Узяв під руку Рохеліо, і вони пройшли так близько під вікном, що Пако мало не зачепив плечем кокетку, яка саме глянула на нього. Він помітив це і кинув на її адресу кілька втішних слів. Дівчина запишалась і довго дивилась услід чоловікам, показуючи в усмішці білі зуби.

— Я ж іще не старий! — кумедно зітхнувши, сказав Пако голосно, щоб його почула дівчина. І додав іншим тоном: — Сідаймо в цей екіпаж.

— Ти щось надумав?

— Ні. Я вже тобі сказав. Поїдемо до Венено, хай він покатає нас на своїй машині. Чого нам нудитись у цій дурній Гавані! Поїдемо, куди ти захочеш, але повечеряємо в Сентралі, бо я маю там зустрітись о пів на восьму з однією особою.

— З чоловіком чи жінкою?

Пако посерйознішав.

— З жінкою. Але ти помиляєшся… Йдеться про справжню даму… Не хочу мати справи з верховодками.

Вони легко плигнули в екіпаж.

— До парку!

Сиділи не рухаючись, щоб не пом'яти білих костюмів, і розмовляли про жінок. Вони вже досить таки надокучили Пако, хоч йому минуло тільки двадцять сім років. Мовляв, вони дурні, коли стають надто сентиментальними, й осоружні, коли не кохають. Та й взагалі вони погані вже тільки тим, що кохають не тільки його одного. Їм слід було б знати, що часом вони заважають, а часом стають просто нестерпними… А їхня глупота його стомлює. Вони чарували його ненадовго, так, скажімо, як ось дочка теслі. Про всіх на світі він говорив сердито й зневажливо, вставляючи час від часу незрозумілі фрази та слова, і називав бовдурами тих, що не були його однодумцями.

Рохеліо ніяковів, порівнюючи свої маленькі успіхи з подвигами цього гультяя, котрий хвалився тим, що як тільки йому набридне полюбовниця, він одразу проганяє її геть.

І Рохеліо теж виливав душу, всоте розповідаючи Пако про єдину перемогу, якою міг по-справжньому пишатись: дівчина із шляхетного дому, незважаючи на те, що він одружений, покохала його й віддала йому все…

Пако іронічно повернув голову.

— Але в такому разі, хлопче, — мовив він, — треба сказати, що ти справжній телепень.

— Чому?

— Тому, що ти начебто одружився з нею, а вона, багата, дозволяє, щоб ти жив у нужді…

— О, так уже і в нужді…— червоніючи, відказав нещасний себелюбець.

— Авжеж, у нужді,— не вгавав Пако. — Чому ти намагаєшся це приховати? Сам же просив у мене посаду на сто песо. Ну гаразд, я запевняю тебе, що нема на світі жінки, котра зробила б таке заради мене…

Рохеліо, зрештою, погодився, що друг сказав правду, і почав звинувачувати у своїх бідах небіжчицю матір.

Потім він довго мовчав, нервово покусуючи кінчики вусів, а Пако, тішачись зверхністю, велемовно повідав про свої плани. Він хотів знайти багату жінку й одружитись, але, звичайно, не зразу. Поки що цікавився одною жінкою з вищого світу і політикою, в якій теж прагнув мати успіх. Чоловік тієї жінки був доволі заповзятливий добродій, а вона сама — диво з див. Але починати було небезпечно. Пако ніяк не знаходив нагоди зробити перший крок, і це його дратувало й злило… Йому, дурневі, бач, подобається той добродій, її чоловік. Тож незручно перед ним. Сміх, та й годі.

Пако говорив про жінок так, наче всі вони були пропащі. Тепер він почувався щасливим, і ніщо його не хвилювало: обіймав дві з дванадцяти посад, які були в його протектора, і отримував триста песо на місяць; ще сто песо давали йому таємні справи. Звичайно, це не заважало йому думати про майбутнє. Нині він потрібний, і ніхто не сміє вказати йому на відстань, яка лежить між ним, простим смертним, і сенатором республіки. Та одного чудового дня його можуть витурити на вулицю без копійки в кишені. А цього він боявся. Сказав, що хоче здобути собі незалежність і неодмінно її здобуде. Жінка, до якої він тепер залицяється, допоможе йому в цьому…

— Ну, а щодо тебе, то тобі цілком підходить Авіадора. Ця тілиста самка любить гульнути… Але такій жінці ніколи не можна поступатись. Отож маєш показати їй, що ти мужчина, а не слинько, і час від часу лупцювати, щоб по-справжньому любила тебе. Якщо вона відчує твою слабкість, ти ніколи не вирвешся від неї так просто… Хочу тобі сказати, що її любов тобі нічого не коштуватиме, — адже друзі дають їй багато грошей. Більше того, вона може навіть визволити тебе з нужди…

Пако цинічно зареготав, побачивши безглуздий вираз на обличчі Рохеліо, і поплескав його по плечу.

— Треба, щоб вона розворушила тебе, телепня! — додав з глузливим співчуттям.

Побачивши, що вони під'їжджають до парку, гукнув кучерові:

— Причалюй до тротуару!

— Куди, сеньйоре? — не зупиняючись, простодушно спитав той.

