Не чекаючи дозволу, я рушила до дверей.

– Ти куди?! – верескнула мені в спину фрау. – Я ще не відпустила тебе, наймичко.

– Йду годувати свиней, – повернувши до господині голову, спокійно мовила я. – Адже моя справа – годувати свиней, чи не так?

За півроку фрау Фрікель отримала повідомлення, що її син Вернер Фрікель героїчно загинув на Східному фронті. А ще за півроку у Дортмунді були союзницькі війська антигітлерівської коаліції. Того дня, коли на ферму Фрікелів приїхали американські військові конфісковувати свинину для потреб армій, господиня покликала мене до себе. Після загибелі Вернера вона дуже постаріла, стала тихою і мовчазною. Не мовивши ні слова, вона дістала зі скриньки для прикрас того самого фамільного персня і простягнула мені.

– Візьми його, – глухо зронила фрау, – він твій. Прошу тебе, Маріє. І пробач мені.

– Ні, – похитала я головою. – Він мені ні до чого.

– Вернер кохав тебе. Його немає. То навіщо мені цей перстень? Візьми його, благаю.

Стара німкеня вклала перстень у мою долоню і міцно стулила її, ніби намагаючись там його надійно заховати.

– Тебе чекає далека дорога, попереду все життя, – стомлено похитала головою фрау Фрікель. – Він тобі ще знадобиться. І тоді ти, може, згадаєш про Вернера…

W

Починалось літо 1945 року. Війна в Європі вже закінчилась, і тисячі колишніх в’язнів концтаборів та «остарбайтерів», яких звезли у великий табір для інтернованих під містом Ессен на заході Німеччини, з нетерпінням чекали, коли зможуть повернутись додому. Та серед них було немало й таких, для яких повернення на Батьківщину означало подальшу неволю, а то й смерть. Насамперед це стосувалось вихідців з України, які належали до патріотичних організацій чи воювали в Українській повстанській армії. А таких у цьому таборі виявилось досить багато.

Представники ОУН, які налагодили зв’язки з союзниками, з самого початку створення на звільнених територіях таборів для інтернованих розпочали активну діяльність зі згуртування та підтримки українських патріотів, які там опинились. У кожному із таких таборів за короткий термін було створено щось на кшталт координаційних центрів, які опікувались вихідцями з України. Був такий центр, чи, як його назвали засновники, «рада», і в таборі для інтернованих під Ессеном.

Я потрапив у цей табір з першою хвилею в’язнів, тож не дивно, що незабаром теж увійшов до складу такої координаційної «ради». Спочатку, коли людей у таборі було відносно небагато, виявляти своїх серед новоприбулих було не складно. Тим паче що союзницьке керівництво табору всіляко цьому сприяло. Та коли табір розширили і до нього стали прибувати все нові і нові мешканці, робота українських координаторів значно ускладнилась. На прохання «ради» комендант табору виділив для її потреб окреме місце у новозбудованому бараці. Оголошення про те, де розміщується цей своєрідний штаб української «ради», розклеїли при вході у табір, біля адміністративних будівель і навіть транслювали по табірному радіо. Тепер новоприбулі українці вже зголошувались, приходячи безпосередньо до приміщення «ради». З часом це приміщення, досить велике за площею, українці стали використовувати для загальних зібрань чи на свята.

Того дня я з самого ранку якраз і займався тим, що готував приміщення для посиділок з приводу Зелених свят. У табір нещодавно привезли кілька десятків українців, які були на примусових роботах на фермах під Дортмундом, і в «раді» вирішили поєднати святкування зі знайомством з новими земляками. Очільник «ради» побратим Микита домовився з комендантом табору про проведення до нашого штабу радіозв’язку, і тепер я з американцем Джоном з адміністрації встановлював гучномовець. Після обіду окрім новин, які щодня передавали по табірному радіо, мали ще транслювати виступ пана Микити.

Коли гучномовець уже було встановлено, до приміщення заглянула весела дівчина Настя, яка теж була в «раді», і таємничим голосом сповістила, що на посиділках усіх чекає «сюрпрайз» від нових дівчат. Знаючи, що Настя все одно викаже новину, я вдав, що це мене не цікавить.

– Ти не хочеш знати, що вони придумали? – заокруглила очі Настя, згораючи від нетерпіння про все розповісти.

– Та ж скоро самі побачимо, – стримано усміхнувся я, розставляючи з помічниками столи і стільці. – Чого поспішати?

– Та ти не уявляєш, які молодці ці східнячки! – захоплено крикнула дівчина. – Вони… вони готують справжні вареники з сиром! Обіцяють гарячими принести до столу…

Такого я не очікував. Мої улюблені вареники з сиром! Як це вони спромоглись приготувати їх у таборі? Я вже був готовий іти розцілувати кожну з цих господинь.

Ближче до полудня приміщення почали заповнювати чоловіки і жінки. Майже кожного з них я вже знав в обличчя. Це була переважно молодь, юнаки і дівчата з Волині, Галичини, частково з Поділля. Нові мешканці табору все не з’являлись. Коли раптом двері широко відчинились і через поріг одна за одною переступили три дівчини з великими тарелями в руках. Вони стали півколом і одночасно вклонились присутнім.

