— Ось чому я не люблю обростати речами. Коли я була в притулку, там їх завжди цупили. Куди не покладеш — під ліжко, до шафки — все одно чекають, доки ти підеш, а потім забирають. Врешті ти просто не хочеш виходити, боячись втратити своє майно. Уяви собі.

— Уявити що?

— Що ти втрачаєш. Лише через те, що чіпляєшся за кілька речей.

Лів дивиться в грубувате обвітрене обличчя Френ і раптом із задоволенням розуміє, що життя триває і в ньому не все ще втрачено.

— Це якесь божевілля, — каже Френ.

Лів дивиться вздовж сірих вод ріки, і на її очі несподівано навертаються сльози.


34

Генрі чекає на неї біля чорного входу, адже біля центрального протягом останньої доби невтомно чергують телевізійники з камерами, а також протестувальники. Він попереджав її про це. Лів виходить із таксі, та коли він бачить, що в неї в руках, його усмішка перетворюється на гримасу.

— Це те, про що я?.. Не слід було цього робити! Якщо рішення буде не на нашу користь, ми мали б змусити їх надіслати фургон з охороною. Господи Ісусе, Лів! Ви не можете просто так носити з собою твір на мільйони фунтів, наче буханку хліба.

Руки Лів міцно змикаються на картині.

— Пол прийшов?

— Пол? — Він поспішає завести її до будівлі, наче лікар, що супроводжує хвору дитину до лікарні.

— Маккаферті.

— Маккаферті? Гадки не маю, — він скоса поглядає на вузол. — Чорт забирай, Лів. Ви мали попередити мене.

Вона йде за ним крізь пост охорони до коридору. Він підкликає охоронця і жестом показує на картину. Охоронець виглядає спантеличеним, але киває і щось каже по рації. Вочевидь, додаткова охорона вже прямує сюди. Лише коли вони переступають поріг зали суду, Генрі починає заспокоюватись. Він сідає, глибоко видихає, обома долонями тре обличчя. Потім обертається до Лів.

— Знаєте, ще не все скінчено, — каже він і з сумною посмішкою киває на картину. — Навряд чи тут можна казати про вотум довіри.

Вона нічого не відповідає. Лише настороженим поглядом обводить залу, яка швидко наповнюється людьми. Місця для публіки забиті роззявами, що витріщаються на неї, відсторонені й безпристрасні, наче вона є підсудною на цьому процесі. Лів намагається не дивитись нікому в очі. Вона помічає Маріанн у яскраво-помаранчевому вбранні й пластмасових сережках того ж кольору, і літня жінка, у свою чергу побачивши її, привітно помахує рукою і підіймає великий палець. Єдине дружнє обличчя серед цілого моря порожніх поглядів. Вона бачить Джейні Дікінсон, яка займає місце на іншому кінці лави, перемовляючись про щось із Флагерті. Кімната наповнюється шарканням ніг, ввічливими розмовами, шарпанням стільців, шурхотінням сумочок. Журналісти привітно балакають між собою, цмулять каву з пластикових чашок і обмінюються записами. Хтось передає комусь запасну ручку. Лів намагається придушити дедалі дужчу тривогу. На годиннику дев’ята сорок. Її погляд знов і знов повертається до дверей, шукаючи Пола.

«Не втрачай віри, — думає Лів. — Він прийде».

Те саме вона каже собі о дев’ятій сорок п’ять. Потім — о дев’ятій п’ятдесят. За мить до того, як годинник показує рівно десяту, заходить суддя. Зала встає. Лів відчуває раптову паніку.

«Він не прийде. Після всього, що було, він не прийде. О Боже, якщо його тут не буде, я всього цього не витримаю».

Вона наказує собі дихати глибоко і заплющує очі, намагаючись заспокоїтися.

Генрі гортає сторінки матеріалів.

— Усе гаразд?

Вона почувається так, ніби її рот набитий дрібним піском.

— Генрі, — шепоче вона. — Я можу дещо сказати?

— Що?

— Я можу дещо сказати? Суду? Це важливо.

— Зараз? Суддя от-от оголосить свій вердикт.

— Це дуже важливо.

— Що ви хочете сказати?

— Просто спитайте його. Будь ласка.

Він дивиться на неї недовірливо, але щось у її обличчі переконує його. Він нахиляється вперед і щось пошепки каже Анджелі Сільвер. Та, хмурячись, озирається на Лів і після обміну короткими фразами встає і просить дозволу підійти до судді. Крістофер Дженкс теж запрошений разом із ними.

Доки адвокати і суддя тихо радяться між собою, Лів відчуває, як починають пітніти долоні. Шкіру поколює. Вона обводить швидким поглядом залюднену кімнату. Атмосфера мовчазного протистояння відчувається майже фізично. І знов її руки стискаються навколо картини.

«Уяви, що ти Софі, — каже вона собі. — Вона б це неодмінно зробила».

Нарешті суддя бере слово.

— Здається, місіс Олівія Голстон бажає звернутися до суду, — він кидає на неї погляд поверх окулярів. — Прошу, місіс Голстон.

Лів устає і пробирається вперед, не випускаючи з рук картини. Вона чує кожен свій крок по дерев’яній підлозі, гостро відчуває погляди, що пронизують її звідусіль. Генрі, мабуть, досі побоюючись за картину, стає в кількох кроках від неї.

Вона глибоко вдихає.

