Анхелін Сармієнто скривив губи в зневажливій посмішці.
— Наш єдиний обов'язок, друже Діасе, — платити… і ми платимо! Хай жеруть, хай розтринькують або крадуть те, що ми їм даємо, — це нас не обходить… На щастя, земля багата!.. Хай собі роблять, що хочуть, — ми за все мовчки заплатимо. Єдине, чого ми просимо, — не порушувати миру й не розв'язувати громадянської війни. Живучи в мирі, ми їм дамо, скільки вони зажадають… Усе зробимо, за винятком одного — не пристанемо до їхньої сірої маси. Один друг мого батька щороку дає п'ятсот песо бандитові Солісу, щоб не чіпав його власності, і сплачує три тисячі песо сільському муніципалітетові, на території якого міститься його маєток. То він не знає, яка з цих контрибуцій вигідніша, — адже муніципалітет так само розтринькує гроші на всілякі дурниці.
Рохеліо посміхнувся на таке гостре порівняння і хотів був сказати ще щось, та Анхелін заклопотано поглянув на годинник і простягнув йому руку, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
— Зрештою, не варто про це говорити, друже Діасе. Мені смішно, коли я все це бачу… — І по-дружньому порадив: — Не лізьте й ви в оте болото.
Потому швидко попрямував далі — мабуть, щоб надолужити згаяний час.
— Який дурень! — презирливо промимрив Рохеліо, метнувши оком услід самовдоволеному молодикові. Він знову лишився сам зі своєю нудьгою.
Він рушив далі по проспекту Гольфо, тоді повернув праворуч через Бланко, щоб перетнути Колон і навпрошки вийти на Прадо. Вибори ще тривали: коло дільниць усе так само стовбичили нероби й позіхали солдати в жовтій уніформі, спираючись на гвинтівки з широкими сталевими багнетами. На розі Рохеліо вгледів Венено за кермом його величезної червоної машини, що сунула, мов лавина, здіймаючи дим і куряву, — той віз якихось політичних діячів. Вони жваво про щось дискутували, розмахуючи руками й крутячи головами. Час від часу, коли біля дверей виборчих дільниць виникала метушня, солдати хапалися за зброю. Воно й не дивно: адже там раз у раз розкривався якийсь обман, спалахували суперечки, і найняті горлодери кричали щодуху, намагаючись розбурхати пристрасті. Рохеліо відчував, як у ньому наростає обурення проти цього наперед підготовленого фарсу, і ладен був визнати, що Сармієнто має слушність, нехтуючи політикою і поспішаючи до Кармеля з коробкою цукерок. Подумав, що вона, чекаючи цього дурня, не насмілилась впустити його, Рохеліо, до своєї кімнати, як він хотів. Ця думка вразила його, наче ляпас, але він з гідністю відкинув її. Так, досі він теж був сліпим, хоч як це прикро. Але надалі не буде. В його уяві зринув образ Пако, і серце шпигонули заздрість і біль, як і тоді, коли він побачив, що на згадку про Пако в Авіадори потекли сльози. Та зрештою Рохеліо в думці пов'язав спогад про Пако з виборами, якими той жив, і дійшов висновку, що він просто нахабний шахрай, на голові в якого жінки б'ють горщики.
Думаючи про колишнього коханця Кармели, про політику та вибори, він уявляв собі купу гною, в якій кишать черв'яки, і сама Гавана тепер видавалась йому схожою на брудний барліг, де гідні шани люди грузнуть по шию в болоті або ж усіма забуті помирають у якомусь темному закутні.
Рохеліо озирнувся, шукаючи очима екіпаж, щоб утекти додому й не бачити цього осоружного безглуздя, але в день виборів вільного візника знайти було нелегко, а ті кільканадцять кварталів, що їх він мав пройти пішки, видавались йому неймовірно довгими.
Десь серед дороги Рохеліо здибав Ріголетто, який, сміючись, вийшов із виборчої дільниці й попрямував до гурту, що стояв на розі. Довгасте обличчя горбаня сяяло від радісного збудження. Він вимахував руками, мов крилами вітряка, так, що аж розстебнулася сорочка.
