“Він такий старий став, старий і безсилий”,- знову подумала Скарлет і мимохідь здивувалася, чому це їй зовсім не болить.

Увійшов Порк з запаленим недогарком свічки на блюдечку. Темна кімнатка ожила: прогнута канапа, на якій вона з батьком сиділа, високе, трохи не до стелі бюрко з бувалим у бувальцях різьбленим кріслом перед ним, десятки шухляд з паперами, списаними чітким материним почерком, вичовганий килим,- усе було як раніше, ось тільки не стало самої Елл єн, не стало легенького запаху її лимонної вербени й лагідного погляду її ледь скісних очей. Скарлет відчула доторк болю в серці, так наче клубок нервів, що був онімів од глибокої рани, тепер почав оживати. Ні, не треба попускати, щоб цей біль заступив їй усе на світі. На це ще буде час, попереду ціле життя, яке їй доведеться прожити з цим болем. Тільки не зараз! Коли хочеш, Господи, тільки не зараз!

Вона подивилась на Джералдове землисте обличчя й уперше на своєму віку побачила його непоголеним: колись таке рожеве, тепер воно посіріло й покрилося сивим заростом. Порк поставив свічку на підставку і підійшов до Скарлет. Вона відчувала, що якби він був псом, то оце поклав би голову їй на коліна й почав лащитись, аби його погладили.

- Скільки у нас тут негрів, Порку?

- Ці безпутні негри, міс Скарлет, порозбігалися, а дехто навіть пішов з янкі і…

- А скільки ж лишилося?

- Та от я, міс Скарлет, і Мамка. Вона .ввесь день доглядає панночок. І Ділсі, вона сидить з ними зараз. Трьох нас, міс Скарлет.

“Трьох нас” - де колись була сотня. Скарлет насилу підвела голову, так нестерпно боліла шия. Вона розуміла, що голос у неї повинен звучати твердо. Як не дивно, слова виходили з її уст цілком невимушено й природно, наче не було ніякої війни й вона могла помахом руки покликати з десяток челядників.

- Порку, я хочу їсти. Є в домі що-небудь їстівне?

- Ні, нема. Вони все забрали.

- А на городі?

- Вони пасли там коней.

- А на грядках, де солодка картопля?

Щось подібне до задоволеного усміху з’явилось на його товстих губах.

- Про ямс я зовсім і забув, міс Скарлет. Гадаю, там усе ціле. Вони, янкі, зроду не вирощують ямс, по-їхньому це такий собі дикий корінь, та й годі…

- Скоро зійде місяць. Піди накопай трохи ямсу й підсмаж. А кукурудзяного борошна не лишилось? Або сушених бобів? А курей?

- Ні, мем, ні. Вони тих курей, що не поїли, прив’язали до сідел і забрали.

Вони… Вони… Вони… Чи ж і кінця не буде тому, що “вони” тут накоїли? Хіба мало того, що вони поспалювали та повбивали? Так вони ще й прирекли на голодну смерть жінок, дітей і безпорадних негрів у цьому сплюндрованому краю? “

- Міс Скарлет, у мене є трохи яблук - Мамка сховала у льоху. Ми сьогодні їх їли.

- То принеси, поки накопаєш ямсу. І ще, Порку… Я… Я так знесиліла… Чи нема в пивгіиці трохи вина, нехай і з ожини?

- Ой міс Скарлет, до пивниці вони першим чином кинулись.

Раптом її занудило - голод, безсонна ніч, виснаження й страшна новина - все це разом навалилось на неї, і голова пішла обертом, аж вона мусила вхопитися за різьблену спинку канапи.

- Вина нема,- глухувато промовила Скарлет, і перед очима в неї постали нескінченні ряди пляшок у пивниці. Але нараз пам’ять її ожила.

- Порку, а оте кукурудзяне віскі в дубовому барильці, що тато закопав під альтанкою?

Ще раз подоба усмішки - радісної і шанобливої - освітила чорне лице.

- А ви ж і пронюішшва, міс Скарлет! Я й забув про те барильце. Але, міс Скарлет, це віскі негодяще. Воно ж і року ще не простояло. Та й те, що віскі - таки не для леді.

Ну й тумаки ці негри! Поки їм не розтовкмачиш, нізащо не здогадаються. А янкі ще надумали їх звільняти!

- Але для цієї леді й для тата воно якраз годиться. Сходи, Порку, швиденько відкопай барильце й принеси дві склянки, трохи м’яти та цукру, я приготую напій.

Поркове обличчя прибрало докірливого виразу.

- Міс Скарлет, хіба ви не знаєте, що в нас давно вже нема ніякого цукру. А м’яту їхні коні поїли, склянки ж вони самі перетолочили.

“Якщо він ще раз скаже “вони”, я заверещу. Я більше не можу”,- подумала вона, а вголос наказала:

- Та годі вже, сходи й принеси віскі, і не барись. Ми вип’ємо й таке.- І коли він обернувся йти, докинула: - Стривай, Порку. Так багато роботи, що я не можу й з думками зібратися… Ага, ось це. Я привела додому коня й корову, і корова дуже мучиться, її треба подоїти, а коня розпрягти й дати йому води. Скажеш Мамці, щоб запорала корову. Щоб якось уже дала їй раду. Дитина міс Мелані помре, якщо не буде чим її годувати, а у…

- Міс Меллі… вона не може?..- Порк з делікатності урвав на півслові.

- У міс Мелані нема молока.- Боже милий, та мама зімліла б, якби почула такі слова з її уст!

- Ну, тоді, міс Скарлет, моя Ділсі зможе годувати дитятко міс Меллі. Моя Ділсі оце недавно розродилася, і молока у неї стане на двох.

- То в тебе знову дитина, Порку?

