Війна й уся решта світу були ген поза Тарою. А тут війна й весь світ не існували, крім як у згадках, що їх треба було відганяти, коли вони надто вже обсідали когось у хвилину знемоги. Зовнішній світ відступав перед потребами порожнього чи напівпорожнього шлунка, і життя зводилося до двох споріднених помислів: про їжу та про те, як її здобути.

їжа! їжа! Чому шлунок має тривкішу пам’ять, ніж серце? Скарлет могла приборкати душевний біль, але перед шлунком була безсила, і кожного ранку, щойно прокинувшись і лежачи клубочком, поки ще війна й голод не оживали у свідомості, в напівдрімоті дожидала, що от-от запахне їй смаженою грудинкою та свіженькими булочками. І кожного ранку, сильніше вдихнувши, відчувала запах тієї реальної їжі, яка була перед нею, і вже пробуджувалася насправді.

На столі у Тарі тепер бували яблука, ямс, арахіс і молоко, але навіть цієї невибагливої їжі ніколи вони не мали вдостачу. І коли вона дивилась на ті самі харчі по три рази на день, пам’ять її мимохіть переносилася до давніх днів, до тих наїдків, що ширили такі звабливі пахощі з освітленого свічками столу.

Як безтурботно вони ставилися тоді до їжі, які були марнотратні! Булочки, кукурудзяні перепічки, різне печиво й вафлі, що опливають маслом,- усе це тільки на один захід. Шинка по цей кінець столу, а смажені курчата по той, тушкована капуста в горнятку, щедро залита приправами, які аж вилискували від жиру, гори квасолі на розмальованих тарелях, смажені кабачки, тушкована окргц морква під сметанним соусом, таким густим, що хоч ножем його край. І три десерти кожному на свій смак: шоколадний листковий пиріг, ванільне бланманже й торт з вершко^ вим кремом. На згадку про всі ці лагомини очі Скарлет застувала сльоза, якої не могли викликати в неї ні видовище війни, ‘ні видовище смерті, а з пустого шлунка, через який вічно смоктало під грудьми, підступала до горла нудота. Бо той апетит, над відсутністю якого все колись бідкалася Мамка, природний апетит дев’ятнадцятирічної дівчини, тепер подужчав учетверо від тяжкої повсякденної пращ, зовсім для неї не звичної.

Але не тільки власний апетит допікав Скарлет: куди вона тільки не гляне, скрізь бачить зголоднілі обличчя, чорні й білі. А ще ж і у Керрін та Сьюлін невдовзі прокинеться голодна ненасить, звичайна для тих, хто одужує після тифу. Он уже й малий Вейд безугаву скімлить:

- Вейд не хоче ямсу. Вейд голодний.

Інші також бурчали:

- Міс Скарлет, як я не попоїм ще чого-небудь, у мене не буде молока для немовлят.

- Міс Скарлет, на порожній шлунок я дров не врубаю.

- Ясочко, я вже так скучила за чимось смачненьким.

Доню, що це в нас раз у раз ямс та ямс.

Тільки Мелані не нарікала,- Мелані, обличчя якої дедалі більше марніло й полотніло і навіть уві сні бралося судомою.

- Я не голодна, Скарлет. Віддай мою пайку молока Ділсі. їй треба годувати дітей. А хворим не так кортить їсти.

Оця Л лагідна витривалість дратувала Скарлет дужче, аніж докучливе скімлення інших. Тих вона могла присадити, в’їдливо висміявши, що й робила не раз, але перед жертовністю Мелані губилася, через що й брала її злість. І Джералд, і негри, і Вейд горнулися тепер до Мелані, бо вона, попри всю свою немічність, була добра й співчутлива, тоді як Скарлет не ставало вже ні на одне, ні на друге.