— До кафе «Інглатерра», дурню! Розумієш тепер? Під важкими колонадами навпроти парку Сентраль юрби гультяїв розвіювали нудьгу, прогулюючись маленьким майданчиком біля вулиці Сан-Рафаель. Переважали світлі, доброго крою, костюми, солом'яні сомбреро та апатичні пози. Траплялись і іноземці — вони не зливалися з юрбою, ходили окремо або, сидячи на високих лавочках навколо колон, виставляли перед усіма свої черевики. У цей час вулиця оживала, являючи собою звичайний круговорот виголених облич, глузливих посмішок і веселих балачок, що їх мешканці Гавани чують і бачать протягом цілого дня. Вийшовши з карети, Пако й Рохеліо спершу чемно привітали завсідників, потім зверхньо кивнули тим, хто не часто бавив вечори в «Інглатеррі». Перетнули майже порожню залу кафе, темну, наче приспану тьмяним блиском вітрин, дзеркал і стільців з червоного дерева, й попрямували до бару.

— Два high balls.[2] — мовив Пако, кинувши на стойку монету в двадцять песо.

В цей час до бару зайшов смаглявий сухий чоловічок з мавпячим обличчям, у сірій шоферській уніформі й великому кашкеті.

— Гей, Венено! — гукнув Пако, побачивши його. — Що питимеш?

Той наче не чув запрошення. Відсапуючись після швидкої ходи, пояснив:

— Я тебе побачив з парку і прибіг дізнатись, чи не потрібна вам машина… Терпіти не можу, коли тебе возить негр Каюко. Його машині до моєї, як до неба.

— Ти маєш рацію. Твоя набагато краща. Випий чого-небудь.

Задоволений Венено попросив ялівцевої настойки.

— То я зараз приведу машину. Добре?

— Давай.

Венено перехилив чарку і, не запивши водою, зразу побіг, перестрибуючи через кошики з квітами, що стояли на дорозі. Навіть не обернувся на лайку, яку посилала йому вслід квітникарка. Рохеліо й Пако реготали з його кумедної метушні та гніву жінки.

— От шахрай! — захоплено вигукнув Пако.

Вони ще смакували свій high balls, як у дверях кафе знов появився Венено — він пригнав великий червоний автомобіль з обшитими сірою матерією сидіннями. Під'їхав із шиком — засигналив і хвацько загальмував, щоб усі подивились на нього. Друзі похвалили його за моторність і сіли в машину, блаженно потонувши в подушках.

— Куди їдемо?

— Як завжди, через Прадо та Малекон. Їдь якою хочеш дорогою… Опісля ми тобі скажемо.

— All right.[3]

Вони закурили. Вечір був чудовий: ясне небо, приємне прохолодне повітря і місто, наче омите дощем. Венено швидко помчав, не звертаючи уваги на сердитого поліцая, що їхав посеред майдану на сумирному чорному коні, з гідністю тримаючи голову в гостроверхій касці.

Для Венено, як і для багатьох кубинців його верстви, життя скидалося на веселий сад, у якому можна робити що завгодно. Часом він розважався тим, що, скеровуючи машину на пішоходів, дивився, як вони злякано тікають, а потім глузливо дорікав їм верескливим голосом: «Гей ви, чи вам повилазило?» А особам ніжної статі лагідно радив: «Не гнівіть бога, сеньйоро, придбайте собі окуляри!» Отак він з вітерцем катав веселих клієнтів і розважав їх кумедними пригодами. Щоправда, того вечора він забавлявся менше, бо недавно сплатив штраф за порушення вуличного руху, але позирав на горопашних пішоходів із звичайною зневагою і раз у раз глумився з законів. Коли вулиця була вільна, він обертався і розмовляв з пасажирами. На проспекті Малекон навіть випустив з рук кермо і сказав сміючись:

— А ви знаєте, що вчора ввечері мене мало не забрали до в'язниці?

Венено розповів, що йому часом доводиться возити людей, які наймають машину, підбирають на розі жінку і велять їхати на Гуанахай. От і цього разу він зробив так, як йому наказали: зупинив машину в безлюдному місці коло гайка і став чекати. Десь через годину з'явилися тільки чоловіки й сказали йому, щоб повертав до міста. Спочатку він подумав, що ці розбійники вчинили злочин, але потім довідався від них, що вони таким чином розважаються: роздягають жінку, б'ють її по сідницях поясами і покидають голу серед лісу. Та жінка, що була, як видно, не з простих грішниць, стерпіла тяжку образу й нікому не поскаржилась. Проте в поліції не знати як довідались про все й викликали її на допит. І він, Венено, теж почув ім'я цієї особи.

— Як же її звати? — спитав Пако.

Венено завагався, чухаючи потилицю. Нарешті сказав:

— Присягнися, що нікому не вибовкаєш. Навіщо всім знати, що діється в моїй машині. Адже тоді ніхто не захоче в неї сісти… Це якась вдова на прізвище Ріскосо… Вона сама добилася, щоб поліція не давала ходу цій справі, а мені заплатила п'ятдесят песо за мовчання.

Рохеліо лячно стрепенувся, але зразу ж отямився і не сказав, що знає цю жінку. Удавано байдуже спитав:

— А вони? Хто вони такі?

— Хулігани! — багатозначно відповів Венено і знову міцно вхопився за кермо.

Повернули до парку Масео і, проскочивши Прадо, виїхали на берег моря, до якого не може лишитись байдужим жоден гаванець. Рохеліо і Пако поклали на коліна сомбреро і з виглядом завойовників усміхалися до жінок, жадібно вдихаючи п'янке повітря. На м'якому сидінні, заколисаний приємним рокотом мотора, Рохеліо зовсім забув про свою гризоту. Пас очима жінок, які проходили вулицею, і волів би володіти ними всіма. Раптом Пако торгнув його за лікоть.