Кармела щільніше закуталась у кімоно і, відчинивши балконні двері, виглянула на вулицю.

— Хай йому чорт! — вигукнула вона. — Я й забула, що сьогодні вибори. Онде біля школи солдати з багнетами, бачиш?

Аніта мовчки знизала плечима, бо це зовсім її не цікавило. Кармела стояла проти сонця, приставивши до очей дашком долоню. До кімнати повернулася весела.

— Ото вистава!..

Кармела й Аніта поснідали край столу, відгорнувши вбік червону дамаську скатерть і відсунувши велику вазу. Авіадора розчервонілась і пожвавішала від вина. Коли вже кінчали снідати, вона гукнула Хосефіні:

— Не відчиняй дверей навіть богові! Кажи, що мене немає.

— А Марго?

Кармела завагалась. Тоді глянула на подругу й посміхнулася;

— Марго не прийде сьогодні. А коли й прийде, то спочатку подзвонить по телефону.

Посідавши в зручні бамбукові крісла, жінки милувалися надзвичайно тихим блакитним морем і пили каву. Кармела зітхала та мружилась, говорячи, що всі чоловіки поганці і всі вони однакові. Аніта лукаво посміхалась, прикидаючись, ніби нічого не розуміє.

Раптом задзвонив телефон.

— Це Марго, — сказала Хосефіна.

Кармела підскочила до апарата й заворкувала ніжним чарівним голоском:

— Ні, голубонько. Я встала пізно, о дванадцятій… Нема нікого. Був Анхелін, який товкся аж до рейку. Він мені обрид… Що? Чи сама я зараз? Так, сама-самісінька. А ти?.. Ні, ні, ні! Присягаюсь! Я тебе не обманюю.

Повісивши трубку, обернулась і глузливо підморгнула Аніті, яка з трудам стримувала сміх.

— Вона не прийде сьогодні,— сказала Авіадора, задоволено посміхнувшись. — Боїться виборів.

Щойно промовила ці слова і знову вмостилась у кріслі, як на сходах почулися квапливі кроки й залементувала Хосефіна, намагаючись затримати нежданого гостя.

— Сеньйори нема дома. Вона пішла рано і навіть не поснідала… Чуєте? Куди ви йдете, сеньйоре?

Аніта ледве встигла заховатись у спальні, а гнівна Кармела вийшла назустріч тому, хто порушив її спокій.

Вона мало не зіткнулася з рум'яним і сяючим Рохеліо. У світлому костюмі й легкому солом'яному сомбреро, він ніби приніс з собою веселість весняного дня. Його радісний вигляд остаточно розгнівив Авіадору. Вона ледве не вилаялась уголос.

— Слухай, чоловіче, в тебе дивна манера заходити в гості,— сказала вона.

Він, усміхаючись, глянув на неї і хотів був узяти за підборіддя, але жінка відхилилась.

— А хіба, — спитав він, не зводячи з неї погляду, — після того, що було між нами, я не маю права зайти без запрошення?

Відповідь була несподівана й різка:

— Ні!

Рохеліо зблід, потім почервонів. Руки йому тремтіли. Він недовірливо озирнувся і, ледве стримуючи гнів, спитав:

— У тебе хтось є?

— А що тобі до того? — глянула вона зухвало й стала перед ним, взявши руки в боки.

Рохеліо згадав пораду Пако, що коли не битимеш жінку, то вона сяде тобі на шию. І вже був замахнувся, але Кармела твердо стояла на місці, втупивши в нього крижані очі. Під цим поглядом він безсило опустив руки, гірко промимривши:

— Значить, граєшся зі мною, так?

Кармела сіла і, вказавши йому на крісло, з якого щойно встала Аніта, відповіла спокійно:

— Ні, добродію, ми з тобою не маємо нічого спільного. Щоправда, ти подобаєшся мені, ще подобаєшся. Ми провели разом кілька приємних годин, і все… Ти сам знаєш, що ми ніколи не говорили про твою полюбовницю…

Рохеліо прикусив губу. Він пригадав непорушний закон, що за ним чоловіки, яких приймають до ліжка грішниці, діляться на три точно визначені категорії: той, хто платить, той, хто має титул, і той, хто дає задоволення. Цьому законові та серйозним аргументам Кармели Рохеліо нічого не міг протиставити. Боявся усе втратити, якщо розгнівить її, тому не наважувався скористатися з поради Пако.

— Звичайно, ти багато вимагала, і це дає мені право… Чому посварила мене з жінкою, з якою я живу? Чому ревнуєш до неї?

Авіадора гнівно махнула рукою й зареготала.

— Ха-ха! Я ревную!.. Ні, чоловіче, одна в тебе надто стара, а друга, про яку я тобі казала, хоч і молода, але така занудлива, що ревнувати до неї гріх.

Рохеліо спалахнув і мало не кинувся на Кармелу з кулаками. Він ледве стримався, щоб не закричати: «Брехня! Я знаю їх і клянусь, що тобі далеко до них!» Але подумав, що було б смішно захищати свою коханку перед цією жінкою, з якою він спав, і тільки знизав плечима. Кармела виклала свою думку в одній фразі, яку кинула йому в обличчя, немов стрілу:

— Ти ж задля неї ладен жерти лайно!..

Рохеліо глузливо засміявся, намагаючись показати зневагу до вибриків розлюченої жінки. Але вона знову блиснула очима:

— Хочеш доказів?

— Авжеж.