А щодо Вейда, то він і днював, і ночував у кімнаті Мелані. З Вейдом було щось негаразд, але що саме - Скарлет не мала коли подумати. Вона пристала на Мамчину гадку, що в малого глисти, й без кінця поїла його настоянками з сухих трав та кори, як то Еллен завжди робила з негренятами у таких випадках. Але від глистогінних засобів Вейд лише бліднув. У ці дні Скарлет ледве чи сприймала Вейда як живе створіння. Він їй здавався тільки ще однією морокою, ще одним ротом, який доводилось годувати. Колись, як мине оця скрута, вона й бавитиметься з ним, і розповідатиме йому казки, і навчить читати, але тепер у неї не було на це ні часу, ні охоти. А що він завжди плутався під ногами, коли її найдужче обсідали втома та клопіт, вона часто озивалася до нього гострим тоном.

Скарлет дратувало, що від її нагінок очі в нього наполохано округлялися, і він у такі хвилини робився якимсь наче недоумкуватим. Вона просто не усвідомлювала, що малий жив, оточений звідусіль жахіттями, з якими й дорослому не так легко було впоратись. Страх опосів Вейда, гнітив йому душу, змушував перелякано скрикувати серед ночі. Досить було якогось несподіваного шуму чи різко сказаного слова, як він уже починав тремтіти, бо у голові в нього всі ці шуми невід’ємно пов’язувалися з янкі, а янкі він боявся більше, ніж привидів, якими страхала його Пріссі.

Допоки не прогриміли перші гармати під час облоги Атланти, він жив спокійним, розміреним і щасливим життям. Дарма що мати небагато приділяла йому уваги, він усе-таки звик відчувати від домашніх тільки ласку й добрі слова аж до тієї ночі, коли його розбурхали зі сну і він побачив небо у вогні й почув, як вибухи струшують повітря. У ту ніч і в наступний день він уперше в житті дістав ляпанця від матері й уперше почув від неї гострі слова. Його життя в затишному цегляному будинку на Персиковій вулиці -єдине життя, яке він знав,- урвалося в ту ніч навіки, і він так і не зміг оправитись після цієї втрати. їхня втеча з Атланти йому лише одним засіла в пам’яті - думкою, ніби за ним женуться янкі, і відтоді він жив під повсякчасним страхом, що янкі зловлять його й розшматують. Тепер щоразу, як Скарлет підвищеним тоном дорікала йому за що-небудь, він увесь скулювався і в його благенькій дитячій пам’яті оживали страхи тієї моторошної ночі, коли вона вперше так нагримала на нього. Янкі та сердитий материн голос тепер назавжди злилися в його уяві в щось одне, і він почав боятися матері.

Скарлет помітила врешті, що малюк уникає її, і в ті рідкісні моменти, коли поміж своїх нескінченних обов’язків вона знаходила хвилину подумати про Вейда, це її неабияк непокоїло. Краще б уже він чіплявся за її спідницю! Скарлет дратувало, що він знаходив захисток біля постелі Мелані й там тихенько грався собі в усякі ігри, які вона йому підказувала, і слухав різні історії, які вона розповідала. Вейд обожнював свою “тітусю”, що мала такий лагідний голос, завжди всміхалася й ніколи не казала: “Цить, Вейде! Не мороч мені голови!” або: “Не крутись під ногами, ради Бога!”

Скарлет не мала ні часу, ні бажання возитися з ним, але їй було заздро, коли це робила Мелані. Застукавши його раз, як він стояв догори ногами на її ліжку, а тоді беркицьнувся просто на неї, вона зі злості дала йому стусана під бік.

- Чи ти не знаєш, що тітуся хвора, що отак гепаєш у неї на постелі? Ану марш надвір і не смій сюди потикатись!

Але Мелані простягла слабосилу руку й пригорнула до’ себе заплакане дитинча. .

- Ну годі-бо, годі, Вейде. Ти ж не хотів зробити мені зле, правда? Він зовсім не заважає мені, Скарлет. Нехай тут грається. Я хоч так трохи догляну його. Це єдине, що я можу робити, поки видужаю, а ти й без нього маєш повні руки роботи.

