Коли Скарлет стояла гак, припавши до Мамчиних грудей, увагу її привернули ці останні слова: “в тяжкій дорозі”.

Саме вони монотонно бриніли їй у вухах цілісінький день, доводячи до нестями. І зараз у неї аж серце тьохнуло, коли вона пригадала, з якої вони пісеньки:

Ще кілька днів брести в тяжкій дорозі,

Та вже не світить нам розмай.

Не ждіть мене на отчому порозі…

“Та вже не світить нам розмай…” - повторювала вона у притомленому мозку. Невже розмай життя ніколи вже їй не засвітить? І повернення додому не подарує блаженного супокою, а тільки означатиме ще тяжчу дальшу дорогу? Вона вислизнула з обіймів Мамки і, простягти руки, погладила зморшкувате чорне обличчя.

- Ласочко моя, але ж ручки у вас! - Мамка взяла її маленькі долоні й з докором та жахом подивилась на садна та струпи.- Міс Скарлет, скїки я вам казала й приказувала, що справжню леді знати по її руках! А ви ще й лицем засмагли до чорноти!

Бідна Мамка, вона й досі носиться з цими дрібничками, хоч уже і війна, і смерть прокотились у неї над головою! За хвилину вона почне торочити, що молода панночка з саднами на пальцях і ластовинням на обличчі нізащо не знайде собі жениха. Скарлет поспішила її випередити.

- Мамко, розкажи мені краще про маму. Я не мала сили слухати, як про неї говорив тато.

Мамка зі слізьми на очах нахилилася й підняла відерця з водою, щоб переставити їх до самого ліжка. Одгорнувши простирадло, вона стала стягувати з Керрін і Сьюлін сорочки. Скарлет, вдивляючись у сестер при тьмяному світлі, побачила, що на Керрін була й справді нічна сорочка, чистенька, хоч уже й подерта, а Сьюлін мала на собі старий халат з коричневого полотна, оторочений ірландським мереживом. Мамка мовчки схлипувала и обтирала клаптем старого фартуха схудлі тіла дівчат.

- Це все Слеттері, міс Скарлет, ці безпутні білі голодранці - це вони звели зі світу міс Еллен. Я ж скі’ки їй казала й приказувала, що не варт клопотатися цими голодранцями, але міс Еллен, добра душа, чинила все по-свойо- му, вона ніколи не могла відмовити, коли хто звертався до неї.

- Слеттері? - не зрозумівши, перепитала Скарлет.- До чого тут Слеттері?

- А до того, що вони заслабли на цю ось неміч,- Мамка махнула в бік голих сестер шматиною, з якої скапувала вода на постіль.- Злягла Еммі, старша з дівчат Слеттері, і міс Слеттері притьмом прибігла по міс Еллен, вона ж так звикла, ті’ки що - зразу сюди, наче сама не може за своїх подбати. А міс Еллен і без того мала роботи по зав’язку. Але що - вона таки пішла туди й стала доглядати міс Еммі, хоч сама вже кепсько себе почувала. Вона, міс Скарлет, уже давненько нездужала. Харчувалася ж ваша мама, міс Скарлет, абияк. їсти у нас малувато що було, бо чи не все вигрібали для солдатів. А міс Еллен і без того їла як пташина! І скі’ки я вже казала їй і приказувала, аби махнула рукою на цих білих голодранців, а вона все не слухала. Ну, а коли та міс Еммі наче стала оклигувати, звалило міс Керрін. Атож, мем, тиф перекинувся через дорогу сюди, і злягла міс Керрін, а за нею й міс Сьюлін. І міс Еллен заходилась тоді їх обох лікувати.

А тут ще стрілянина на дорозі, янкі за річкою, негри з плантації ніч у ніч тікають, і ніхто не зна, що з нами стане. У мене аж голова йшла обертом. Але міс Еллен - спокійнісінька собі. Одно лише за панночок журилася, що не може їм помогти, бо нема ні ліків, нічого. А ото ввечері, коли ми, либонь, разів десять уже обмили губкою панночок,- вона й каже мені: “Знаєш, Мамко, я б навіть душу дияволові оддала за крихту льоду прикласти дівчатам на голову”.

