— Місіс Голідей? Та вона вже давно зійшла на берег. Попрохала дати вам ось це. — Перкінс засунув руку в кишеню жилетки і видобув звідти невеличку картку. — Якщо вона вам знадобиться, ви зможете знайти її за вказаною адресою.

Елізабет зійшла по трапу на брудні дошки причалу, де громадилися стоси великих та малих ящиків. «Де ж мої валізи?» — подумала вона.

Знайшовши валізи у відносно спокійному місці — біля стіни якогось хиткого сараю, Елізабет поклала гаманець собі на коліна і схрестила поверх нього руки. Куди вирушати, що робити? Гадаючи, що Александр Кінрос, побачивши клітчасту тканину, відразу ж її упізнає, Елізабет заздалегідь надягнула одне зі своїх саморобних платтів, але погода була явно не для саржевої вовни; мабуть, подумала вона, знемагаючи від спеки, мало з того, що вона привезла з собою у валізах, знадобиться у такому кліматі. Піт рясними краплями вкрив обличчя Елізабет; він стікав по шиї з волосся, схованого під досить тугим чепчиком, і просочувався з її ситцевої білизни на клітчасту тканину плаття.

Сталося так, що саме Елізабет першою впізнала його — завдяки опису міс МакТавіш. Вона сиділа, вдивляючись у вузький прохід між купами спущеного на причал вантажу, — і раптом побачила чоловіка, який ішов так, наче увесь світ належав йому. Високий і худорлявий, він був вдягнений незвично для її очей, що призвичаїлися до чоловіків у робочій фланелі та кепках, або у розкішних спідницях шотландських горців, або ж у солідних костюмах, накрохмалених сорочках та жорстких капелюхах. На Александрові були м’які брюки, пошиті з якоїсь жовтувато-коричневої шкіри, ненакрохмалена сорочка з легким шарфом на шиї, розстебнутий піджак з такої ж самої шкіри, яка звисала довгою бахромою на швах та по краях, і низький коричневий капелюх з широкими крисами. Під капелюхом виднілося засмагле обличчя; чорне волосся кучерями спадало на плечі, а темна борода та трохи світліші вуса були ретельно підстрижені точнісінько в такому стилі, який, якщо вірити зображенням, був притаманний самому Дияволу.

Вона підвелася, і в цю мить він теж її помітив.

— Елізабет? — спитав Александр, простягаючи руку.

Але вона не взяла його руки.

— Так ви знаєте, що я — не Джин?

— Чому б це я думав, що ти — Джин, коли ти — точно не Джин?

— Але ж ви… ви писали про Джин, — затнулася вона, не наважуючись поглянути йому в очі.

— Твій батько відповів мені і натомість запропонував тебе. Узагалі-то це не має великого значення, — сказав Александр Кінрос і, повернувшись, дав знак чоловіку, який ішов слідком за ним. — Поклади її валізи у візок, Самерсе. А я відвезу її до готелю в екіпажі. — І додав, знову обернувшись до Елізабет: — Я б знайшов тебе швидше, якби не виявилося, що мій динаміт прибув на цьому ж судні. Мені довелося вивантажувати його і складати у безпечному місці, поки ним не заволодів який-небудь заповзятливий шахрай. Ходімо.

Узявши Елізабет під руку, Александр вивів її крізь прохід на неймовірно широку вулицю, яка була одночасно і складом, і головною артерією міста. На вулиці було повно чоловіків, які довбали кайлами її дерев’яне покриття.

— Крізь доки збираються прокласти залізничну колію, — пояснив Александр Кінрос, підсаджуючи Елізабет в один з найманих екіпажів біля тротуару. І відразу ж додав, усівшись поруч із нею: — Тобі жарко. У такій одежі — не дивно.

Зібравши докупи свою сміливість, Елізабет повернула голову, щоб як слід до нього придивитися. Мала-таки рацію міс МакТавіш — Александр не був красенем, хоча мав досить правильні риси обличчя. А може, то через те, що ті риси обличчя не були притаманні Драмондам і Маррі? Важко повірити, що він був її старшим двоюрідним братом. А що викликало у Елізабет неприємний холодок на спині, так це чітка схожість Александра з Дияволом. І не лише в бороді та вусах; його брови були колючі та чорні, як вороняче крило, а глибоко посаджені й обрамлені довгими віями очі — такі темні, що важко було розрізнити зіниці.

Він поглянув на неї так само прискіпливо, але з меншою цікавістю.

— Я гадав, що ти русява — як і Джин, — мовив він.

— Я вдалася в чорнявих шотландців на ім’я Маррі.

Александр посміхнувся; як і казала міс МакТавіш, то і справді була прекрасна й дивовижна посмішка, але Елізабет аж ніяк не зомліла, забачивши її.

— Я теж, Елізабет, — сказав він і, взявши її за підборіддя, повернув обличчям до сліпучого сонця. — Але в тебе дивовижні очі — темні, але не карі й не чорні. А темно-блакитні. От і добре! Є шанс, що наші сини на вигляд будуть більше шотландцями, аніж ми з тобою.

Від його дотику вона зніяковіла; а згадка про майбутніх синів їй не сподобалася. Щойно Елізабет відчула, що не образить його, вона відсунулася від його руки і уставила погляд на гаманець у себе на колінах.

Конячка тягнула екіпаж угору, від причалів до досить великого міста, яке, на недосвідчений погляд Елізабет, було таким само гамірливим та повним життя, як і Единбург. Його вузенькі вулиці заполонили екіпажі, фури, двоколки, возики, фургони та омнібуси на кінній тязі. На вулицях поряд зі звичайними будинками були і крамниці незвичного вигляду — через довгі навіси з краями, що доходили аж до тротуару. На жаль, ці навіси приховували вміст вітрин від подорожніх, що їхали у міському транспорті повз.

