— Про що ти кажеш! Я втратив уже всяку надію. Це погань, як і всі. Це зграя злодюг, котрі грабують казну, ніби вона лише їм одним належить. Отой сенатор, якому служить Пако, — паскудний недолюдок! Монго Лукас — ниций тип, який тримається на хвилі тільки через те, що штовхнув свою жінку в обійми Хіменеса, цього нового можновладця. Усе це міль, яка зжере всю країну… Можеш мені повірити — ніякої надії нема…

Він люто стиснув кулаки і заскреготав зубами в страшній розпуці, коли раптом згадав, що хотів цього вечора в останній раз поговорити з Тересою, — адже тільки вона могла врятувати його. Отож весь час чекав слушної нагоди, коли коханка зовсім розчулиться і він зможе здійснити свій намір. Легенько поклав руку їй на плече і жалісливо прошепотів на вухо:

— Тільки ти, моя ластівко, могла б, якби захотіла, врятувати наших бідолашних дітей.

На його подив, вона не обірвала його на першому слові, як завжди, а погладила рукою по чолі й ніжно спитала:

— Як це?

Рохеліо стрепенувся, наче перед ним нараз заяскріла надія.

— Якби ти забрала своє… цебто не своє, а те, що належить твоїм дітям, нашим синам… — сказав він якомога лагідніше.

Збентежена Тереса опустила голову, наче обмірковуючи його слова. Ніколи ще вона не слухала так уважно доказів коханого. «Тепер вона моя», — подумав Рохеліо і палко говорив далі, стежачи за Тересою краєчком ока.

— Ти знаєш, я ніколи не рахував свого, коли щось мав. Але я вже не витримую. Я зазнав поразки, втратив усяку надію і тепер потерпаю за наших бідних дітей… Я серйозно обдумав те, що тепер випадає тобі зробити, тобто те, що робив я, хоч і сіяв гроші, коли ще не мав життєвого досвіду… Це я сам знаю, тому моє прохання схоже на крик потопаючого, який, ідучи на дно, благає свого товариша врятувати інших. Та й сам я схожий на потопаючого, котрий от-от захлинеться!..

Він зупинився, заворожений власною красномовністю, а надто порівнянням себе з потопаючим, що несподівано й щасливо спало йому на думку.

Замислена Тереса мовчала. Відтак підвела голову і проказала тихо, наче розмовляла сама з собою:

— Невже можна щось зробити через стільки років?

Перед Рохеліо відкрилась осяйна далечінь, і він ледве стримав крик радості, що заклекотіла йому в грудях. Його рука здригнулася на плечі Тереси. Молода жінка недовірливо глянула на нього.

— Не сумнівайся, люба, — квапливо обізвався він. — На твою вимогу зобов'язані повернути всю маєтність і сплатити твої рахунки. Тиждень тому я говорив про це з адвокатом Каррілесом… Звичайно, я не сказав йому, про кого йдеться… Ти знаєш, що Каррілес — один із найталановитіших наших адвокатів. Ну, то він засміявся і сказав, що найбільше за три місяці виграв би справу і відсудив спадщину.

Тереса сиділа приголомшена. Вона вагалася, думаючи про докази коханого і сумну долю своїх дітей. Вперше запитувала себе, чи не потоптала вона прав Родольфо і Армандо, відмовившись од спадщини. А що, коли Рохеліо має рацію?.. Згадувала, що в юрбі жінок, які торгували коханням і приходили до їхнього будинку, їй показали гарненьку іспаночку, про котру говорили, що її збезчестив і штовхнув на шлях розпусти Хосе Ігнасіо Требіхо, поважний і багатий сеньйор. Ніхто, звичайно, й припустити не міг, що то Тересин брат. Виходить, вона жертвувала рідними дітьми, коханою людиною і власним добробутом, щоб допомагати йому в розпусті. Сліпа ненависть, якої Тереса не відчувала навіть тоді, коли її вигнали з батьківського дому, раптом спалахнула в ній проти себелюбного й лицемірного брата, що так різнився від неї. Якби вона тепер мала те, що їй належало, то не жила б у цьому жахливому будинку, не знала б ганьби та злиднів, не зносила б пліток таких кумась, як Флора й Карлота, не допускала б, щоб якийсь там дон Рудесіндо пас на ній очі, прирівнюючи її до квартиранток свого ганебного будинку. Красиві брови Тереси суворо зійшлися на переніссі.

— А де можна побачити того сеньйора Каррілеса?

— Банко Провінсіаль, кімната двісті чотири, — швидко відповів Рохеліо. — Але навіщо це тобі? Він сам може прийти сюди.

Тереса мовчала. І він нетерпляче перепитав:

— Ти хочеш поговорити з ним? Вона злегка кивнула головою.

— Звичайно…

Рохеліо палко пригорнув її до грудей, почав цілувати в чоло, пестити чорні коси. Тереса була щаслива. Забула про горе й журбу, про гіркі передчуття і тихо раділа з того, що розвіяла смуток коханого, якого вважала шляхетним і добрим, але по-дитячому безпорадним і наївним. Яке щастя, що їй випала роль провидіння щодо трьох рідних душ, що їх вона любила над усе в світі…

Та раптом Рохеліо необачно сказав:

— От побачиш, серденько, як гарно ми заживемо! Слухай, як я надумав зробити. Я поїду в Сполучені Штати і візьму розлучення, а потім ми одружимось і заберемо до себе Ліліну… Тоді зможемо скрізь їздити разом і розважатись — адже ти досі жила як у в'язниці, а мала ж таку веселу вдачу, коли ми з тобою зустрілись… Ну, то як, ти згодна?

