавалося, ті слова вирвались із самого її серця.

— Що правда, то правда! — зітхнула переможена Домінга.

Опівдні з'явився Ріголетто і, тільки переступивши поріг, здогадався, що тут усе змінилось. Тереса шила. Не підводячи голови од машини, вона усміхнулась.

— Добрий день, Еміліо. Гляньте, скільки я зробила сьогодні! — І показала на гору спідниць, що лежали на стільці нарівні із спинкою.

— А це?.. — спитав здивований горбань.

— Хочу все закінчити до третьої години. Рохеліо тепер приходить до мене підвечір.

Їй нетерпеливилось розповісти новини, і вона пустилася говорити, навіть не підозрюючи, як прикро вражають нещасного її слова. Коли Ріголетто був коло неї, його зраджував звичайний цинізм. Слухаючи розповідь про те, що сталося тут напередодні, він силувано усміхнувся, щоб приховати мимовільну гіркоту. Мучився, але мовчав. Не признаючись навіть самому собі, він розумів, що моральне падіння Рохеліо наближало його, Ріголетто, до Тереси, а ця несподівана спокута, навпаки, віддаляла. І тепер йому здавалося, ніби в нього вкрали те, що йому законно належало. Одначе крізь цей туман смутку все-таки пробивався промінчик надії: він добре знав Рохеліо і не вірив у щирість його каяття. Тереса, як видно, теж таїла в душі сумнів, проте дуже хотіла вірити коханому й була настроєна оптимістично.

— Не знаю, як ми виліземо із скрути, бо Рохеліо ніяк не може знайти роботу. Він поклявся мені, що більше не буде грати. Але ж головне — це любити одне одного й бути разом. Правда?..

Ріголетто собі на горе розумів, що ці двоє людей міцно зв'язані, що почуття знов засліпило Тересу. Її палкого темпераменту не згасило ні материнство, ні довгі роки непевного життя на віру. Він помітив, як тремтів її голос, коли вона говорила про коханого, як схвильовано блищали її чорні очі, і нараз відчув спалах злоби до Рохеліо, неначе той відібрав у нього неоціненний скарб.

Тепер Тереса майже не говорила з Ріголетто про свої справи. Стриманіше ставилась до вірного друга, з яким недавно ділилася радістю і горем.

Для Ріголетто почалось життя з безконечними прикростями, що, немов шпильки, кололи йому серце. Рохеліо твердо дотримувався свого наміру виправитись, і Тереса з кожним днем робилася все веселішою та безжурнішою, усім серцем пила любов і ласку, наче знов переживала свій медовий місяць. Від щастя вона стала ще вродливіша і вся аж наче світилася. Вже не відкривала серця перед Ріголетто, і він перетворився на стороннього спостерігача дивного й незбагненного кохання, яке боляче краяло йому душу. Бачив, що він уже тут не потрібен, що його забувають. Щастя завжди егоїстичне, хоч люди цього й не усвідомлюють. Приходячи за покликом серця до Тереси, він часто заставав у неї Рохеліо, котрий, встромивши ноги в капці й недбало розвалившись у кріслі, сидів і курив з гордовитим виглядом молодого красеня, перед яким відступає старість. І Рохеліо, і Тереса зустрічали Ріголетто привітно, але цей подружній затишок зовсім його не тішив — для нього куди миліша була колишня тривожна непевність. Тепер вони сиділи купкою в одній кімнатці, що її наймали замість двох, аби менше платити за квартиру. І кожного дня Ріголетто, прощаючись, присягався собі ніколи більше не приходити сюди, де був, видимо, зайвий.

Рохеліо майже весь час пробував коло своєї коханої, навіть обідав разом з нею; ввечері вони облягались, а о пів на третю ночі Тереса будила його, і він ішов до свого дому. Спочатку почувався приниженим, що мусив ділити з коханкою обід, який приносила Домінга, але потім змирився. Одначе не знайшов щастя у новому житті і тому вважав за краще більше спати й менше думати про справи. Він став сварливим та жовчним і вгамовувався тільки тоді, коли виливав перед Тересою свою гіркоту. Гудив долю, уряд і країну, через яких вони буцімто гинули з голоду, проте ні разу не дорікнув коханці тим, що в їхніх злиднях винна її впертість. Тереса намагалася розрадити його, вважаючи за слабкого й безпорадного невдаху, про якого треба турбуватись, немов про дитину.

Часом Рохеліо поривчасто обнімав Тересу, ховаючи лице в її волоссі.

— Ти дуже добра, голубонько… Адже це я винуватий у нашому горі. Нарешті я знов ясно бачу все своє життя… Ось нехай трохи оклигаю, то все зроблю, щоб стати гідним такої жінки, як ти…

Він затинався, задихаючись, немов горло йому здавлював зашморг. Тереса ніжно пестила його, запевняючи, що він ніколи не був поганий, а тільки легковажний.

Та за чверть години після тих блаженних поривів він називав себе мучеником, який через свою надмірну доброту зносить стільки образ, і проклинав бога, святих та суспільство, котрі спородили його, щоб тішитись його стражданнями.

Затворництво Рохеліо мало ще одну причину: він боявся зустрітися з Кармелою і знав, що вона повсюди шукає його. Непостійний і себелюбний, він страхався вимушених ухвал та драматичних розв'язок, тому й забився в схованку, відчуваючи, що не витримає нового наступу тої запальної жінки, близькість якої так збуджувала його…