Вейд зразу почав рюмсати й скімлити, і з його слів Скарлет лише одне розібрала: “Темно… темно… Вейдові страшно!”

- Міс Скарлет, я не можу пішака йти. У мене болячки на ступнях і черевики діряві. І ми з Вейдом зовсім не тяжкі…

- Злазь! Злазь зараз же, поки я сама тебе не витягла* А ні, то я тебе й покину тут поночі. Швидше!

Пріссі, бідкаючись, позирала на темні дерева, що нависали над ними обабіч дороги - їй здавалося, тільки покине вона свій захисток у візку, як ті дерева схоплять її своїм галуззям і потягнуть невідь куди. Але таки мусила покласти немовля біля Мелані, злізти на землю і, звівшись навшпиньки, витягти Вейда з візка. Хлопчик плакав і розпачливо пригортався до своєї малої няньки.

- Вгамуй його, я не можу цього терпіти,- сказала Скарлет і силоміць потягла коня за гнуздечку.- Наберись духу, Вейде, і перестань рюмсати, а то дістанеш лупня.

“І навіщо Бог придумав дітей? - подумала вона зі злістю, бо якраз підвернула ногу на темній дорозі.- Зовсім же ні до чого вони, доглядай їх день і ніч, морочся, а вони лише скімлять та плутаються під ногами”. Украй виснажена, Скарлет уже не мала сили на співчуття до перестраха- ного дитинчати, що дріботіло обік Пріссі, тримаючи няньку за руку й шморгаючи носом,- вона тільки чудувалася, як могла його породити, та й взагалі як її сподобило стати дружиною Чарлза Гамільтона.

- Міс Скарлет,- прошепотіла Пріссі, хапаючи її за плече,- не їдьмо до Тари. їх там нема. Вони відти втекли. Або й повмирали. І моя ма теж.

Скарлет почула у словах Пріссі відгомін власних думок, і це так її розлютило, що вона різко відштовхнула негритянку.

- То давай сюди руку Вейда. А сама сідай собі тут і сиди.

- Ой ні! Ні!

- Тоді цить!

Як же поволі переставляв кінь ноги! Мокреча, що стікала з його слинявого рота, зволожила їй руку. Аж це у голові в неї промайнуло кілька слів з пісеньки, яку вона колись співала з Ретом - дальших рядків вона не могла пригадати:

Ще кілька днів брести в тяжкій дорозі…

А в мозку її крутилося: “Ще кілька кроків… ще кілька кроків у тяжкій дорозі…”

І ось вони вже вибралися на пагорб, і перед ними постали дуби Тари - висока темна гущавина на тлі потьмянілого неба. Скарлет напружила зір, чи не побачить вогника. Але не світилося ніде.

“Нікого нема! - подумалось їй, і свинцевий тягар ліг на груди.- Нікого!”

Вона завернула коня на під’їзну алею, і верховіття кедрів, що сходилось у них над головою, оповило все нічною чорнотою. Вдивляючись у темінь довгого тунелю, вона побачила…- чи то їй привиджується? а може, натомлені очі підводять її? - невиразний тьмавий проблиск білих стін Тари. Домівка! Рідна домівка! Любі її серцеві побілені стіни, вікна, на яких поколихуються фіранки, широкі веранди - невже й справді то вони там попереду проступають з мороку ночі? Чи, може, ніч милосердно щадить її зір перед жахітливим руйновищем, таким, як у садибі Макінтошів?

Алея, здавалося, видовжилась на добру милю, а кінь, хоч як вона тягла його за гнуздечку, ступав дедалі повільніше. Очі Скарлет жадібно впивалися в темряву. Дах начебто цілий. Невже… Невже таки правда?.. Та ні, цього не може бути. Перед війною ніщо не встоїть, навіть стіни Тари, нехай вона й збудована на віки. Не могла війна оминути їхньої оселі.

Але поступово обриси чіткішали. Скарлет сильніше потягла коня. З темряви й справді виринули білі стіни. Зовсім не закурені димом. Тара вціліла! Її домівка! Вона випустила гнуздечку й побігла вперед, наче поривалася припасти руками до рідних стін. У цю мить вона побачила, як на темній веранді вирізнилася чиясь тінь і зупинилась над східцями. Отже, Тара не безлюдна. Хтось тут є!

Крик радості ладен був зірватись у неї з уст, але щось її стримало. В домі було так темно й тихо, і постать при вході не рухалась і не озивалася. Що тут сталося? Що саме? Будинок уцілів, але був повитий такою самою моторошною тишею, як і вся сплюндрована земля навкруги. Потім постать ворухнулась і поволі, натужно спустилася вниз.

- Тат? - хрипко прошепотіла Скарлет, непевна, чи то таки він.- Це я, Кеті Скарлет. Я вернулась додому.

Джералд ступнув до неї, мовчазний, мов сновида, тяжко волочачи за собою негнучку в коліні ногу. Він наблизився впритул до Скарлет і непорозуміло втупився в неї, наче вона бачилась йому вві сні. Тоді простяг руку й поклав їй на плече. Скарлет відчула, як тремтить його рука, немовби він пробуджувався від кошмарного видива й тільки-тільки починав усвідомлювати навколишнє.

- Доню! - насилу промовив він.- Доню.

І змовк

“Боже, та він же зовсім старий!” - промайнуло у Скарлет.

Джералдові плечі безпорадно обвисли. На обличчі, ледь видному в присмерку, не лишилося й сліду колишньої енергії та життєвої снаги Джералда, так йому властивої, а очі, задивлені в неї, мали майже такий самий наполоханий і приголомшений вираз, як і очі малого Вейда. Це був просто старий і немічний дідок.

