На зібранні очільників володимирських осередків ОУН, яке відбулось після Різдва на одному з хуторів неподалік Охнівки і на яке були запрошені я, Тарас з Уласом і Данило Білопільський, Тарас Кузьмук оголосив рішення крайового проводу ОУН про активізацію дій повстанського підпілля і новоствореної УПА. Першим етапом розгортання супротиву окупантам мало стати закладення вибухівки в управи і комендатури. А також підриви німецьких ешелонів.

– Вирішено, – доповідав Кузьмук, – що на день злуки Української і Західноукраїнської народних республік ми підірвемо вибухівкою Володимирський бургомістрат і вербську управу. Зробити цю небезпечну справу доручаємо вам, хлопці.

Він почергово подивився на мене, Тараса, Уласа і Данила.

– Бургомістрат за Тарасом і Уласом, наша управа за Володькою і Данилом. Закладена вибухівка має бути в грубки, які з самого ранку розпалюють прибиральниці. І у Володимирі, і у Вербі це наші люди, ви їх знаєте. Відразу після розпалу грубок прибиральниці ідуть, наші люди переправлять їх у безпечне місце. Вибухівку закладаєте після закінчення робочого дня. Один з пари закладає бомбу, другий стоїть на сторожі. Про час ми повідомимо окремо. Чи все зрозуміло, побратими?

– Все, – майже одночасно відповіли ми четверо.

– Звичайно, ви можете відмовитись, – завершив Тарас Кузьмук. – Ми сприймемо це з розумінням і назначимо інших побратимів…

– Ні-ні, – якось запобігливо вихопився Данило Білопільський, – ми згідні… Тобто я згоден.

– Я теж згоден, – один за одним підтвердили Тарас, Улас і я.

Весь наступний день з моєї голови не виходив Данило Білопільський. Я знав, що Данило страшенно ревнує мене до Люби Пєвцової, в яку давно був закоханий. Натомість залицяння до неї Кренке, про які говорило все село, його якось ніби й не обходили. Мені хотілось розповісти Данилові, що я розірвав стосунки з Любою, та я все не знаходив часу, аби відверто поговорити про це з побратимом. Тож я вирішив, що як тільки ми виконаємо небезпечне завдання, обов’язково скажу Данилові, що байдужий до Люби. Зрештою, так воно і було. Хотілось більше не думати про ці любовні колізії, та мої думки чомусь знову і знову повертались до Данила і Люби.

Напередодні дня Злуки Тарас Кузьмук повідомив про час закладення вибухівки. Це мало статись між п’ятою і шостою годиною вечора і залежати від того, чи будуть у цих установах ще працівники. Оскільки і в бургомістратурі, і в управі визначені для закладення вибухівки грубки розпалювались із коридорів, зробити це було легше і безпечніше.

Я переймався тим, чи поїде до шостої з управи Кренке і чи не забагнеться йому часом взяти мене з собою у Володимир. Та Кренке вийшов зі свого кабінету о четвертій і, попрощавшись з усіма, поїхав. Виходячи, він якось дивно подивився на мене. У цьому погляді я вловив чи то жаль, чи насмішкуватість. У душу мені почала заповзати тривога, та, подумавши, я заспокоївся. Я згадав про схожі погляди свого начальника, якими він обдаровував мене з того часу, як провів вечір у компанії Люби Пєвцової. Напевно, він знав, що я раніше зустрічався з дівчиною, і тепер вважав себе переможцем у залицянні до неї.

О п’ятій вечора приміщення управи покинув Тарас Кузьмук, а за ним і всі її працівники. Голова управи голосно, щоб всі чули, запитав мене, чи довго я ще буду працювати, і я так само голосно відповів, що теж уже збираюсь йти. Я тихо відчинив вікно свого кабінету і вийшов на вулицю на очах у працівників управи. Вхідний замок у приміщення мала зачиняти прибиральниця.

О пів на шосту вечора було вже зовсім темно. Я ззаду підійшов до хліва управи, в якому зберігались дрова і всяке начиння, і тихо пошкрябав у двері. Данило, як і домовились, уже чекав на мене там з вибухівкою. Ми разом підкрались до вікна мого кабінету. Рама подалась, і я швидко заліз всередину. Данило так само швидко подав мені згорток з вибухівкою і причинив віконницю. Добре орієнтуючись у темряві, я пройшов у коридор і, присівши біля грубки, відчинив дверцята. Вибухівку потрібно було класти в самий кінець піддувала, щоб вона не вибухнула відразу, як прибиральниця розпалить.

Заледве я встиг зачинити дверцята піддувала, як почув гуркіт двигуна. У двір управи заїжджала машина. Я кинувся до відчиненого вікна кабінету, та враз інстинктивно відсахнувся. Потужне світло автомобільних фар засліпило очі, і відразу пролунав різкий насмішкуватий голос Ганса Кренке:

– Гер Вольф, прошу, вилазьте у вікно, унтер-офіцер Штольц вам допоможе. І майте на увазі, що приміщення управи оточене солдатами СС.

Моє серце на мить завмерло, а потім несамовито застукотіло. У світлі фар я побачив Данила Білопільського, який стояв біля двох есесівців. «Зрадник, він зрадник», – промайнула в моїй голові страшна думка. Я скочив з підвіконня у сніг і, ледь ноги торкнулись землі, рвонув убік. Та не встиг завернути й за ріг будинку, як щось важке впало мені на голову і світ, спочатку вибухнувши, за мить звузився до маленької яскравої крапки, за якою була лише глибока темна безодня.