— То слухай. Чи не ти в той день, коли ми їхали до Матансаса, казав, що нікого про це не попереджатимеш? Згадай-но! Ти закручував угору вуса й клявся мені, що ніколи не кажеш своїм жінкам, з ким і куди йдеш… Це правда чи ні? А що ж тоді робив Ріголетто в кімнаті отієї, коли ти сидів на розі в перукарні, чекаючи автомобіля?

Рохеліо хотів приховати свою розгубленість, але не міг. Він став білий як стіна.

Кармела була невблаганна, і на її обличчі відбивалася радість перемоги.

— Що ж, — зловтішно кинула вона, — ходи до них щодня, кажи, щоб не чекали, бо «їдеш в Гуанахай з полковником Монго Лукасом»… Марно намагаєшся обдурити мене! Хочу тільки здибати підлого горбаня, щоб нам'яти йому вуха, — адже знаю, що вони про мене говорять…

Збитий з пантелику Рохеліо мовчки опустив очі, не знаючи, що казати.

Кармела відкинулась на стільці, звично загорнувшись у шовкове кімоно, яке гарно облягало її міцне й туге тіло. І добивала Рохеліо словами:

— Я не хочу мати нічого спільного з чоловіками, які себе скомпрометували… Я шукаю їх тільки для себе, бо не люблю визбирувати чужі недоїдки… Отже — кінець!.. І ти сам знаєш тепер чому!

Де поділись ті зверхні та владні слова, які він завчив, ідучи сюди?.. Червоний від хвилювання, Рохеліо тремтячим голосом почав виправдовуватись, неясно розуміючи, який він зараз смішний та безпорадний.

— А хіба Пако не мав коханки, коли жив з тобою? А ти віддавала йому все, що заробляла, хоч він лупцював тебе палицею.

Кармела підвелась. Її очі метали блискавиці.

— Мене — палицею? Це він сказав тобі таке?.. Одного разу спробував замахнутися, нещасний, то я побила йому на голові нічний горщик… Справді, я годувала його, адже коли ми познайомились, він не мав навіть спідньої білизни.

Вона нервувала, як завжди, коли згадувала про Пако, і зараз, гудячи його, несамохіть виливала муки своєї душі. Вона розповіла, що Пако здобув прихильність сенатора Чіверо, змушуючи її спати з ним, що Пако мучився од ревнощів, коли вона зустрічалася з іншими чоловіками… На очі їй навернулися сльози.

Гостра колючка заздрості вп'ялась у серце Рохеліо на згадку про ту ніжну любов, і він підійшов до жінки, яка тепер уже не намагалась його відштовхнути.

— Слухай, Кармело, — мовив тихо. — Я хочу знати тільки одне: чи є в тобі ще хоч трохи того, що ти відчувала до мене перед нашою поїздкою до Матансаса?

— Так, — прошепотіла вона, опускаючи очі, наче дівчинка.

— Тоді дозволь мені сьогодні лишитись у тебе.

Авіадора здригнулась. Гострим слухом вона вловила легенький шум у спальні: мабуть, непосидюча Аніта впустила щось на підлогу.

— Ні, мій друже, — відказала вона, звівши на нього очі, сповнені сласного бажання. — Не тут! Я призначу день, і ми поїдемо знову… Подзвони мені завтра о другій.

І пригорнулась до нього, гаряча й ніжна. Тоді, вся тремтячи й примруживши повіки, палко поцілувала Рохеліо в губи.

— Тепер іди, — раптом сказала вона, лагідно підштовхуючи його до дверей.

Він скорився, як дитина. Швидко спустився сходами, наче окрилений отим сп'янінням, що збурювало кров і плутало думки. Ступивши на тротуар, трохи заспокоївся і стишив ходу. Похмуро побрів по залитому сонцем проспекту Гольфо, що простягся понад сонним морем, спокійним, як руїни покинутого міста. Тільки подекуди коло будинків стояли купки людей: там були виборчі дільниці, але останні години голосування минали нудно й тихо. Після галасливої агітації, проведеної офіційними політичними колами, народ повернувся до звичної пасивності.

Рохеліо йшов навмання, не знаючи, як згаяти цей вечір, що віяв теплом і нагадував про далеку Кармелу та про її звабні обіцянки. Через ті дурні вибори він не мав, де подітись; йому набридло блукати самому по вулицях і думати про одне й те саме. Він побоювався, що Тереса вже бачила Кармелу, і тепер над ним от-от може знятися буря. Ішов швидко, щоб забутись і прогнати настирливі думки. Додому вертатися не хотілось…

Раптом він побачив, що назустріч іде спокійний, сяючий Анхелін Сармієнто, одягнутий у темний ошатний костюм, з невеликим пакунком у руці, в якому, очевидно, були цукерки, — Анхелін швиденько сховав його за спину, як тільки помітив Рохеліо. Вони чемно потиснули руки один одному. Первенець дона Рудесіндо з трудом приховував досаду, зустрівши Рохеліо коло дому Авіадори, — адже він знав із розмов про їхні стосунки.

— На вибори? Йдете голосувати? — спитав Рохеліо, привітавшись.

Анхелін гидливо скривився, ніби його спитали: «Ви йдете до вбиральні?»

— Голосувати? Я ніколи не голосую. Навіть не записаний як виборець… Хай рятують вітчизну оті громадяни… — глузливо наголосив він, показуючи на екіпаж, в якому їхали метиси та негри.

Рохеліо, аби трохи підкусити його, пригадав кілька фраз, що їх чув від вуличних промовців, і по-дружньому дорікнув:

— А проте голосування — це обов'язок, ліпший за право. І коли кращі люди стоять осторонь, то чи можемо ми нарікати, що народну справу вершать інтригани?