Побачивши Рохеліо, горбань зупинився.
— Яке прекрасне видовище! — іронічно вигукнув він. — Народ зібрався покласти в урни найвищу волю! Конституційне відродження народної влади! Красива й сильна демократія підносить до сонця емблему своєї влади! Відроджене, очищене і вільне голосування!.. Яке все гарне, яке гарне!..
Він зареготав і подався до гурту друзів та політичних однодумців.
— Ну й телепень же отой голова президії! Я подав йому замість білих шістдесят сім виборців негрів!
— Ти п'яний, бевзю! — крізь сміх вигукнув хтось. Ріголетто зіп'явся навшпиньки і погрозливо глипнув на них:
— П'яний від ідей, осли! То ви п'янієте тільки від ялівцевої настойки!
Він хотів ще побазікати, але його силоміць втягнули в автомобіль з великою афішею, розписаною червоними літерами, що виїхав із-за рогу, й повезли до іншої виборчої дільниці. Ріголетто махав руками, опирався і гукав до Рохеліо:
— Ти бачиш, яке насильство! Ганебне порушення прав людини!.. Прощавай! Побалакаємо, коли мене відпустять…
Автомобіль поїхав, і Рохеліо знову залишився сам на тротуарі, проклинаючи дурні вибори, які зіпсували йому вечір. Він ішов, не розбираючи дороги, потім нараз спинився, рішуче повернув праворуч і попростував до Тереси, де можна було принаймні спокійно поспати.
VI. ХИТРИЙ ГАЧОК
Це сталося через два місяці після виборів. Одного ранку, повернувшись із школи, куди вона ходила провідати синів, Тереса віч-на-віч зіткнулася з невдоволеною Флорою, яка вийшла із своєї кімнати, що завжди була зачинена. Кімната містилася коло сходів, і звідти легко було стежити за всім, що діялося в будинку. Тереса йшла весела, молода душею: цілу годину пробула з своїми любими янголятами, які добре вчилися, були міцненькі та слухняні. Додому верталася пішки, щоб заощадити гроші й подихати свіжим повітрям. Небо було похмуре й важке, дув різкий зимовий вітер. Тереса йшла швидко, притискаючи до грудей сумочку. Темно-блакитний костюм красиво облягав її струнку постать.
Хазяйка дому улесливо звернулася до неї:
— Яка ви гарна, сеньйорито Тересо! Ви схожі на дівчинку, яка йде із школи…
— А я саме і йду із школи, — відповіла Тереса.
Вони зупинились поговорити. Флора обачливо затулила дебелим тілом прочинені двері, за якими ховала закутаного в простирадла чоловіка.
— Ну, як діточки? Все гаразд?
— Вони веселенькі. Порадували мене на цілий тиждень.
— Ви сумно живете, сеньйорито Тересо. Завжди сама, двері зачинені… Повірте моєму досвідові: чоловіки не цінують таких жертв…
Тереса насупила брови, але стрималась. Їй завжди була неприємна ця прилизана і в'їдлива жінка, яка всіх незаміжніх квартиранток називала сеньйоритами, аби підкреслити відстань між собою і ними, хоч сама була повія та звідниця і до церкви пішла з нікчемним гульвісою. Тереса знала, що за її медовою усмішкою ховається жорстока, ница і корислива душа.
— Зрештою, доню, це ваша справа, і мені нема чого втручатись. Хочу тільки сказати, що до вас тут приходили, але ми не могли зайти, бо ви забрали ключ…
Тереса здивувалась:
— Приходили? Хто?
— Дон Рудесіндо. Хотів поглянути, як поремонтували ваші кімнати. — На її губах тремтіла посмішка. Вона лукаво підморгнула. — Та я гадаю, що його цікавила не тільки квартира…
Тереса насторожилась:
— Що ж тоді?
— Хай бог простить мені, не знаю. Але думаю, що старому припала до вподоби квартирантка.
— Він доручив вам сказати це мені? — глянувши їй в очі, спокійно запитала Тереса.