— Я хочу сказати кілька слів про «Дівчину, яку ти покинув», — на секунду вона замовкає, помічаючи подив на обличчях, і продовжує. Її голос високо тремтить на фоні суцільної тиші, і здається навіть, що цей голос належить не їй.

— Софі Лефевр була хороброю жінкою, гідною поваги. Я думаю… я сподіваюся, це зрозумів кожен після всього, що було почуто в суді, — краєм ока вона бачить обличчя Джейні Дікінсон, яка щось виводить у своєму блокноті, чує шепіт адвокатів, які відверто нудьгують. Вона стискає пальці на рамі і змушує себе продовжувати.

— Мій покійний чоловік, Девід Голстон, також був доброю людиною. Справді доброю. І зараз я вірю: якби він знав, що портрет Софі, картина, яку він дуже любив, має таку… таку історію, він сам віддав би її вже давно. Моя участь у цьому процесі призвела до того, що його добре ім’я було стерто з назви будівлі, яка була його життям, його заповітною мрією. І це для мене — джерело невичерпного смутку, адже ця будівля — Ґолдштейн-білдінг — мала увічнити його пам’ять.

Вона бачить, як стрепенулися репортери і їхніми лавами прокотився зацікавлений шепіт. Деякі з них радяться між собою і хапаються за ручки.

— Цей процес — ця картина — здебільшого зруйнувала те, що мало стати його спадком. Так само як знищила Софі. Через неї вони обоє зазнали кривди. — Її голос тремтить. Вона обводить поглядом присутніх. — З цієї причини я хочу, аби в протоколі було зафіксовано: рішення відстоювати картину було моє і тільки моє. І якщо я помилялася, мені дуже шкода. Це все. Дякую.

Лів робить два незграбні кроки вбік. Вона бачить, як репортери несамовито строчать у своїх записниках, один із них уточнює написання прізвища Ґолдштейн. Двоє адвокатів на лаві щось терміново обговорюють.

— Чудовий хід, — тихо каже Генрі, нахиляючись до неї. — З вас би вийшов гарний адвокат.

«Я зробила це», — подумки каже вона собі. Тепер, що б там не робили Ґолдштейни, ім’я Девіда публічно пов’язане з будівлею.

Суддя вимагає тиші.

— Місіс Голстон, ви закінчили вашу промову? — втомлено питає він.

Лів киває. Її горло пересохло. Джейні пошепки перемовляється зі своїм адвокатом.

— А це у вас картина, яка є предметом судового розгляду, так?

— Так, — вона й досі притискає до себе картину, наче щит.

Суддя обертається до судового пристава.

— Чи можна подбати, щоб картина була розміщена під наглядом у безпечному місці? Я не впевнений, що вона має бути тут. Місіс Голстон?

Лів простягає картину приставу. Лише на мить пальці відмовляються відпускати її, наче її внутрішнє «я» вирішило проігнорувати розпорядження. Коли ж вона нарешті віддає її, той миттєво завмирає на місці, наче вона дала йому щось радіоактивне.

«Пробач мені, Софі», — каже вона про себе — і раптом, відкрившись, обличчя «Дівчини» дивиться прямо на неї.

Невпевненим кроком Лів повертається на місце, перекинувши через руку вже не потрібну ковдру. Вона майже не чує гомону, що наростає навколо неї. Суддя перемовляється з двома адвокатами. Кілька людей, мабуть, репортери вечірніх газет, прямують до виходу, а нагорі серед публіки триває жвава бесіда. Генрі торкається її руки і шепоче якісь слова про те, що вона зробила добру справу.

Вона сідає, дивиться на коліна, на обручку, яку постійно крутить на пальці, і питає себе, як можна почуватись настільки спустошеною.

А потім вона чує:

— Перепрошую?

Слова повторюються двічі, перш ніж їх стає чути крізь гамір. Вона підіймає очі, обертаючись слідом за іншими, — і там, у дверях, стоїть Пол Маккаферті.

На ньому блакитна сорочка. Його підборіддя сіре від щетини. З виразу його обличчя неможливо вгадати, що в нього на думці. Притримуючи двері відкритими, він вкочує до зали інвалідне крісло. Він озирається, шукаючи її очима, і раптом у цілій залі залишаються тільки вони двоє. «Ти в порядку?» — питає він самими лише губами, і вона киває, лише зараз збагнувши, що затримала подих, і дозволяючи собі видихнути.

Він знов вигукує, рівно настільки гучно, щоб перекричати шум:

— Перепрошую? Ваша честь?

Наче постріл, лунає стук молотка. У залі настає тиша. Джейні Дікінсон устає і обертається подивитись, що відбувається. Центральним проходом Пол котить перед собою в кріслі літню жінку, яка виглядає до неможливості старою. Її спина зігнута, наче пастуший посох, руки лежать поверх маленької сумочки.

Інша жінка, в акуратному синьому костюмі, поспішає слідом за Полом, пошепки радячись із ним на ходу. Він жестом показує на суддю.

— Моя бабуся має важливу інформацію в цій справі, — каже жінка. Вона говорить із сильним французьким акцентом. Крокуючи вздовж центрального проходу, вона збентежено озирається на людей по обидва боки.

Суддя підіймає руки.

— Чом би й ні? — голосно буркоче він. — Схоже, всі тепер хочуть узяти слово. Подивимось, чи, може, прибиральниця теж бажає висловити власну думку, чому б нам не вислухати і її теж?