— Софі. Моя Софі. Що вони зробили з тобою?


Едіт Бетюн відкидається у своєму кріслі посеред мовчазної судової зали. Пристав приносить їй води, і вона вдячно киває. Навіть репортери кидають писати: так і сидять, завмерши з ручками в руках, розкривши від подиву роти.

— Ми нічого не знали з того, що з нею відбулось. Я вважала, що вона мертва. За кілька місяців після арешту моєї матері таємний інформаційний зв’язок було налагоджено знов, і ми отримали новину, що вона серед тих, хто загинув у таборах. Елен тиждень проплакала після цієї новини.

А тоді одного дня на світанку я зійшла вниз, готова взятись до щоденної праці — я допомагала Елен на кухні, — і побачила листа, якого хтось підсунув під двері «Червоного півня». Я вже збиралася була підняти його, але в мене за спиною з’явилася Елен і схопила його першою.

«Ти цього не бачила», — сказала вона, і я була ошелешена, бо ще ніколи вона не розмовляла зі мною таким різким тоном. Її обличчя зовсім сполотніло. «Ти мене чуєш? Ти цього не бачила, Едіт. І нікому не розповіси. Навіть Орельєну. Особливо Орельєну».

Я кивнула, але з місця не зійшла. Я хотіла знати, що там. Руки Елен затремтіли, коли вона відкрила цього листа. Вона стояла, притулившись до бару, вранішні промені падали на її обличчя, а руки тремтіли так сильно, що я не знала, як їй вдається читати. А потім вона раптом похилилася, затиснувши рота рукою, і почала тихо схлипувати: «О, слава Богу! Слава Богу!»

Вони були у Швейцарії. Отримали фальшиві посвідчення, видані за місцем «служби німецькій державі», після чого їх відвезли до лісу поблизу швейцарського кордону. Софі була настільки хвора, що Едуарду довелося нести її на руках останні п’ятнадцять миль до контрольно-пропускного пункту. Охоронець, який віз їх, попередив, що вони не повинні намагатися зв’язатись ні з ким у Франції чи наражати на загрозу викриття тих, хто їм допоміг. Під листом стояв підпис: «Марі Левіль».

Жінка обвела поглядом залу суду.

— Вони залишились у Швейцарії. Ми знали, що їй не варто ніколи повертатися до Сент-Перонни — настільки сильна була пам’ять про німецьку окупацію. Якби вона з’явилася, почалися б питання. І, звичайно ж, на той час я вже збагнула, хто допоміг їм утекти разом.

— Хто ж це, мадам?

Жінка підібрала губи, наче навіть зараз ці слова коштували їй чималих зусиль.

— Комендант Фрідріх Генкен.

— Пробачте мені, — каже суддя. — Це дуже незвичайна історія. Але я не розумію, як це стосується зникнення картини.

Едіт Бетюн опановує себе.

— Елен не показала мені листа, але я знала, що він не йде в неї з голови. Вона нервувала, коли поряд був Орельєн, хоча після арешту Софі він майже не зазирав до «Червоного півня». Наче йому нестерпно було там перебувати. Але потім, за два дні, коли його не було, а малеча поснула в сусідній кімнаті, вона покликала мене до своєї спальні. «Едіт, мені потрібно, щоб ти дещо для мене зробила».

Вона сиділа на підлозі, підпираючи однією рукою портрет Софі. Вона дивилась у лист, ніби щось перевіряючи, злегка хитала головою, а потім, узявши крейду, написала кілька слів на зворотному боці картини. Тоді сіла навпочіпки, востаннє переконуючись, що все зробила правильно. Дбайливо загорнула картину в ковдру і простягнула мені.

«Після обіду пан комендант іде на полювання в ліс. Я хочу, щоб ти віднесла це йому».

«Ніколи», — я ненавиділа цього чоловіка з усією пристрастю. З його вини я втратила матір.

«Зроби, як я кажу. Я хочу, аби ти віднесла це пану комендантові».

«Ні».

У ту мить я його не боялася — він уже зробив мені найгірше, що можна було уявити, — я просто ані хвилини не бажала перебувати поряд із ним.

Елен подивилася на мене і, схоже, зрозуміла, наскільки серйозно я налаштована. Вона обійняла мене. Ніколи ще я не бачила її настільки рішучою.

«Едіт, пан комендант повинен отримати цю картину. Ми з тобою можемо бажати йому смерті, але ми повинні поважати… — вона завагалася, — бажання Софі».

«То віднеси ти».

«Не можу. Якщо я це зроблю, про це говоритиме все місто, а ми не можемо допустити, щоб моє ім’я було знеславлене, як ім’я моєї сестри. До речі, Орельєн збагне, що щось відбувається. А він не повинен знати правду. Ніхто не повинен, заради її та нашої безпеки. Ти зробиш це?»

Я не мала вибору. Того дня, коли Елен подала мені знак, я взяла картину під руку і пішла алеєю, крізь пустку й до лісу. Нести було важко, рама натирала мені пахву. Він був там з іншим офіцером. Коли я побачила їх двох із рушницями в руках, мої коліна затремтіли від страху. Помітивши мене, він наказав іншому відійти. Я повільно йшла крізь дерева, і мої ноги мерзли від холодного лісового ґрунту. Побачивши мене, він дещо занепокоївся, і я пам’ятаю, як подумала в ту мить: «Чудово. Зараз ти в мене втратиш спокій назавжди».