Флора обурилась:
— Він? Боронь боже! Щоб він заговорив зі мною про таке!.. Ви зовсім не знаєте дона Рудесіндо…
Тереса дзвінко засміялась.
— Ну що ж, я щаслива, доньйо Флоро! — іронічно вигукнула вона. — Це велика честь для мене, що такий поважний добродій забуває про своїх онуків і піклується про квартирантку, яку ви вважаєте за непутящу. Далебі, дивний вибір!..
Гонориста хазяйка розгубилась.
— Ви смієтеся з нього, сеньйорито Тересо?
— Він сам виставив себе на посміх, доньйо Флоро, — сухо відказала Тереса і з гідністю попрямувала до сходів.
Хазяйка знизала плечима, зайшла в свою кімнату і замкнулася на ключ.
Хоч Тереса й не мала великого життєвого досвіду, проте відчувала, що її становище дуже змінилось відтоді, як коханий оселив її у найнятій квартирі в столиці. Спочатку в Орієнте робітники плантації, а потім у Сантьяго сусіди по будинку, де вона мешкала, вважали її за дружину Рохеліо. Тут вона була для всіх коханкою одруженого чоловіка. Відчувала, що на неї дивляться з цікавістю і зневагою. Навіть публічні жінки казали голосно, щоб вона чула: «Мій коханий — вільний чоловік! Це не чиїсь там недоїдки», — майже те саме, чим Кармела докоряла Рохеліо. Що ж до чоловіків, то вони вважали її за легку здобич. Тереса мусила дати рішучу відсіч Пако, другові коханого, який переступив рамки пристойності. Знала, що їй іще не раз доведеться захищатись від підступів світу, до якого вона не належала. У душі відчувала збудження — то говорила в ній гаряча кров амазонки, — і їй самій подобалося витримувати битву і завжди матись на бачності. Тепер вона тільки знизувала плечима й сміялася, коли Домінга, обстоюючи свою думку, радила переїхати звідси. Тереса була щира й відверта лише з Рохеліо, бо вважала його за вірного друга. З усіма іншими трималася неприступно і, добре володіючи собою та вірячи в свою силу, з посмішкою кидала виклик небезпеці.
Після виборів відбиватись од нахаб стало важче. Весь будинок вирував од бучних пиятик на честь перемоги, що її здобула на виборах коаліція двох політичних партій. Майже всі квартиранти були консерватори, і в будинку кілька днів поспіль реготали, пили й співали. За цей час усі побраталися. Сусіди, які ніколи не розмовляли між собою, тепер жваво балакали і навіть обнімались у коридорі та на сходах. Усі мріяли про власне піднесення, сподіваючись, що новий уряд винагородить кожного із своїх виборців. З усіх боків чулося: «Тепер нам буде добре». Під впливом цього загального сп'яніння розтанула крига холоду, яка розділяла Тересу й сусідів. Навіть незнайомі усміхались, проходячи повз її двері, й питалися: «Як ви гадаєте, Куба має тепер те, що їй потрібно?..» А потім зупинялись і заводили розмову на злободенні теми. Тереса намагалась уникнути подібних зустрічей, але це не завжди вдавалося. Так вона взнала деяких студентів, кількох жінок, їхніх коханців та матір Аніти, що завжди говорила жалібним голосом і плакала, коли повідала про доччині злигодні. Тереса тримала всіх на певній відстані, розуміючи, що вони заговорюють до неї тільки з цікавості. Але відтоді, як сусіди стали заглядати до неї,— то попрохати газету, то мило або нитки, — їй усе важче було боронити свою самотність, її дратували Флорині натяки на те, що нею цікавиться той чи той квартирант. Хазяйка говорила про них, як про поважних і витриманих людей, котрі з усіх поглядів підходять скромній жінці. Про дона Рудесіндо вона згадала вперше. І тепер Тереса побоювалась, що їй доведеться змінити свою думку про цього літнього добродія, який попервах справив на неї враження люб'язної і великодушної людини.
"Грішниці. Сфінкс" отзывы
Отзывы читателей о книге "Грішниці. Сфінкс". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Грішниці. Сфінкс" друзьям в соцсетях.