— Ще одна дурепа думає, що я спіймаюся на її гачок, — грубо вилаявся Рохеліо, і йому на мить здалося, що всі жінки — вампіри, які прагнуть виссати до останньої краплі його кров.

Звичайно, зв'язок з Кармелою, що тривав уже близько двох місяців, тішив його самолюбство. Нарешті йому випала нагода здійснити своє заповітне бажання — стати якимось героєм, щоб. про нього скрізь говорили. Прихильність відомої в місті блудниці сповнювала його душу гордістю і надавала йому ваги у власних очах. Тепер він із презирством дивився на дружину та коханку, вважаючи їх негідними уваги такого чоловіка, як він. Легко й швидко забув про свій недавній намір одружитися з Тересою, всиновити дітей і переписати на їхнє ім'я материну спадщину. Ось уже кілька днів він не показувався на вулиці Віртудес і цілими вечорами сидів за картами, намагаючись відіграти те, що програв.

Якби Тереса відкинула свою гордість і рішуче зажадала від Рохеліо іншого життя, він би скорився, — адже був слабкодухий і сам визнавав, що в коханки сильна воля; до того ж уявляв собі обов'язок у вигляді міцних кайданів, яких йому ніколи не розірвати. Але тепер він гадав, що його погляди на життя змінились, і передусім прагнув зібратися з духом і виправити давні помилки, як радив йому Пако. А Флорінда й Тереса, самі того не відаючи, допомагали йому в цьому. Думаючи про Кармелу, Рохеліо самовдоволено казав собі, що стає справжнім мужчиною. Чи ж не свідчили про те заздрість перукарів, схвальні зауваження Венено та повага блудниць, котрі раніше й не дивились на нього?..

Одного разу, вигравши в карти, він спробував поткнутися до одної гарненької жіночки, що торгувала коханням на вулиці Трокадеро. Одначе, на превеликий його подив, блудниця дала йому відкоша.

— Ні, добродію, іди собі зі своїми грішми. Я подруга Кармели.

Це означало, що його визнано в їхньому світі за щасливого обранця Авіадори, і серце Рохеліо сповнилось радістю…

Чому ж тоді після зустрічі з удовою Ріскосо він обізвав Кармелу дурепою і злостився на всіх жінок? Чому так дошкуляла йому зневага, з якою говорила про Тересу ця стара плетуха, що давно вже втратила всяку вагу у вищому світі? Хто знає… Душа людей, подібних до Рохеліо, завжди являє собою загадку — адже в них стільки поривань, як хвиль у морі! Може, скороминуча відраза до Кармели виникла тому, що він так легко домігся її кохання. Може, то були тільки легкі докори сумління щодо давньої коханки; що їх він лицемірно приховував, як і всі свої почуття. Насправді ж бо він ніколи і в гадці не мав покинути чи забути Тересу й дітей. Він прагнув мати коло себе багатьох жінок і, мов той велелюбний султан, залюбки жив би серед них, щоб одні вгамовували його пристрасть, а інші ніжно, по-материнському піклувалися про нього. Такі моральні засади нерідко можна здибати в людей легковажної вдачі, які потім великодушно відпускають собі власні гріхи.

Того дня, коли Рохеліо порятував од розгніваного батька молоду теслярочку, він забув про всі свої обов'язки, ба навіть про те, що напередодні ввечері знову програвся в карти. Цілий день йому не йшли з думки свіжі принади дівчини. Коли стемніло, він обережно підійшов до вікна, коло якого стояла теслина дочка.

— Батько дома? — спитав півголосом.

— Ні, пішов кудись.

Рохеліо задоволено всміхнувся й присунувся ближче.

— Хочеш, я віддам тобі ланцюжок і перстень? Дівчина злякано озирнулась.

— Ні, ради бога! Сховайте їх, подаруйте дочці або викиньте. Я боюся тримати їх у себе.

— А твій батько…

— Все минуло. Він швидко відходить, але в гніві може вбити мене.

— Хто тобі подарував ланцюжок?

— Один поважний сеньйор, мій знайомий, — зухвало, анітрохи не ніяковіючи, відповіла дівчина.

— А перстень?

— Інший знайомий.

— Він теж старий?

— Ні, молодий.

— Той, хто збезчестив тебе?

Дівчина засоромлено опустила очі і промимрила:

— Не знаю.

Рохеліо жадібним поглядом зміряв її всю — від гарних чорних кіс, що вінцем лежали на голові, аж до білих замшевих черевичків, які щільно облягали повні міцні литки.

— Ти справжня красуня!

Вона знизала плечима, не глянувши на нього.

— Таке скажете!..

Обоє замовкли. Дівчина байдуже водила очима довкола. Тоді Рохеліо рішуче потягся до неї.

— Коли ти віддячиш мені за послугу, яку я зробив тобі сьогодні вранці? — спитав він, заглядаючи їй в очі.

Вона злякано відсахнулась і почервоніла.

