— Твоє суспільне становище невдовзі зміниться, — з притиском відповіла міс МакТавіш. — Та ще й як зміниться, Елізабет! Ти не зможеш виходити в люди як наречена чоловіка, достатньо багатого, щоб вислати тобі тисячу фунтів, і при цьому вбиратися лише у клітчасте плаття та просту брунатну білизну. У тебе попереду звані вечори, бали, виїзди, візити до дружин інших багатих чоловіків. Твоєму батькові не слід було залишати собі так багато грошей, які, безсумнівно, призначалися тобі, а не йому.

Висловившись у такому дусі (а як же можна було змовчати про те, яким жалюгідним старим скнарою був цей Джеймс Драмонд!), міс МакТавіш долила ще чаю і змусила Елізабет з’їсти шматок пирога. Така гарна дівчина — і скніє у такій глушині!

— Насправді мені не хочеться їхати до Нового Південного Уельсу і виходити заміж за містера Кінроса, — з нещасним виглядом мовила Елізабет.

— Дурниці! Уявляй собі це як пригоду, люба моя. Усі молоді жінки у Кінросі заздритимуть тобі, ось побачиш. Лишень подумай. Тут ти можеш узагалі залишитися без чоловіка і провести кращі роки свого життя, доглядаючи старого батька. — Блідо-блакитні очі модистки засльозилися. — Хто-хто, а я добре знаю, що це таке. Мені довелося доглядати свою матір, а коли вона померла, я вже не мала жодної надії чи перспективи вийти заміж. — Раптом міс МакТавіш зітхнула, і обличчя її радісно засвітилося: — Александр Драмонд! Аякже — я добре його пам’ятаю! Йому було лише п’ятнадцять, коли він подався геть, але не було такої жінки у Кінросі, яка б не встигла звернути на нього увагу.

Враз насторожившись, Елізабет збагнула, що нарешті знайшла людину, яка могла хоч щось розповісти про її майбутнього чоловіка. На відміну від Джеймса у Дункана Драмонда було лише двоє дітей — донька Вініфред та син Александр. Вініфред вийшла заміж за священика і поїхала до містечка неподалік Інвернеса ще до того, як народилася Елізабет. Напевне, вона могла би багато розповісти про свого брата, але Елізабет не мала жодної можливості з нею поговорити. Розпитування тих членів її родини, які були достатньо дорослими, щоб пам’ятати Александра, дало навдивовижу мало, неначе це була заборонена тема. Нарешті вона збагнула: батько. То батько робив усе можливе, щоб ніхто не дізнався про багатство, яке буквально з неба на нього впало. Він також вірив, що коли йдеться про шлюб, то незнання — це велике благо.

— А який він був — красивий? — нетерпляче запитала Елізабет.

— Красивий? — Міс МакТавіш насупилася і примружила очі, пригадуючи. — Ні, я б не назвала його красивим. Уся справа була у його манері рухатися — елегантно і водночас бундючно. Він увесь час ходив у синцях від Дунканового дрючка. Мабуть, йому боляче було рухатися так, наче увесь світ належав йому, але це й справді було так: увесь світ дійсно належав йому. А яка у нього посмішка була! Жінки від неї просто… просто мліли.

— Він звідси втік?

— Так, на свій п’ятнадцятий день народження, — викладала свою версію історії Александра Кінроса міс МакТавіш. — Через це доктор МакҐреґор, тодішній священик, дуже засмутився. Він часто повторював, що Александр був напрочуд розумним та здібним хлопцем. Добре знався на латині та давньогрецькій мові, і доктор МакҐреґор мав намір послати його учитися до університету. Та Дункан і слухати про це не хотів. Хлопця чекала робота тут, у Кінросі, на фабриці, до того ж Вініфред вийшла заміж і поїхала, тому Дункан хотів, щоб Александр залишився з ним. Такий суворий чолов’яга був той Дункан Драмонд! До речі, він зробив мені пропозицію, але я мусила доглядати матір, тому без вагань її відкинула. А тепер ти збираєшся заміж за Александра! Це — наче сон, Елізабет, наче якийсь сон!

Останнє зауваження було правдою. Тими закуточками своєї свідомості, яких не торкалася щоденна тяжка праця, Елізабет думала про своє майбутнє, і були ті думки схожими на хмарини, що пропливали у безкраїх високих небесах Шотландії: інколи — як прозорі легковажні пасма, інколи — сірі й печальні, інколи — буремно-чорні. Обмежений світогляд шістнадцятирічної дівчини не міг дати їй ані заспокоєння, ані будь-якої інформації стосовно наслідків майбутнього розриву зі звичним для неї буттям і переїзду у світ абсолютно невідомий і незвичний. Слабенький сплеск цікавості й захвату швидко змінювався дощем сліз, напад запаморочливої радості — такою само запаморочливою похмурістю та занепалістю духу. Навіть після прискіпливого вивчення географічного довідника та «Британської енциклопедії», що належали доктору Маррі, Елізабет так і не змогла знайти надійної мірки, за допомогою якої можна було б виміряти повну та абсолютну зміну, котра мала статися в її житті.


Невдовзі сукні — у тому числі весільна — були готові. Їх переклали цупким папером та вмостили у дві валізи. Аластер подарував валізи, Мері — весільну вуаль з білого французького мережива, а міс МакТавіш — білі сатинові капці. Усі члени сім’ї, за винятком Джеймса, щось подарували Елізабет — чи то одеколон, чи то різьблену брошку, подушечку для голок чи коробочку цукерок.

