То був товариш із комунгоспу.

— Здоров, Радивоне. Чи не від кохання синці під очима?..

Щоправда, зустріч — неприємна, прикра! По-перше, товариш із комунгоспу любив довго говорити, і він безперечно затримає Радивона, по-друге, він підійшов із такою упередженою темою, що слід би від нього втекти.

Та позбутися його вже не було змоги. Треба було раніше не так пильно оглядати фойє і заздалегідь збочити йому з дороги.

Він узяв Радивона під руку.

— Про тебе говорять, що ти сумлінно і чесно щовечора одвідуєш оперетову актрису.

Той зашарівся. Хоч товариш із комунгоспу й говорив ніби жартуючи, як близький товариш, та все ж це вразило Радивона. Чого йому? Завжди з розмовою чи дотепами, як татарин у гості. Є ж така манера в людей: без попереднього катування, без сварки, без злого блиску в очах, а невинно, мовби рука до носа піднеслася і — трах обухом у тім'я!

Він сказав стримано:

— Тобі ж що до того?

— Нічого, — весело відповів товариш із комунгоспу. — Хотів тільки деякі зауваження подати.

Така репліка нічого доброго не віщувала, та уникнути розмови не було надії.

Радивон закурив цигарку і замовчав.

— Я думаю, — сказав товариш із комунгоспу, — що не личить тобі тягатися з двома жінками. Під час твого від'їзду я був у тебе дома, і Олена розказала мені про все. Правда, я знав дещо і без неї, та лише з її слів установив остаточно, що ти в великій мірі скотина, до того ще сповнена жалюгідними інтелігентськими ваганнями. Я аж ніяк не виправдовую твого потягу до красивої актриси; та коли вона засіла тобі десь, то припини своє дурисвітство і порви з Оленою… Тебе тривожить якийсь жаль — чи не правда? Але ж він більше шкодить дорогій тобі ж людині, аніж ти б зразу розрубав ті рештки відносин і тим надалі припинив усякий біль… Іди до актриси, коли вона тобі мила, миліша за Олену. Та знай, що вона майже з чужого табору; ти мусиш наперед виховати в ній товариша…

Радивон загасив цигарку і на останнє речення відмовно хитнув головою, ніби відповідав товаришеві з комунгоспу такими словами:

«Не можу кривити душею. Узяв би її такою, як вона є… Надії на перевиховування чи — скоріше — виправдовування своїх вчинків тим перевиховуванням є такі ж наївні і трафаретні, як уславлена швацька машинка для проститутки із старої сентиментальної літератури».

Розмова тривала довго. Товариш із комунгоспу не міг чогось сказати, не обґрунтувавши того достеменною складною логікою. Загалом же він говорив несподівані речі і навіть, на Радивонову думку, грубо, без будь-яких причин втелющувався в чужі інтимні справи.

Той давно покинув його слухати. Йому думалося, що чіткі слова і речення завжди лишаються словами. Хай товариш із комунгоспу спробує загнати собі ніж у тіло… Тоді в нього не буде ніякої теорії, а буде лише біль.

— Жодна книжна, жодна літературна — там-то, у книзі, життьова — ситуація не стає близька, зрозуміла, аж поки читач сам не переживе чогось подібного.

Лише по другому дзвінкові Радивон мав нагоду облишити товариша з комунгоспу й зійти вниз. Там він і стрів Катерину.

Вона стояла біля входу за лаштунки й зорила в натовп, поверх голів. Коли здатися на її прижмурені очі й нервове покручування пальців, то очевидно, що до неї мав хтось підійти.

Радивон наблизився й поквапливо простяг їй руку. Йому, як і завжди при зустрічі з нею, злегка похололо в грудях.

Він привітався:

— Я радий, що бачу вас знову! Такий радий, що забуваю навіть, де ми є… Я хотів би стиснути вас так міцно, щоб уже не відірвати від мого тіла.

Катерині ворухнула привітна усмішка.

— Добре, підемо до мене.

— Зараз?

— Зараз… Я давно вас бачила… Зроблю сьогодні виняток: повечеряємо вдвох, без свідків.

Радивон простяг до неї обидві руки.

— Я був щось тижнів зо два на селі і, сором признатися, збирався вас забути. Та одначе, приїхавши сьогодні, переконався, що то мені лише так здавалося. Я не можу вас забути.

Але раптом перед його очима показалося Оленине лице… Що то? Хвора уява, чи… Ні, Олена!

— То це твоя доповідь про подорож у село?..

Радивон здригнув.

Справді, то була Олена.

— Як ти сюди дісталася?

Але замість пояснень вона повернулася до нього спиною й тихою ходою, мов боячись розхлюпати своє горе, пішла з театру.


XXVII

Кілька днів по тому Радивон переїхав у готель, і не те щоб він ухвалив порвати з сім’єю чи остаточно зійтися з Катериною, а лише, як він пояснив собі, зробив спробу на зміну.