— О ні! Ради бога! Ви мене врятували, і я дуже вдячна, ладна цілувати вам ноги. А ви таке кажете… У вас тут дружина й дочка. Я не можу, не хочу… — Помітивши, що він дедалі збуджується, вдала полохливу й пробелькотала: — Відчепіться, прошу! Онде, здається, тато йде…

Рохеліо послухався і з другого дня обрав іншу тактику: коли виходив з дому чи повертався, то неодмінно зупинявся на хвилинку побалакати з дівчиною і в такий спосіб швидко втерся до неї в довіру. Легко випитав усі її таємниці. Першим коханцем Обдулії був молодий ремісник, який працював у батьковій майстерні і харчувався в їхньому домі. Вони з ним заручилися, писали одне одному листи, і якось увечері, коли тесля кудись пішов, сталось її гріхопадіння. Потім хлопець, наляканий тим, що накоїв, утік не попрощавшись, і ніхто й досі не знав, де він подівся. Одначе генерал Барроте, якого переконали в тому, що вона незаймана дівчина, вважав, ніби саме він позбавив її невинності. Стара звідниця, котра дружила з її матір'ю, наперед сторгувавшись з генералом, привела дівчину до нього, і мати нічого навіть не запідозрила. Та стара відьма добряче на цьому заробила: генерал, напевне, дав чимало грошей, з яких дівчині перепало всього п'ять золотих монеток. Та, власне, й ті гроші були їй ні до чого — адже вона не могла їх вільно потратити. Звичайно, їй подобалося гуляще життя, і якби вона мала волю, то, не криючись від людей, цілковито віддалась би розвагам. Тішилась тим, що всі вважають її доброчесною дівчиною і в домі не говорять при ній про стидкі речі. Вона була наївна й цинічна — справжнє породження дочасної зрілості. Знала про зв'язок Рохеліо з Кармелою, як і про все інше, що діялось у веселих домах столиці. Рохеліо відчув, що може показатися в очах дівчини справжнім героєм цього світу. Він наполегливо домагався свого, і вона скоро перестала опиратись. Залишалось тільки чекати слушної нагоди, щоб вона могла відлучитись із дому. А тим часом Рохеліо любенько воркував з нею під віконцем, хоч поруч сиділи в хаті дружина та дочка. Не боявся він і теслі, який приязно вітався з ним, гадаючи, що дочка нічого не втратить од розмови з добрим сеньйором. Коло Обдулії завжди крутилися рахітичні й сопливі менші братики, і, щоб їх угамувати, вона часом брала від Рохеліо солодощі й віддавала їм, а тоді, похитуючи стегнами, поважно верталася до вікна. Мати дівчини завжди пробувала в своїй кімнаті або на кухні і зовсім не цікавилась тим, що робиться навколо.

— Ти танцюєш? — спитала якось увечері Обдудія нового друга.

— Звичайно. Люблю танці до нестями.

— А підеш на гулянку до мулатки Фелісії?

— На Факторію? Може, й піду. А ти?

— О, як би я хотіла! Я б збожеволіла від радості! Але не можу. Мені невигідно, щоб люди знали все, що я роблю, — сказала вона, закопиливши губу, як стримана і розсудлива сеньйорита. Але одразу ж додала: — Якби я була вільна, то робила б усе, що мені заманеться…

В ті дні Рохеліо зовсім забув про Кармелу. Тепер він навіть обідав удома — адже у вечірніх сутінках найзручніше було розмовляти з Обдулією. Флорінда й Ліліна і не здогадувались, що за два кроки від них точиться любовна інтрига. Раділи, що Рохеліо став привітніший і здебільшого сидів дома, і не дошукувались причини тому. А він думав тільки про теслярочку, дивуючись, що стільки часу жив поруч і не відчув раніш потягу до неї. До Тереси навідувався тільки для того, щоб не дати їй здійснити свій намір щодо роботи в урядовій установі,— тут він був невблаганний. Ні! Якщо настане руйнація, вони всі разом загинуть під уламками. Йому припала до душі ця фраза, і він часто повторював її про себе. Але поки руйнація ще не надійшла і уламки не завалили його, він міг трохи розважитись із дівчиною, яку собі вподобав…

Так минуло два тижні. Нарешті одного ранку, коли Обдулія вийшла з малим братиком виконати якесь доручення матері, Рохеліо здобув те, чого домагався. Але ця перемога не справдила його сподівань. Дівчина була холодна, розбещена і бруднувата. Мабуть, клопоталася тільки обличчям та зачіскою і зовсім не милась. «Постілка для стариганів!» — гірко думав він, неспокійно дослухаючись, як за дверима репетує вередливий хлопчисько, кличучи сестру й кусаючи руки звідниці, яка його тримала.

Після цього розчарування Рохеліо повернувся до Авіадори й поринув у шалений вир кохання, що, на час пригаснувши, спалахнуло в ньому з новою силою.

X. ОРГІЯ

Вулиця Факторія, що починається від кам'яної стіни колишнього арсеналу, лежить у мальовничому куточку старої Гавани, на якому зовсім не позначився новочасний поступ. Нерівна, погано освітлена вечорами й майже завжди безлюдна вулиця одним рядом низьких сонних будиночків із зачиненими віконницями вклинилась у передмістя бідняків та кустарів-ремісників. Мешканці цієї вулиці не полюбляють показуватися на люди, й тому важко здогадатись, чим вони займаються; отож тут зручно приховувати те, про що не годиться знати надміру цікавому загалу.

Уже тридцять років мешкала тут мулатка Фелісія, в старому, під зчорнілою від часу черепицею, будинку з товстими глиняними стінами. Вона жила разом з батьками та численними родичами, включаючи дітей, дідів та бабусь, про яких не знала навіть, з чого вони існують. Кілька разів на рік Фелісія влаштовувала гулянки, на які збиралися веселі люди, що вельми шанували її. Правда, лихі язики плескали, що вона має з тих гулянок чималий зиск, але Фелісія анітрохи на них не зважала. Була огрядна й поважна, з величезними грудьми, що спадали мало не на живіт, але завжди жвава та привітна до гостей, яких приймала в темній, простій, немов у служниці, сукні. Блудниці ставились до неї як до рідної матері, а чоловіки теж не зичили їй зла, бо вона була зі всіма люб'язна й не втручалась у справи сімейних. Як тільки починали збиратися гості, родичі Фелісії тікали на кухню і мовчки сиділи там, аж поки всі не розходились і господиня не лишалася сама.