- Не дурій, Меллі,- різко відказала Скарлет.- У тебе все-таки справи не дуже добрі, а коли Вейд гуцятиме тобі на животі, вони не покращають. Затям, Вейде: як я ще раз застану тебе на ліжку в тітусі, це тобі так не минеться. І перестань шморгати носом. Без кінця шморгаєш! Набирайся мужності!

Вейд, схлипуючи, вибіг з кімнати й заховався в льоху. Мелані закусила губу, а на очах у неї зблиснули сльози. Мамка, що з-за дверей спостерігала цю сцену, насумрилась і важко переводила подих. Але ніхто в ці дні не насмілювався сказати щось наперекір Скарлет. Усі остерігались її гострого язика і цієї нової злорікої істоти, що в неї вселилась.

Скарлет посіла тепер у Тарі неподільну владу, і, як це часто буває з тими, хто раптово піднісся до самовладдя, у ній ожила раніш прихована схильність поштурхувати людьми. І не тому, що вона від природи була недобра. Причина полягала в тому, що в ній сиділи страх і непевність у собі, отож своїм різким тоном вона ніби прикривала власну безпорадність, побоюючись, що інакше її перестануть слухатись. А крім того, це було навіть приємно - гримати на людей і бачити, що вони тебе бояться. І це давало полегкість украй напруженим нервам. Скарлет і сама помічала, що характер у неї змінюється. Іноді, коли від надто категоричного її наказу Порк ображено відкопилював нижню губу або Мамка бурмотіла під ніс: “Дехто щось дуже заноситься…”, вона дивувалася подумки, де поділись її добрі манери? Усю ту доброзичливість і лагідність, що їх була намагалася прищепити їй Елл єн,- наче вітром звіяло, як ото листя облітає з дерев при першому холодному подиху осені.

Скільки разів Еллен, бувало, казала їй: “Будь тверда з підлеглими, але й лагідна, особливо з неграми”. Однак якщо вона тепер буде лагідна з ними, вони цілий день сидітимуть на кухні й правитимуть теревені про добрі давні часи, коли хатнім неграм не доводилося працювати на полі.

“Люби своїх сестер, піклуйся про них. Будь добра до немічних,- казала Еллен.- Май прихильне серце до тих, хто в горі та біді”.

Але вона не могла тепер любити сестер. Вони ж зайвим тягарем висіли в неї на шиї. А щодо піклування про них, то хіба вона не купає їх, не розчісує їм коси, не годує, хоча й мусить кожен день у пошуках городини проходити пішки по кілька миль? І хіба вона не навчилася доїти корову, дарма що й досі серце у неї завмирає, ледве-но це страховисько ворухне в її бік рогами? А бути доброю - то чисте марнотратство. Якщо вона дуже панькатиметься з ними, вони ще довше будуть вилежуватись у постелі, тоді як їй треба якомога швидше підняти їх на ноги, щоб у господарстві додалися дві пари рук.

А одужували сестри таки повільно і лежали в ліжку схудлі й малосилі. За той час, коли вони були без пам’яті, у світі багато що змінилося. Прийшли янкі, розбіглися негри й померла мати. Це були три неймовірні речі, які їхня свідомість відмовлялася сприймати. Часом їм здавалося, що вони досі ще марять, а в дійсності нічого такого не сталося. Бо ж от Скарлет ніколи раніше так не поводилась, як тепер, і годі було й повірити, щоб це діялося насправді. Коли вона ставала у них біля ліжка й бралася перелічувати всю ту роботу, яку гадала накинути їм після одужання, вони дивились на неї, мов на примару. їм у голові не вкладалося, що вже немає сотні рабів, аби те все робили. І що панночкам О’Гарам доведеться самим докладати рук до чорної праці.