Я, автор, не беру відповідальності за щирість цих пояснень. По-перше, він переїхав у той самий готель, де жила й Катерина, по-друге, він вселився в номер, що межував із Катерининим, і, нарешті, у першу його ночівлю в новому приміщенні він таки довго думав над тим, що Олена не піднеслася до розуміння конкретної дійсності, що вона його висліджує і що йому часто доводилося червоніти за неї перед своїми товаришами.

Я беру під сумнів щирість його пояснень іще й тому, що другого ж дня він звелів прибрати шафу й тим звільнити — прихований раніше — прохід у суміжну Катеринину кімнату.

Думаю, що слід відкинути і таке припущення, що він здався на раду товариша з комунгоспу й героїчно розрубав собі груди. Я забув сказати наперед, що він не любив того товариша за його машинізований мозок та відсутність будь-якої гуманності в ньому й через те упереджено ставився до всіх його порад. Треба було сподіватися, що він діяв би якраз наперекір тому, що говорилося в театрі, коли б обставини зовні сприяли його намірам.

За кілька днів він познайомився і зжився з усіма мешканцями готелю, новими сусідами. Готель цей у місті вважали за артистичний, і справедливо — там переважали актори. Щоправда, він знав їх усіх іще й до переїзду в готель, але лише тут він зблизився з ними і перестав соромитись їхнього товариства, як то бувало раніше, коли він приходив до Катерини в театр.

Артистична братва поволі ставала йому симпатичною.

Рівно через тиждень по його переїзді була влаштована товариська вечеря. Причиною — потрібна ж була якась причина! — саме й був його переїзд. Принаймні так йому сказали під час того, коли силоміць вели його в кімнату героя — найбільший номер у готелі. Герой охоче віддав у розпорядження товариства своє житло і меблі, що там були; та меблів якраз не вистачало, і довелося, особливо столиків, позичати з ближчих суміжних номерів.

Внаслідок умілої організації веселого простака велике числом товариство вмістилося без будь-яких інцидентів у дві довгі лави, що перетяли кімнату з одного кутка в другий.

Попервах усі випили горілки. Більшість відмовилась цідити чарками і висловилась за склянку, посилаючись на відсутність вишуканих страв. Після цього, по великій павзі, бо склянок було тільки три на все товариство, кинулись їсти, орудуючи чайними ложками, складаними ножиками і де-не-де виделками, позиченими на слово честі в орендаря готелю.

Стіл був багатий на ковбасу, репрезентовану прямо на крамничному папері, хліб та консерви недавнього одеського виробництва. По першій склянці в кожного з присутніх забуяв апетит, і наставлення на ощадність справи кінець кінцем зникло само собою. За короткий час дружного поїдання безславно згинула вся ковбаса; згинули й консерви, незважаючи на те, що присутні попереджали один одного про їх сумнівну якість.

Хтось поскаржився на голод і подав думку добавити харчових припасів. Але всім було весело, і ніхто вже не почув того ненаїди.

Проте пили й далі. Брак харчів не зупинив стихії. Кожен турбувався про себе і витягав із своєї кімнати цвілі огризки, недоїдки, що лишилися від давніх обідів.

Веселість і темперамент, збуджені алкоголем, пішли в бік співів, танців та щирих у ту хвилину промов.

Радивон разом із іншими випив півсклянки горілки. Вона була йому бридка, але він мусив віддати данину щирості того товариства і з огидними конвульсіями проковтнув гостре питво.

Йому защеміли губи й горло, потім здавило груди і запекло в шлунку.

Але згодом огида і фізичний біль зникли. Натомість приємно запалали щоки й почулося у всьому тілі ніжне тепло.

Він повернувся до Катерини, щоб та дістала йому хліба, але тоді якраз хтось заспівав, і йому самому захотілося випробувати свій голос. Дивно — п'ятнадцять років не співав!..

Йому подали шматок хліба.

— Хліба?.. Нащо? Я не голодний.

Тільки що то за пісня? Не можна ладу в ній добрати…

— Стривай! Я не поспіну… Починай знову!..

Він підвівся, щоб для контакту стати поруч того співуна, але його ноги несподівано пішли врозтіч… Хм, п'яний, чи що? Ага… тепер розумію тих невдах, що сплять на пішоходах… їх зраджують ноги…

Він знову сів, і його зір упав уже на балетмайстра, що в протилежному кутку виконував якийсь скажений танець.

Хм… Здорово! У хлопчини голова теліпається, як торба з кавуном!..

Але раптом йому стало неприємно. Усі втокмачились у того балетмайстра… Що він? — Ноги задирає… Як же, велике диво!.. Ні, чому ніхто з ним не говорить?

— Катерино!

Але Катерина теж… танцювала.

Тоді він схилився на стіл і став гніватись.

Подумаєш, яка ж то втіха — танцювати! У мене, може, інші здатності…

Він удруге зробив спробу встати, але знову ж гуцнув на стілець.