– З Трійцею святою, дорогі побратими, – глибоким приємним голосом мовила та, що стояла посередині і була у вишитій сорочці. – Пригощайтесь варениками, та й будемо знайомитись.

Під захоплені вигуки присутніх троє дівчат рівномірно розставили на столах тарелі, на яких парували гори вареників, тільки-но, видно, з окропу.

Я дивився на дівчину у вишитій сорочці, намагаючись згадати, де бачив це іконописне обличчя, чув цей спокійний глибокий голос. Та, зустрівшись з нею поглядом, я відразу все пригадав. Це були обличчя і голос дівчини з того мого загадкового сну останньої ночі перед визволенням з концтабору, яка поманила за собою і зникла. Тепер вона повернулась і стояла переді мною, невідривно дивлячись у вічі. І я раптом подумав, що коли вона таки повернулась, прийшла не уві сні, а в дійсності, то це, мабуть, доля.

Посиділки закінчились, вже давно всі розійшлись, а ми удвох все сиділи навпроти одне одного – і говорили, говорили. Марійка Білоус, мов на сповіді, розповідала мені, людині, яку вона ще кілька годин тому не знала, все про своє життя і слухала мою сповідь, таку ж довгу і щиру. Кожен з нас відчував, що тут, у таборі, доля робить нам найдорожчий подарунок. Просто час для найвирішальніших у нашому житті слів ще не настав.

У таборі для інтернованих під Ессеном ми пробули до кінця Другої світової війни, коли у вересні 1945 року капітулювала Японія. Тепер щодня ми були разом і своє майбутнє бачили лише обопільним. Як у тому моєму віщому сні, вирішився і напрямок нашого подальшого спільного життєвого шляху.

– Ні тобі, ні мені немає вороття додому, – сказала на моє запитання, яке найбільше мучило мене увесь цей час, Марійка. – Але удвох нам легше буде дбати про нашу Україну, де б ми не були…

Ми вибрали Сполучені Штати Америки, шлях до яких лежав через Велику Британію.

Перед тим як покинути табір для інтернованих і їхати в далекі незнані світи, ми з Марійкою повінчались. Старенький священик, якого очільник табірної «ради» привіз із Ессена, поєднав нас у присутності Марійчиної мами і побратима Микити.

– Разом і в радості, і в горі, – в унісон з Марійкою повторював я за священиком, – доки смерть не розлучить нас…

W i М

Похилого віку кремезний чоловік з білим, мов сніг, волоссям і такою ж борідкою-еспаньйолкою сидів на терасі будинку з видом на озерне плесо і щось ретельно малював олівцем у блокноті. Закінчивши, він витягнув руку з блокнотом вперед і, роздивившись малюнок, задоволено посміхнувся. На блокнотному аркуші був зображений тризуб, на фоні якого кирилицею виписане вітання з річницею незалежності України. Слова «незалежність», однак, у тексті не було. Натомість посередині аркуша відразу впадало у вічі словосполучення «воскресінням України».

Чоловіка звали Walter Wowk, йому було майже дев’яносто років, понад сорок з яких він пропрацював архітектором у Міннеаполісі. Вже багато років поспіль він щодень виходив на цю терасу і щось малював чи креслив. І кожен такий малюнок, як і думки цього старого чоловіка, був пов’язаний з його історичною батьківщиною. Walter Wowk, Володимир Вовк, Володько з волинського хутора Капітулка любив її так само безмежно, як і в далекій молодості.

Двері на терасу тихо відчинились, і на порозі постала така ж сивочола немолода жінка невеликого зросту. Якийсь час вона з доброзичливою посмішкою дивилась на чоловіка, а затим покликала:

– Володю, іди обідати. Твої улюблені вареники з сиром уже на столі.

Чоловік повернув на голос голову, і його обличчя враз засяяло.

– Йду, Марійко, йду…


По обіді Володимир-Walter знову вийшов на терасу. Коли він вмостився у зручному кріслі і взяв до рук олівець і блокнот, з’явилась Марія і турботливо вкрила йому ноги пледом. Поцілувавши дружину у схилену до нього голову, чоловік розгорнув блокнота на чистому аркуші. Натренована багаторічними кресленнями рука впевнено розпочала малюнок у властивому йому стилі прямих ліній. Зверху великими літерами Володимир вивів слово «Україна». Під ним, окреслене хмаркою, з’явилось небо, а ще нижче – лан колосистої пшениці. Зліва під цим ланом він виписав ім’я Володимир, а справа – Марія. На якусь мить замислившись, він знову схилився над блокнотом і на межі неба і пшеничного лану вивів друкованими літерами: ДОКИ СМЕРТЬ НЕ РОЗЛУЧИТЬ НАС.

Ніби виконавши велику важку роботу, чоловік глибоко зітхнув і, відкинувши голову на спинку крісла, заплющив очі. «Як ти там, мій рідний краю? – тривожно думав Володимир-Walter, непорушно сидячи в кріслі. – Які ще випробування чекають на тебе?.. Які…»