«Ти хотіла поговорити зі мною?» — спитав він.

Я не хотіла віддавати її. Не хотіла, що він отримав від нас хоч щось. Він уже забрав двох найдорожчих людей у моєму житті. Я ненавиділа цього чоловіка. І, гадаю, саме в ту мить у мене й виникла та задумка.

«Тітка Елен каже, я повинна віддати це вам».

Він узяв у мене картину і розгорнув її. Глянув на неї невпевнено, повернув іншим боком. Коли він побачив те, що було написано на звороті, в його обличчі сталася якась дивна зміна. Воно пом’якшилося, лише на мить, і його блакитні очі зволожилися — так, ніби йому хотілося плакати від радощів.

«Danke, — тихо сказав він. — Danke scho¨n[80]».

Він перевернув її, щоб подивитися в обличчя Софі, потім знову перевернув і ще раз прочитав про себе напис.

«Danke», — тихо повторив він, їй чи мені, я не знала.

Мені нестерпно було бачити його радість, його відверте полегшення після того, як він зруйнував усі мої шанси на щасливе життя. Я ненавиділа цього чоловіка більше, ніж будь-кого в житті. Він знищив усе. І тоді я почула свій голос, дзвінкий, наче дзвоник у непорушному повітрі.

«Софі померла, — сказала я. — Після того як ми отримали її розпорядження віддати вам картину. Померла від “іспанки” в таборах».

Він так і здригнувся від потрясіння.

«Що?»

Не знаю, звідки це взялося. Я говорила без затримки, без жодного побоювання за можливі наслідки.

«Вона померла. Через те що її забрали. Одразу після того, як надіслала нам повідомлення віддати це вам».

«Ти впевнена? — його голос зривався. — Тобто, відомості могли надходити різні…»

«Цілком упевнена. Мабуть, мені не слід було вам цього казати. Це таємниця».

У ту мить моє серце було наче камінь. Я стояла й спостерігала, як він вдивляється в картину, і його обличчя старіє, фізично марніє від горя просто в мене на очах.

«Сподіваюся, вам подобається картина», — сказала я, а тоді повільно пішла крізь ліс назад до «Червоного півня». Я відчувала це як власну перемогу.

Судова зала мовчить. Репортери не зводять поглядів з Едіт Бетюн. Наче сама історія раптом ожила тут, у невеликому приміщенні. Цього разу голос судді прозвучав м’якше:

— Мадам, чи могли б ви розповісти нам, що було написано на звороті картини? Це може бути ключовий момент у цій справі. Ви можете точно пригадати?

Едіт Бетюн обводить поглядом повні ряди.

— О так. Я пам’ятаю це дуже чітко. Пам’ятаю, тому що ламала голову і ніяк не могла збагнути, що саме це означає. Там було написано крейдою: «Pour Herr Kommandant, qui comprendra: pas pris, mais donnе´». — Вона зробила паузу. — «Панові коменданту, який зрозуміє: не взято, але даровано».


36

Лів чує, як навколо, наче зграя птахів, здіймається галас. Бачить, як журналісти оточили стару пані, а їхні ручки хитаються, мов антени, як суддя терміново радиться з адвокатами, марно стукаючи молотком. Вона дивиться на місця для публіки, на пожвавлені обличчя і чує, як звідти лунають оплески: чи то старій жінці, чи то самій правді, вона не впевнена.

Пол пробивається крізь юрбу. Порівнявшись із Лів, він притягує її до себе, припадає головою до її голови й шепоче їй на вухо:

— Вона твоя, Лів, — і в його голосі чути неприховане полегшення. — Вона твоя.

— Вона вижила, — Лів плаче і сміється водночас. — Вони знайшли одне одного.

З його обіймів вона озирається в людському морі і розуміє, що більше не боїться юрби. Люди навколо всміхаються, наче все завершилося добре, наче вона більше не ворог. Лів бачить, як підіймаються, збираючись на вихід, брати Лефеври, похмурі, наче трунарі, і відчуває нестримне полегшення, що Софі не повернеться з ними до Франції. Вона бачить Джейні, яка з кам’яним обличчям повільно збирає свої речі, ніби не може повірити в те, що тільки-но відбулося.

— Як вам це? — Генрі поплескує її по плечу. На його обличчі сяє усмішка. — Як вам? Ніхто навіть не слухав вердикту бідолашного Берґера.

— Ходімо, — каже Пол, дбайливо обіймаючи її рукою за плечі. — Виведемо тебе звідси.

З’являється судовий пристав, проштовхуючись крізь море людей. Він зупиняється просто перед нею, заступивши їй дорогу, злегка задихавшись після цієї короткої подорожі.

— Ось, мадам, — каже він і вручає їй картину. — Гадаю, це належить вам.

Пальці Лів стискаються навколо золоченої рами. Вона опускає погляд на Софі, на її волосся, що сяє в тьмяному світлі судової зали, на її усмішку, як завжди, загадкову.

— Гадаю, буде краще, якщо ми виведемо вас чорним ходом, — додає пристав, і поряд із ним виростає охоронець, підштовхуючи їх до дверей і водночас розмовляючи по рації.

Пол поривається йти попереду, але вона кладе руку йому на плече, зупиняючи його.

— Ні, — каже Лів. Вона глибоко вдихає і розправляє плечі, від чого виглядає навіть трохи вищою. — Не цього разу. Ми йдемо через центральний вхід.