І раптом страх перед чимось невідомим пронизав Скарлет, вихоплюючись на неї з темряви,- вона стояла й оніміло дивилась на батька, а злива запитань завмирала на її устах.

З візка знову почулося попискування немовляти, і Джералд, напружившись, неначе трохи прийшов до пам’яті.

- Це Мелані з дитиною, швиденько прошепотіла Скарлет.- Вона дуже хвора, і я привезла її до нас.

Джералд забрав руку у неї з плеча й випростався. Коли він повільно рушив до візка, то чимось нагадав їй колишнього гостинного господаря Тари, що вітає гостей, і слова його були наче видобуті десь із глибин свідомості.

- Кузино Мелані!

Мелані спробувала озватись, але її майже не було чутно.

- Ласкаво просимо вас, кузино Мелані. Дванадцять Дубів спалено. Проте у нас вам буде як дома. .

Згадавши, що Мелані так багато довелося натерпітись, Скарлет відчула спонуку до дії. Життя владно вимагало свого: Мелані з немовлям треба було вкласти на м’яку постіль і зробити для них все, що можна за даних умов.

- Її треба перенести. Вона не може сама йти.

Почувся шурхіт ніг у домі, і з дверей, що вели до холу,

проступила чиясь темна постать. Східцями збіг вниз Порк.

- Міс Скарлет! Міс Скарлет! - вигукував він.

Скарлет поклала руки йому на плечі. Порк, без якого

Тару годі було й уявити, дорогий її серцеві, як і стіни цього дому та прохолодні його коридори! Вона відчула на своїх руках його сльози, коли він незграбно поплескував її ї примовляв з плачем:

- Оце радість, що ви вернулися! Оце радість!..

Пріссі теж зарюмсала, безладно бурмочучи:

- Порк! Порк! Дорогенький!

Бачачи, що старші так розчулились, Вейд і собі заскімлив:

- Вейд хоче пити!

Але Скарлет не дала їм довго розманіжуватись.

- Тут у візку міс Мелані з немовлям. Порку, ти повинен дуже обережно перенести її нагору, в кімнату для гостей. Пріссі, візьми немовля й Вейда в дім, і даси Вейдові пити. А Мамка десь близько, Порку? Скажи їй, хай підійде до мене.

Зважливий голос Скарлет зробив своє: Порк зразу підступив до візка й пошпортав там руками. Коли він напівпід- ніс, напіввитяг Мелані з пуховика, її ложа впродовж стількох годин поспіль, вона аж застогнала. Та ось Мелані вже була на дужих Поркових руках, а голова її безсило, мов у дитини, припала йому до плеча. Пріссі, взявши на одну руку немовля, а другою тягнучи Вейда, пішла вслід за Порком широкими сходинками веранди й за хвильку теж зникла в глибині темного холу.

Пальці Скарлет з кривавими саднами стисли батькову РУку.

- Як вони, тат, оклигали?

- Дівчата одужують.

Запала мовчанка, і в цій мовчанці нараз повисло запитання, занадто страшне, щоб увібрати його у слова. Вона не могла, просто не могла запитати про це. Вона проковтнула слину, раз і вдруге, аж раптом у горлі так пересохло, що насилу можна було дихнути. Так ось чому така страхітлива тиша панує в Тарі? Неначе відчувши її запитання, Джералд заговорив.

- Твоєї матері…- почав він і урвав мову.

- Матері?.. Ну?..

- Твоєї матері вчора не стало.

♦

Міцно стиснувши батькову руку, Скарлет увійшла до просторого холу, що його знала як свої п’ять пальців. Хоч там було темно, вона не наткнулась ні на стільці з високими спинками, ні на порожній стояк цдя рушниць, ні на лапаті ніжки старого буфету; її з непоборною силою вабило у глибину будинку, де в маленькому кабінетику завжди сиділа Еллен над своїми кескінченними рахунками. І коли вона переступить за мить поріг цієї кімнатки, то, звісно ж, побачить Еллен за бюрком: мати підведе на Скарлет очі, відкладе перо, а сама схопиться на ноги, зашелестить криноліном, від неї війне таким приємним запахом - і обійме свою знесилену дочку. Не може бути інакше! Еллен же не могла померти, хоч би скільки тато товк одне

й те саме, мов папуга: “Матері вчора не стало, вчора не стало, вчора не стало”.

Дивно - вона нічого не відчуває зараз, окрім втоми, що залізними путами гяжлть на її руках і ногах, та голоду, від ^якого підгинаються коліна. Про матір вона подумає опісля. Зараз не треба про це думати, а то ще вона й сама почне безглуздо примовляти, як Джералд, або монотонно скімлити, як Вейд.

Порк зійшов до них широкими темними сходами, поспішаючи назустріч Скарлет, як ото тварина, закоцюбнувши, тягнеться до вогню.

- Чому нема світла? - запитала вона.- Чому так темно в домі, Порку? Принеси свічки.

- Вони всі свічки забрали, міс Скарлет,- лише одну зоставили, ми її запалювали, як тра було пошукати щось поночі. Та й та вже майже вся вигоріла. Коли тра доглянути міс Керрін і міс Сьюлін, Мамка скручує шматку й стромляє в мисочку з жиром, і таке маємо світло.

- То принеси мені той недогарок,- наказала Скарлет.- Принеси його в мамин… ну, в кабінет.

Порк почалапав до їдальні, а Скарлет з батьком навпомацки пройшла до повитого пітьмою кабінетика й сіла на канапу. Батькова рука й досі лежала на її лікті, безвільна, прохальна й довірлива, як бувають лише руки у дітей або зовсім немічних дідів.