Щось крижане враз охопило голову, і я прийшов до тями. Я лежав на підлозі, залитій водою, і свідомість поверталась до мене важко, якось ніби шматками. «Живий», – була перша думка. Й одразу ж за нею ще одна: «Що з Тарасом і Уласом?»

– Вставай!

Хтось боляче шарпнув мене за руку і різко звів на неслухняні ноги. Я ледь зміг розплющити очі і в ці шпарини побачив худого есесівця, який тримав мене перед собою під руки.

– Пішли, – розвернув він мене обличчям до дверей. – На тебе чекає гер Кренке.

Заточуючись, я з допомогою німця брів якимось коридором. Нарешті ми зупинились біля дверей, і, постукавши, німець завів мене в яскраво освітлене приміщення.

– Посади його на стілець і чекай за дверима, – почув я знайомий голос. Очі все ще не звикли до світла.

Худий есесівець посадив мене на скрипучий стілець і вийшов. Перед очима поволі вималювалось обличчя Ганса Кренке, який сидів навпроти за письмовим столом.

– Отже, – мовив Кренке, – ти зв’язаний з так званою повстанською армією і хотів підірвати німецьку управу. Самогубець! На тебе чекає зашморг, і то найближчим часом. Знаєш про це?

Я різко звів голову і подивився Кренке у вічі.

– Ми боремось за свою землю, яку ви, як і совєти, прийшли поневолити. Померти за неї – честь для кожного українського патріота.

– Ти дійсно так вважаєш? – після довгої паузи тихо запитав Кренке. – До речі, твої товариші Тарас Микитюк, Улас Кузьмук і Данило Білопільський уже розповіли про те, хто дав вам таке завдання і де штаб вашої так званої січі.

Я зціпив од відчаю зуби. Виходить, Тарас з Уласом теж в гестапо. Зусиллям волі я подавив важке зітхання, що рвалось із грудей, і випростався на стільці.

– Тарас і Улас ніколи не стануть зрадниками. Данило… Це він видав вам нас, гер Кренке?

Ганс Кренке зловтішно засміявся.

– Зараз це вже не має для тебе ніякого значення. Якщо ти нічого не скажеш про своїх спільників, тебе будуть катувати і врешті повісять. Ти усвідомлюєш це?

– Я вам нічого не скажу, – тихо, але твердо мовив я. – Бог дасть мені сили витерпіти страждання…

На честь дня Злуки я надягнув вишиту мамою сорочку і тепер сидів перед німцем у ній, густо политій кров’ю з розбитого обличчя. Закінчивши останню фразу, я взяв рукою нагрудну вишивку і, схиливши до неї голову, поцілував.

Кренке нервово сіпнув підборіддям і підвівся з-за столу.

– Фріце! – крикнув він. – У камеру його, до ранку.

У стінах володимирського гестапо я провів майже місяць. Щодня я очікував, що мене поведуть на страту. Це очікування було нестерпним, може, й гіршим за саму смерть. Та ще нестерпнішою була думка про те, що через зраду постраждали мої найближчі друзі, наша спільна справа.

Одного ранку, лік яким я вже втратив, до камери в супроводі есесівця зайшов Ганс Кренке. Я з натугою звівся на ноги, приготувавшись почути смертний присуд.

– Будьте за дверима, Фріце, – звелів есесівцю Кренке і з якоюсь задумою став розглядати мене.

– Годину тому, – мовив він безбарвним голосом, – повісили твоїх товаришів Кузьмука і Микитюка. Тобі й Білопільському смертну кару замінили на роботу на рурських шахтах…

Я скинувся і подивився у вічі Кренке важким поглядом.

– Чому ж не стратили мене? Я нікого не зрадив.

Кренке якусь мить помовчав і тихо відповів:

– Своїм помилуванням завдячуй фройлен Любофф Пєффцова. А ще – моєму старшому сину…

Увечері наглядач, який любив перекинутися зі мною кількома словами, оскільки я знав німецьку, приніс мені в камеру арештантську робу і сказав, що завтра мене з іншими засудженими відправляють потягом у Німеччину. Я попросив сусіда по камері, щоб той, якщо вийте на волю, передав якось моїм батькам вишиту сорочку. Це буде для них знаком, що їх старшого сина не стратили.

Зранку на залізничному вокзалі я востаннє побачив рідну землю. Нас, кілька сотень в’язнів, загнали у товарні вагони і, відразу ж зачинивши важкі залізні двері, повезли на захід. Невдовзі потяг зупинився і довго стояв, мабуть, очікуючи зустрічного. Хтось із в’язнів, заглянувши у маленьке заґратоване віконце під стелею вагона, сказав, що це Ізов. Я згадав, що при совєтах це була прикордонна станція. Зараз тут вже не було ніякого кордону, та згадка про нього раптом викликала у мене нестримне бажання попрощатися з Батьківщиною.

– Прощавай, моя рідна земле, – тихо прошепотів я потрісканими губами. – Прощавайте, мої рідні і друзі. Дай, Боже, колись побачитись…


У дитинстві я якось їздив з батьком на цегельню. Для хутірського хлопчика тут все було цікаве: як роблять з глини глевкі бруски, засовують у здоровенну піч і виймають готову цеглу, гарячу і підпалену, наче тільки-но спечений хліб. Та найбільше мене вразили коні, котрі місили глину, майже безупинно ходячи по колу. Вони були понурими, з зашореними очима, аби бачити лише витоптану копитами круглу доріжку, яку день у день вони проходили тисячі, мільйони разів. Коні з цегельні були радше схожі на механічні іграшки, ніж на живих тварин. Мені, десятирічному, було їх страшенно шкода. І я вирішив тоді, що коли виросту, то придумаю якийсь пристрій, котрий зможе замінити на цегельнях таких коней.