Діти, діти, діти. І нащо Бог плодить стільки дітей? Хоча ні, це не Бог. Це дурні люди їх плодять.

- Атож, мем, такий опецькуватий чорний хлопчик. Він…

- Тоді скажи Ділсі, нехай не морочиться дівчатами, я сама їх догляну. А вона хай погодує немовля міс Мелані й зробить що може для неї самої. І скажеш Мамці запорати корову, а цього бідного коня ти вже сам одведи на стайню.

- Стайні нема, міс Скарлет. Вони порубали її на ба гаття.

- Не тороч мені більше, що “вони” те зробили й те. Скажи Ділсі, нехай подбає про них. А сам сходи відкопай віскі та набери ямсу.

- Але ж як його потемки копати, міс Скарлет?

- Відколи скіпку від дровеняки, ти що, сам не здогадаєшся?

- Так нема ніяких дровеняк. Вони…

- Зроби як-небудь… Сам придумай як. Але принеси, що тобі сказано, і не барись. Іди вже.

Голос її звучав тепер гостріше, ніж спершу, і Порк чимхутчій забрався з кімнати, а Скарлет лишилася сама з Джералдом. Вона лагідно поплескала його по коліну. Він дуже схуд, а мав же такі міцні стегна завдяки звичці їздити верхи! Треба чимось його відвернути від цієї апатії. Тільки не розпитувати про маму. Нехай уже пізніше, зараз у неї нема для цього сили.

- А як це вони не спалили Тари?

Джералд подивився на Скарлет так, наче не розчув її запитання, і вона запитала вдруге.

- Як це?..- почав він і затнувся.- Та у них тут був штаб.

- Штаб янкі?.. В нашому домі?

У неї з’явилось таке відчуття, немов рідні їй стіни опоганено. Цей дім священний, бо тут жила Елл єн, і в ньому ці заброди… ці…

- А так, штаб їхній, дочко. Спершу, коли вони ще не прийшли сюди, ми побачили, як куриться дім за річкою, там, де Дванадцять Дубів. Але на той час Душка й міс Індія вже вибралися звідти із кількома своїми неграми, тож ми за них не журились. Ну, а ми не могли виїхати. Дівчата були такі хворі… і твоя мати… що ми просто не могли. Наші негри порозбігалися хто й зна куди. Покрали фургони, мулів. Мамка, Ділсі й Порк - ці не розбіглись. Дівчата і твоя мати… вони були в такому стані, що їх не можна було везти в дорогу.

- Так, так.- Аби тільки він не згадував про маму! Хай говорить про що завгодно, тільки не про неї. Хоч би й про те, що сам генерал Шерман влаштував собі штаб-квартиру з маминого кабін етика! Тільки не про маму.

- Янкі посувались на Джонсборо, щоб перетяти залізницю. Вони підійшли дорогою від річки… Тисячі й тисячі їх, гармати й коні, тисячі… А я зустрів їх на порозі.

“О, хоробрий коротун Джералд!” - подумала Скарлет, проймаючись гордістю: Джералд вийшов на поріг власного дому назустріч ворогові, наче мав за плечима ціле військо.

- Вони сказали мені забиратися, бо спалюватимуть будинок. А я їм сказав, що вони спалять його хіба зі мною разом. Ми не могли звідси піти… дівчата, твоя мати… вони були…

- А далі? - І конче треба йому раз у раз повертатися до Еллен!

- Я сказав їм, що в домі хворі, що у нас тиф… Що хворих не можна займати, бо помруть. І що вони можуть палити дім разом з нами. Але я сам і без того не хотів вибиратися звідси… покидати Тару…

Голос його стишився й завмер, невидющий погляд обвів стіни, і Скарлет усе зрозуміла. За плечима у нього була ціла громада його ірландських предків, людей, що помирали за свої вбогі клапті землі, що боролися до останнього, але не покидали своїх домівок, в яких вони жили, працювали, любили й народжували синів.

- Я сказав, що нехай спалюють дім разом з трьома напівживими жінками. Але ми звідси не підемо. їхній юний офіцер… він виявився джентльменом.

- Янкі - джентльменом? Ти що, тат!

- Джентльменом. Він помчав кудись верхи й невдовзі повернувся з капітаном, лікарем, і той оглянув дівчат… і твою матір.

- І ти пустив клятого янкі до них у спальню?

- Він мав опій. А ми не мали. Він урятував твоїх сестер. У Сьюлін була кровотеча. Він повівся дуже порядно. І коли він доповів своїм, що в нас тут… хворі… вони передумали спалювати будинок. Сюди приїхав якийсь генерал, улаштував тут штаб. Вони забрали всі кімнати, крім тієї, де хворі. А солдати…

Він знову замовк, наче втомившись говорити. Непоголене підборіддя складками обвисло йому на шию. За хвильку він напружився й заговорив знову.

- Вони стали табором круг дому, скрізь - і там, де бавовник, і там, де кукурудза. Вигін посинів від їхніх уніформ. Щоночі горіли сотні табірних вогнів. Усі огорожі пішли на багаття, усі клуні, і стайні, і коптильня. Корів, свиней і курей позабивали, навіть моїх індиків.- Улюблені Джералдові індики! Отже, і їх не стало.- І позабирали все, навіть картини, і з меблів щось там, і з посуду…

- А срібло?

- Порк з Мамкою сховали його в криниці, чи що… не пам’ятаю.- У голосі Джералда почулося роздратування.- Потім звідси вони командували битвою… З Тари… Стояв страшний гамір, верхівці роз’їжджали туди-сюди. А тоді гармати з Джонсборо… це було як грім… навіть дівчата чули, хоч які були хворі, вони тільки повторювали водно: “Тату, зроби щось, аби не гуркало так”.