Вона сюди не пускала ні місте’ Джералда, ні Рози, ні Тіни - нікого, крім мене, бо я вже слабувала колись на тиф. А потім він її теж знеміг, і я зразу побачила, міс Скарлет, іцо добром це не кінчиться.

Мамка випросталась, піднесла вгору краєчок фартуха й витерла сльози.

- Вона зразу подалася, міс Скарлет, і навіть цей милий лікар-янкі нічим не міг зараяти. Вона нічого не знала, що з нею діялось. Я кличу її, озиваюсь до неї, а вона навіть мене не пізнає, своєї Мамки.

- А чи вона… Згадувала коли моє ім’я? Чи кликала мене?

- Ні, ласочко. їй здавалось, наче вона знов мала дівчинка у Саванні. Вона нікого не згадувала на ім’я.

Ділсі ворухнулась і опустила спляче немовля собі на коліна.

- Ні, таки згадувала, мем. Когось одного вона кликала.

- А тебе хто пита, червоношкіра гаво? - збурилася раптом Мамка, обертаючись до Ділсі.

- Заспокойся, Мамко! Кого ж вона кликала, Діл сі? Тата?

- Ні, мем. Не вашого тата. Це було ту ніч, коли спалили бавовну.

- То це й бавовну спалили?.. Розкажи-но швидше!

- Атож, мем, спалили. Солдати повитягали її всю з-під повітки на задвір’я і давай горлати: “Оце буде найбільше багаття на цілу Джорджію!” І підпалили все.

Трирічний урожай бавовни вартістю в сто п’ятдесят тисяч доларів - за раз пішов з димом!

- Вогонь освітив усе, як удень, ми вже боялися, щоб і будинок не зайнявся. А отут у кімнаті видно було так, хоч нитку в голку всиляй. І коли зблиснуло у вікнах, міс Еллен наче прочнулася, звелася на ліжку й загукала голосно раз за разом: “Філіпе! Філіпе!” Я ніколи раніш не чула, щоб так кого кликали, але ж це було ім’я, бо вона кликала когось. .

Мамка, застигши на місці, прошивала Ділсі очима, а Скарлет схилила голову на руки. Хто такий той Філіп і чим він дорогий був Еллен, що вона померла з його іменем на устах?

*

Довгий шлях від Атланти до Тари, що мав привести Скарлет в обійми Еллен, скінчився, впершись у глухий мур. Відтепер уже ніколи не засне вона безтурботним сном у батьківському домі, оточена материнською любов’ю, що була для неї мов м’яка пухова ковдра. Не залишилося вже для неї ані певного захистку, ані тихої пристані, куди можна було б пристати. І не звернути нікуди, й не ухилитися від цього глухого муру. І нема на кого перекласти ношу, що обтяжує її плечі. Батько старий і прибитий горем, сестри недужі, Мелані знеможена й безсила, діти безпорадні, а ці кілька негрів дивляться на неї з дитинячою довірою, ‘ чіпляються за її сукню, певні того, що дочка Еллён стане для них такою самою підпорою, якою була Еллен.

За вікном у примерхлому світлі місяця простягалася перед нею Тара - маєток, в якому не лишилося кому працювати, спустошена й сплюндрована земля, схожа на знекровлене тіло, на її власне тіло, що поволі спливає кров’ю. Такий він, кінець дороги: слабосила старість, хвороби, голодні роти, безпомічні руки, що хапаються за її спідницю. І нікого при кінці дороги, вона одна там, Скар-

лет О’Гара Гамільтон, дев’ятнадцятирічна вдова з малою дитиною на руках.

То як їй бути тепер? Мелані з немовлям можуть прихистити тітонька Туп та Бери з Мейкона. Сестер, коли одужають, доведеться відправити до рідні Еллен, хоче рідня того чи ні. А вона й Джералд могли б звернутись по допомогу до батькових братів Джеймса та Ендрю.

Скарлет подивилась на дві худенькі постаті, що розкинулися на мокрих і темних від розлитої води простирадлах. До Сьюлін вона не відчувала особливої прихильності, і тепер усвідомила це цілком певно. Та й раніше було так само. Не дуже любила вона й Керрін, бо взагалі не могла любити слабаків. Але вони були однієї з нею плоті й крові, вони становили частку Тари. Ні, вона таки не могла допустити, щоб їм довелося жити у своїх тіток, як бідним родичкам. Хіба це можливо, аби котрийсь із роду О’Гар став чиїмось нахлібником, жив у когось із ласки! Та ніколи в світі!