— Це навіси, — пояснив Александр, неначе читаючи її думки — і таким чином виявляючи іще одну притаманну Дияволу рису. — Під ними ховаються покупці, коли йде дощ, або рятуються у затінку в спекотну погоду.

Елізабет промовчала.

Через двадцять хвилин екіпаж різко звернув у досить широку вулицю, де з одного боку був парк із травою, здавалося, зовсім сухою. Посеред вулиці тяглася подвійна колія: у цьому місті громадський транспорт мав вигляд трамваїв на кінній тязі, тобто конки. Кучер спрямував екіпаж до тротуару і зупинив його біля жовтого будинку з пісковця з доричними колонами на вході. Швейцар у розкішній уніформі допоміг Елізабет і Александру вийти з екіпажа і шанобливо вклонився Александру, а коли той вклав йому в руку золоту монету, поклін його став іще шанобливішим.

Готель був просто неймовірно розкішним. Вражаючі сходи, скрізь — темно-червона плюшева оббивка, величезні вази з дивовижними квітами, блискуча позолота на рамах картин, а також — на столах та підставках. У величезній кришталевій люстрі яскраво палали свічки. Слуги в лівреях взяли у Елізабет її валізи, а тим часом Александр повів її не до сходів, а до якоїсь конструкції, схожої на гігантську кліть з мідного мережива, де на них чекав іще один слуга в лівреї — рукою в елегантній рукавичці він розчахнув двері дивовижної конструкції. Щойно всі вони опинилися всередині кліті, вона смикнулася, затремтіла — і почала підніматися! Наполовину спантеличена, наполовину перелякана, Елізабет дивилася, як від неї віддаляється вестибюль, потім побачила поперечний розріз підлоги, а ще за мить — коридор у темно-червоних тонах. Попискуючи та поскрипуючи, пташина клітка піднімалася далі. Чотири, п’ять, шість поверхів угору! Нарешті кліть затремтіла, зупинилася і випустила своїх пасажирів.

— Ти що — жодного разу ліфта не бачила, Елізабет? — здивовано спитав Александр.

— Ліфта? Якого ліфта?

— Ну, підйомника — по-американськи. Їх рухає гідравліка, тобто тиск рідини. Ліфти — абсолютно новий винахід. Оцей — поки що єдиний у Сіднеї, але невдовзі всі комерційні будівлі ставатимуть дедалі вищими і завдяки ліфтам людям не доведеться ходити вгору сотнями сходинок. Я користуюся цим готелем саме через ліфт. Найкращі номери — на верхньому поверсі, бо там більше свіжого повітря, менше шуму і гарна панорама. — Витягнувши з кишені ключ, Александр відімкнув двері і розчинив їх. — Це твій номер, Елізабет. — Потім він витягнув з кишені годинника, подивився час і вказав на великий годинник, що цокав на полиці над каміном. — Невдовзі з’явиться покоївка, щоб розпакувати твої речі. Тобі до восьмої треба прийняти ванну, відпочити і перевдягнутися для вечері. І надягни, будь ласка, вечірню сукню.

І з цими словами Александр зник у коридорі.

У Елізабет підігнулися коліна, але зовсім не через чарівну посмішку Александра Кінроса. Яка пишна й розкішна кімната! Уся у блідо-зелених тонах, широченне ліжко з балдахіном, поруч — стіл та крісла, а межи ліжком і диваном — щось схоже на хрест. Високі засклені двері вели на невеличкий балкон — Александр і справді мав рацію: з балкона розлягалася велична й прекрасна панорама! Ніколи в житті Елізабет не доводилося бувати вище другого поверху. От якби побачити і озеро Лох-Левен, і все графство Кінрос із такої висоти! Перед нею лежав увесь східний Сідней: канонерки в гавані, численні ряди будинків, а далі — ліси на пагорбах та вздовж берегів бухти, яка і справді видавалася найвеличнішою у світі. Що ж до свіжого повітря… Тільки не для чутливого носа Елізабет, який і на шостому поверсі відчував отой сморід, що стояв у бухті.

У двері постукали. Увійшла служниця і принесла тацю з чаєм, бутербродами та тістечками.

— Ви б спочатку прийняли ванну, міс Драмонд. Покоївка підігріє чай, коли ви будете готові, — мовила служниця поважним тоном.

Елізабет виявила, що за дверима біля ліжка є величезна ванна, а також, за словами служниці, гардеробна кімната з дзеркалами, комодами та шафками.

Напевне, Александр пояснив служниці, що нічого подібного його нареченій іще не доводилося бачити, бо ця жінка, не змінюючи підкреслено байдужого виразу обличчя, взяла ініціативу в свої руки і показала Елізабет, як користуватися унітазом, а потім усадовила її у масивну ванну і вимила брудну голову та солону від поту шкіру з такою невимушеністю, наче їй кожного дня доводилося бачити оголених жінок.


«Отже, Александр Кінрос», — подумала Елізабет, сьорбаючи чай. Перші враження бувають оманливими; вони часто формуються під впливом пліток, якогось випадку, незнання та упередженості. Александрові Кінросу вкрай не поталанило: він був дуже схожий на зображення Диявола, яке доктор Маррі навмисне повісив на стіні кімнати, де діти студіювали Біблію. Метою цього заходу було налякати дітей його прихожан, і цієї мети було досягнуто: тонкі губи, викривлені у презирливій усмішечці, моторошні чорні провалля очей, злостивість, що зачаїлася у хитро вигнутих бровах та куточках рота. Для повної схожості з Дияволом Александру Кінросу бракувало лише рогів.