Почуваючи за собою вину, тесля насупив брови і суворо звелів дочці:

— Гей, бери газету і гайда додому! Та гляди мені! Дівчина крутнулась на місці й швидко подалася геть, блискаючи міцними білими литками. Рохеліо провів її ласим поглядом. Коли вона зникла з очей, батько недовірливо спитав Рохеліо:

— То справді дрібнички вашої доньки, чи ви просто заступилися за мою?

Рохеліо приклав руку до серця.

— Запевняю вас…

— Ну гаразд, — промовив тесля, протягуючи йому широку грубу руку. — Ви, певне, ніколи не скуштуєте лиха, якого завдають нам діти…

Ліліна, котра теж вийшла на голоси, перелякано тремтіла й ховалася за матір щоразу, коли розлючений тесля намірявся кинутись на дочку. Проте в її широко розплющених очах не відбивалося збентеження перед ганьбою, яка тут викривалась, ані перед нахабною брехнею, коли батько запевняв, що то її, Ліліни, коштовності, хоч вона й у вічі їх не бачила. Дівчинка мала вразливу вдачу хворої людини і в свої п'ятнадцять років була вдумливіша й доросліша, ніж деякі здорові люди в тридцять. Тож не дивно, що серце цієї маленької страдниці, скривдженої долею, щиро відгукувалось на всі болі світу. А втім, хто знає, що спонукало її сказати співчутливі слова, боязко озираючись, щоб не почув тесля:

— Ти добре зробив, тату. Бідолашненька Обдулія! Батько вбив би її на місці…

— А вона того заслуговує, соромітниця! — процідила крізь зуби Флорінда.

Рохеліо нарешті вирвався, залишивши матір і доньку самих у сумному домі, що, ставши жертвою кредиторів, дедалі занепадав. Він, коли тільки міг, тікав од цього дому, в якому назавжди оселилися злидні, і навмання блукав по вулицях або йшов до перукарні читати ранкові газети й гудити уряд. Вони спродали майже всі коштовності Флорінди, котра воліла, щоб дочка пристойно харчувалась і кожного дня випивала шість яєчних жовтків, як порадив лікар. Ціною великих турбот перебіг хвороби пощастило сповільнити. Тепер Ліліна вставала вранці разом з матір'ю і бралася прибирати в хаті або чистити одяг. Була мала на зріст, хирлява і скидалася на дев'ятирічну дівчинку. Зате мала гарненьке, біле, як лілея, личко, великі виразисті очі та красиві зуби. Флорінда ненавиділа всіх здорових дівчат, порівнюючи їх із своєю горопашною дитиною, отож не мала ані крихти співчуття й до теслиної дочки. Вона жила тільки Ліліною і не помічала горя інших людей. У ці дні, коли її дитині полегшало, в материнському серці зажевріла нова надія, і Флорінда не зважала ні на вибрики Рохеліо, ні на злидні та борги, що зростали з дня на день так само невблаганно, як піднімається вода в трюмі потопаючого корабля. Гнівалась і дорікала чоловікові тільки тоді, коли він покидав хвору доньку й тікав з дому. Все інше їй, жінці, яка з дитинства звикла до нужди й принижень, видавалося цілком природним. Вона знала, що Рохеліо має коханку і незаконних дітей, знала про життя Тереси, але мовчки терпіла все.

Якби Рохеліо був здатний осягнути розумом страждання і доброчесність цих двох, таких несхожих між собою жінок, які принесли себе йому в жертву, то, може, знайшов би в собі силу звестися на ноги, боротись і перемогти. Одначе він був нікчемним і безхарактерним створінням, однією з тих пустих натур, що їх домашнє виховання в нашій країні готує до неробства й розпусти, постійних наслідувачів поганого, котрі неспроможні обрати собі певний шлях і простувати до мети, незважаючи ні на які завади. Так само, як і їх, його спородили наші звичаї, пороки, клімат і виховання, і все лихо полягало в тому, що його воля завжди була рабинею ницих пристрастей і сторонніх впливів, а не підкорялась бодай одній із двох жінок, з якими він пов'язав свою долю.

О цій найсумнішій порі свого життя Рохеліо мав силу тільки на безнастанне заперечення, що отруювало йому душу так само, як ті чи ті кислоти руйнують організм, котрий їх виробляє. Він злісно нападався на уряд, бо, подібно до багатьох своїх співвітчизників, не вірив у працю й не хотів братися навіть за легку роботу, — адже всім відомо, що в нашому суспільстві найкраще живеться ледарям. Він змарнів і схуд, став млявий та байдужий до всього, крім гри. Поступово втратив свої колишні звички, перестав наслідувати манери гультяїв із привілейованих верств і тепер уже хизувався своїм падінням. Товариство нероб і картярів остаточно засмоктало його, і він майже весь свій час просиджував у кафе чи в перукарні, теревенячи про політику, бейсбол та жінок, або ж розважався в компанії легковажних блудниць. Іноді він виразно усвідомлював собі, до чого докотився, і тоді його мучило сумління; він обнімав Ліліну і туманно натякав на те, що скоро вже його смерть покладе край їхнім стражданням. Дочка й жінка плакали, злякано забивались у куток і звідти тривожно стежили за його обличчям. Але ці спалахи каяття швидко згасали, поступаючись місцем наріканням, образливим словам і дошкульним докорам.