Але невже ніяк не вибратися з цього сліпого кута? Її натомлений мозок насилу працював. Вона піднесла руки до скронь - таким повільним рухом, наче повітря було щільне, як вода. А потім узяла бутлю з-поміж пляшечок та склянок і заглянула всередину. На дні ще лишалося трохи віскі, скільки саме - не видно при тьмяному світлі. Дивно, що її вже не разив прикрий його запах. Вона помалу відсьорбнула з посудини, і цим разом напій не опік їй нутрощів, зате тепло розійшлось по тілу й принесло якесь розслаблення.

Скарлет поставила порожню гарбузину й розглянулася. Та це ж усе сон: просякла димом ледь освітлена кімната, вихудлі дівчата на постелі, безформний дебелий тулуб Мамки, що примостилася біля ліжка, застигла в безруху бронзова статуя Ділсі з рожевим створіннячком у неї на темних грудях… Сон, з якого вона прокинеться і відчує запах шинки з кухні, а знадвору долинуть гортанний сміх негрів і порипування фургонів, що вирушають у поле, і рука Еллен лагідно й вимогливо доторкнеться до її плеча.

А потім вона виявила, що лежить у себе в кімнаті, на своєму ліжку, бліде місячне світло пробивається крізь пітьму, і Мамка з Ділсі роздягають її. Корсет уже не здушував їй грудей, і вона могла дихати вільно, на всю глибину легенів. Вона відчувала, як обережно стягують панчохи з її ніг, до неї ледве доносилися заспокійливі слова Мамки, що обмивала її натерті до болячок ступні. Як приємно остуджувала ця вода, як добре було лежати на м’якій постелі, мов дитині. Вона глибоко зітхнула й поринула в забуття. Збіг рік, а може, одна хвилина, і вже вона була сама, а в кімнаті проясніло, бо місячні промені падали просто на її ліжко.

Вона не усвідомлювала, що сп’яніла - і від утоми, й від віскі. Вона усвідомлювала тільки те, що начебто відірвалася від свого знеможеного тіла й піднеслася кудись над ним, і там не було ані болю, ані знемоги, а все навколишнє сприймалося звідти напрочуд виразно.

Вона оглядала навколишній світ новими очами: її дівоцтво лишилося десь позаду на довгій дорозі до рідної домівки. Вона вже не була піддатливою глиною, на якій кожне нове враження залишає слід. Ця глина затвердла котроїсь незвіданої хвилини цього нескінченного дня, що тривав тисячу років. Сю ніч востаннє з нею поводилися, як з дитиною. Юність її минулася, тепер вона була вже жінка.

Ні, вона не може й не хоче шукати допомоги у рідні Джералда або Еллен. О’Гари не такі, щоб напрошуватись на милостиню. Вони спроможні самі собі дати раду. її тягар - це таки її тягар, і в неї стане сили взяти його на свої плечі. Так наче згори споглядаючи на саму себе, вона без подиву думала: плечі у неї тепер досить міцні й витримають будь-яку ношу, коли вже витримали найстрашніше, що могло її спіткати. Вона не може покинути Тару. Ця-бо земля належить їй, але ще більшою мірою вона сама належить цій землі. Вона глибоко вросла корінням у цю кров’ю забарвлену землю і просякла її соками, немов бавовник. Вона залишиться в Тарі й знайде, як подбати про маєток, подбати про батька й сестер, про Мелані й дитину Ешлі, і про негрів. Завтра… Ох, завтра! Завтра їй доведеться запрягтися в це ярмо. Завтра так багато всякого треба буде зробити! Податися до Дванадцяти Дубів та до садиби Макінтошів - пошукати, чи не залишилось чого в покинутих садках та городах, піти на болото над річкою, чи нема де свиней і курей, вибратися в Джонсборо та Лавджой з коштовностями Еллен - може, там у когось можна виміняти їх на харчі. Завтра… завтра…- все повільніше вистукувало в її мозку, як у годиннику, що сповільнює свій хід, але ясність образів зберігалась.