Поважне пресвітеріанське подружжя з Піблза відгукнулося на газетне повідомлення Джеймса і після нетривалого листування заявило, що за п’ятдесят фунтів готове взяти наречену під свою опіку.

Аластер і Мері супроводили Елізабет в екіпажі до Кіркальді, де вони зійшли на борт парового пакетбота, щоб здійснити подорож через затоку Ферт-ов-Форт до порту Літ. Звідти вони перебралися кінним трамваєм до Единбурга, де на станції Принсиз-стрит на них мали чекати містер та місіс Вотсони.

Якби не головокружіння та нудота, спричинені поїздкою на пакетботі через затоку, збурену поривчастим вітром, Елізабет відчувала б надзвичайну цікавість і захоплення, бо ще ніколи в житті не заїжджала так далеко — аж до Кіркальді й далі. Якщо вже Кіркальді викликав у Елізабет такий захват, то велетенський Единбург і поготів приголомшив, коли Роберт і Кетрін, які там мешкали і де вони зупинилися, повезли її на екскурсію містом. Але відкритий усім вітрам гамірливий Единбург з його лісистими пагорбами та глибокими ярами не захопив її уяву. Вони вийшли з кінного трамвая на станції Північнобританської залізниці, і Аластер відвів Елізабет до малесенького, схожого на пенал, купе другого класу, де вона мала просидіти з Вотсонами всю дорогу до Лондона. Залишивши її саму, Аластер повернувся на напхану людьми та поклажею платформу, щоб зустрітися з опікунами, які чомусь запізнювалися.

— Цілком терпимо, — резюмувала Мері, обдивляючись купе. — Сидіння досить м’які, а якщо стане холодно, загорнешся у плед.

— От кому я не заздрю, так це пасажирам третього класу, — сказав Аластер, засовуючи дві картонні картки в рукавичку Елізабет. — Дивись, не загуби їх, це для твоїх валіз із багажного відділення. — Потім він опустив п’ять золотих монет у другу рукавичку. — Це від батька, — додав Аластер із саркастичною усмішкою. — Мені вдалося переконати його, що ти не зможеш добратися аж до Нового Південного Уельсу без шеляга в кишені, але мушу додати, що по дорозі не варто їх тринькати.

Нарешті з’явилися Вотсони — розчервонілі й засапані. То була висока і худорляво-кутаста пара у старому та потертому вбранні, яке недвозначно свідчило, що п’ятдесят фунтів від Елізабет порятувало їх від жахів, пов’язаних з поїздкою третім класом. Вони видавалися приязними людьми, хоча Аластер скривився, коли містер Вотсон дихнув на нього свіжим запахом алкоголю.

Паровоз свиснув, пасажири повисовувалися з вікон, щоб обійнятися з проводжальниками на платформі і пролити останні сльози прощання, і нічний потяг, пихкаючи, гуркочучи та брязкаючи, поволі рушив до Лондона.

«Це так близько і водночас так далеко! — подумала Елізабет, заплющуючи очі. — Моя сестра Джин, через яку все це почалося, мешкає на Принсиз-стрит. Але Аластер та Мері змушені були винайняти готельний номер. Вони повернуться до Кінроса, так, фактично, і не побачившись із нею. „Я не приймаю гостей“, — пояснила вона з коротким чемним поклоном».

Повіки Елізабет опустилися, і вона провалилася в безодню сну, скрутившись калачиком і притулившись щокою до холодного як крига вікна.

— Бідолашна дівчина, — мовила місіс Вотсон. — Допоможи мені вмостити її зручніше, Ричарде. Виходить, погані у нас справи, коли Шотландії доводиться посилати своїх дочок на край світу, щоб знайти для них чоловіків.


Гвинтові пароплави перетинали Північну Атлантику з Британії до Нью-Йорка за шість-сім днів, але на маршруті, що проліг аж до протилежного кінця земної кулі, було недостатньо вугілля для пароплавів, тому подорожувати доводилося вітрильниками.

«Аврора» являла собою чотирищогловий барк з подвійними топселями і прямокутним парусним спорядженням на передній та головній щоглах, а також з косим парусним спорядженням на бізанях. Подорож від Лондона до Сіднея завдовжки дванадцять тисяч миль вона подолала за два з половиною місяці, зупинившись лише одного разу — у Кейптауні. Барк пройшов через Атлантику та Індійський океан і вийшов до Тихого океану. Вантаж вітрильника складали керамічні унітази з бачками, два чотиримісні ландо, комплекти коштовних горіхових меблів, бавовняна та вовняна тканини, сувої тонкого французького мережива, ящики з книжками та журналами, банки з англійським мармеладом, бляшанки з патокою, чотири парові двигуни фірми «Метью Бутон енд Ватт», партія мідних дверних ручок, а у кімнаті-сейфі містилися численні ящики із зображенням черепа з перехрещеними кістьми. На зворотному шляху в трюмі «Аврори» з’являться тисячі мішків з пшеницею, а в ящиках з черепами та кістьми міститимуться зливки золота високої проби.

Супроти волі капітана, фанатичного жінконенависника, на «Аврору» взяли кільканадцять пасажирів, серед яких були й жінки. Вони подорожували у відносному комфорті, хоча окремих одномісних кают на судні не було, а харчі, що їх готували коки, не вирізнялися вишуканістю та розмаїттям: було багато свіжоспеченого хліба та підсоленого масла, що зберігалося у шкіряних мішках. Подавали також варене м’ясо та картоплю, а ще — борошнисті пудинги з варенням та патокою.