Щоб і далі вдягатися в гарні костюми та шовкові сорочки, Рохеліо залазив у нові борги, і його все настійніше обсідали кредитори. Мусив весь час хитрувати, викручуватись, а потім зганяв злість на дружині. З давніх друзів у нього залишився тільки Пако, якого він у всьому наслідував і беззастережно слухав його порад. Вони добре розуміли один одного. Рохеліо, як і раніш, заздрив легкій долі друга, а Пако з поблажливою зверхністю протегував йому.

Іноді вони відверто розмовляли про Тересу.

— Ти завжди будеш тюхтієм із жінками, — авторитетно казав досвідчений пройда своєму послідовникові.— Бачиш, у яку безвихідь зайшов… Дай їй волю, нехай вона сама влаштовує своє життя, адже вона, бідолашна, не може цього зробити, поки ти як дурень платиш за неї. Чи маєш ти змогу одночасно утримувати дві сім'ї? Ця жінка для тебе мов камінь на шиї…

— Я не можу зробити цього через хлопців, — збентежено виправдовувався Рохеліо, намагаючись обдурити самого себе.

У відповідь на це Пако завжди реготав.

— Твої сини багаті, дурню. Якби вона забрала свою спадщину, ви жили б як королі. Дядечко добре зберігає їхні гроші. Не бійся, вони не пропадуть.

Ці слова були для Рохеліо наче ніж у серце. Пако це знав і часом розважався, велемовно розводячись про багатство Хосе Ігнасіо Требіхо.

— Чи знаєш ти, скільки дісталось би кожному з твоїх синів? Утричі більше, ніж ти мав у найкращі свої часи. У Требіхо велике багатство, справжній капітал, і він міг би потопати в розкошах, якби не був такий скупий…

Рохеліо злостився, дратувався, але посваритися з Пако не міг, бо той, хитрий пройдисвіт, після кожного програшу позичав йому гроші. Пако ніколи не відмовляв: широким жестом великого сеньйора, що не знає ліку грошам, витягав гамана й недбало кидав: «Треба — то треба. Колись віддаси…» Без його підтримки Рохеліо ніколи не вилазив би з тяжкої скрути. Це не було таємницею для Пако, і він охоче допомагав приятелеві, знаючи, що над усе зобов'язує людину отака безкорислива на вигляд, подана з дружньою усмішкою позичка.

Якось увечері на розі вулиці Рохеліо зненацька зіткнувся з сеньйорою Ріскосо, якої майже не бачив від часу їхніх давно минулих гульбощів та витівок. Після того нещасливого випадку, про який розповідав колись Венено, вдовиця перестала фарбувати волосся і мала тепер ріденькі сірі кучерики на скронях, що надавали їй сумирного й пісного вигляду. Вона приязно простягла руку давньому приятелеві, і Рохеліо мимоволі завважив, що в неї ще стрункий стан і міцні груди. Він нараз уявив собі ту велику ганьбу і подумав, що, певне, вдова не занепала духом після того, як її роздягли й, відшмагавши поясами, покинули голу серед дороги. Відвів очі, приховуючи посмішку.

— А Тереса? Вона ще й досі з тобою?

Рохеліо кивнув, і вдова, похитавши головою, співчутливо зітхнула.

— Божевільна! Я ж так відраювала її!.. Якби вона зустрілася з доброю людиною, то не набралася б стільки лиха. Ти ж бо колись неодмінно покинеш її напризволяще…

Вона лукаво посміхнулась, наче вибачаючись за те, що давала Тересі всякі поради. Тоді спитала, чи й досі вона молода та свіжа, незважаючи на літа і дітей.

— Адже вона вже не дівчина. Отож-бо! В нашому кліматі жінки в'януть дуже швидко…

Рохеліо нетерпеливилось закінчити цю розмову. Він спитав удову, як вона живе, де й з ким тепер розважається.

— О, тепер я ходжу тільки до церкви! Оце й зараз поспішаю до Сан-Феліпе. — І вдова скромно та побожно опустила очі, ніби хотіла показати, що зреклася колишніх поглядів і присвятила своє життя вірі, яка облагороджує душі.

Рохеліо подумав: «Зганьбивши себе з хуліганами, ти завбачливо пристала до обережніших і не таких довгоруких панотців». Мстиво посміхаючись, подав руку святенниці, яка ледь торкнулась її чистенькими пальцями. Та, лишившись наодинці, він одразу, наче хлопчик, спаленів од безсилого гніву і йшов, покусуючи вуса й стискаючи кулаки. Отже, й жінки насміхалися з нього так само, як і мужчини; всі глузували з його вірності до коханки і добре бачили під машкарою самовпевненого залицяльника обличчя жалюгідного дурня, яким він був насправді. Ось і тепер йому недвозначно натякнула на це якась нікчемна стара повія. Він ішов, і йому здавалося, що всі перехожі пильно дивляться на нього, приховуючи в куточках вуст іронічні посмішки.

Того ж дня він одержав листа від Кармели, який остаточно зіпсував йому настрій. Вона писала наче закохана школярка, називала його різними пестливими іменами й бідкалася, що не має більше сили зносити муку, яка їй судилась. Якщо так триватиме далі, то він одного дня прочитає в газетах про її смерть. Та скажена Марго зовсім замучила її своїми ревнощами. Вона погрожує порізати йому обличчя навахою і випалити сірчаною кислотою очі, якщо вони не перестануть зустрічатися. «Саме через таку її жорстокість я весь час відштовхувала тебе», — признавалася Кармела. Наприкінці листа благала, щоб він не забував її і не водився з іншими жінками, бо ті ніколи не кохатимуть його так, як вона, його вірна любка.