Тереса похолола в його обіймах. То правда — вона ще зовсім дитиною, в п'ятнадцять років, обрала страдницьку стезю нового життя, обрала сама, з доброї волі. Якось вона призналася Домінзі, що відтоді, як стала матір'ю, ніколи не зазнала тих утіх, що їх мала раніш. Її боляче вражало віроломство, яким коханий платив за любов, часом прирівнюючи її до пригорщі золота. Адже для чутливої душі куди страшніша холодна двоєдушність, хай навіть і прихована, аніж чорні злочини, вчинені за велінням почуття. Доброчесний фарисей може волати перед синедріоном про розп'яття Христа, хоч забивав цвяхи своїми руками; але поки існує світ, гроші Іуди завжди будуть ганьбою для людини з чистим сумлінням. Тересу тішило, коли коханий казав, що покине законну сім'ю, аби жити з нею, хоч вона й докоряла йому за це. Але тепер, слухаючи оту негідну балаканину про шлюб, коли вона вже ладна була віддати йому свої гроші, відчула непереборну відразу. Їй стало боляче, коли вона побачила справжнє обличчя Рохеліо, і вона непомітно перевела розмову на інше. Шляхетні й великодушні наміри, що спалахнули були в її душі, нараз згасли.

Не розуміючи, що діється в душі коханки, Рохеліо, проте, відчув, що чудова нагода, яка йому трапилась, вислизає з рук, що Тереса знов затялась на своєму. Вони несвідомо відсунулись одне від одного. Ніч спливала повільно, довга й важка…

Другого дня Рохеліо спробував повернути втрачене і наче мимохідь удавано байдужим тоном сказав:

— Учора ми не домовились, як позивати в суд. Хочеш, підемо вранці до доктора Каррілеса?

Тереса помітила його лицемірство, і це завдало їй нової рани, хоч у душі ще не вгамувався біль від учорашньої. Тепер вона вже не вагалась і спокійно відповіла:

— Ні, не треба. Я все добре обміркувала і обрала інший шлях.

Рохеліо скоса глянув на неї. А Тереса так само спокійно провадила далі:

— Тепер мені адвокат ні до чого. Я напишу братові: якщо він не візьме на себе виховання моїх дітей, я буду змушена звернутись до суду. Здається, тебе турбували тільки діти?

— Авжеж.

— То можеш бути за них спокійний. Я все беру на себе.

Рохеліо силкувався усміхнутись, але здобувся тільки на кислу гримасу. Нарешті з його губ зірвалося нерішуче, сором'язливе запитання:

— А ми?

Тереса з жалем поглянула на нього.

— О, ми будемо працювати! Я про все подумала і твердо обрала шлях боротьби.

Рохеліо не насмілився заперечити, ані докорити, але в його душі бурхала злість. Він у розпачі казав собі, що втратив владу над цією жінкою і розгубився перед нею, немов дитина. Відчував до Тереси затаєну, глуху ненависть, що нею слабкі натури відповідають на приниження.

— Ну що ж, бувай, кохана! — дошкульно мовив він. — Я дурний, що знов заговорив про це. Адже ти добре обмірковуєш свої вчинки.

Чи була то погроза? Тереса так не вважала. Лишившись на самоті, вона знов і знов поверталася думкою до їхньої розмови і з болем усвідомлювала, що Рохеліо не здатен піднестись на моральну височінь її самопожертви. З очей її немовби спала полуда, вона побачила його справжню, жалюгідну душу, в чистоті якої ніколи не хотіла сумніватись, і впала в розпач. То була страшна правда…

Цілих три дні Тереса нікуди не виходила з дому. Ні Домінга, ані Рохеліо не здогадувались, що в її душі клекоче буря сумнівів. Рохеліо ходив понурий і ледве стримував гнів. Обоє приховували свої почуття і силувано усміхались, усе віддаляючись одне від одного після кожного побачення. На четвертий день Рохеліо не прийшов зовсім, навіть не попередив її, як раніше. Тереса чекала його до другої години ночі і обляглася в сльозах. Коли ж на другий вечір він нарешті з'явився, не докорила йому ані словом і байдуже вислухала його вибачення. Уже два тижні вона не бачила Ріголетто, а з Домінгою не наважувалась говорити про своє горе. Тим часом болісне передчуття біди з кожним днем зростало. Тереса вже не мала надії виправити своє життя ні самозреченням, ані працею. Безпорадна й засмучена, вона написала листа братові, де розповіла про своїх синів, які носили батькове прізвище, — Рохеліо влаштував це за допомогою грошей, — і, отже, не могли зазнати ніякої ганьби. Далі вона дала зрозуміти, що, коли брат візьме на себе обов'язок виховувати хлопчиків до вісімнадцяти років, вона ніколи й нічого не вимагатиме із своєї частки спадщини. Надіслала листа і з незворушним спокоєм фаталіста стала чекати руйнації, навіть не намагаючись відвернути її.

А тим часом усе лишалося, як і перше. Тереса жила немов уві сні, байдужно спостерігаючи наближення кінця. Рохеліо все так само гуляв, хоч тепер став обачніший і вряди-годи підночовував у коханки…

Тільки темна й щиросерда Домінга передчувала біду й була витримана та розсудлива. Відкопиливши губи, сиділа в кутку і, хитаючи головою, раз у раз повторювала:

— Переїдь звідси, дитино моя, переїдь, Тересо. Цей будинок несе тобі лихо. Повір мені і переселись.