Мружачи очі від сонця, вона глянула на Мелані й мало не зойкнула з переляку. Та лежала так непорушно, що Скарлет подумала: чи вона хоч жива? Виглядала вона геть як труп. Як труп мертвої старої жінки з виснаженим обличчям, з космаками темного волосся. Але потім Скарлет полегшено зітхнула, коли помітила, як ледь-ледь здіймаються її груди: Мелані таки пережила ніч.

Затінивши очі рукою, Скарлет розглянулася довкруг. Це ж вони пробули ніч під деревами чийогось садка, бо попереду між даома рядами кедрів звивалася під’їзна алея, притрушена піском і жорствою.

“Та це садиба Меллорі!” - подумала Скарлет, і серце в неї забилося з радості, що тут вона знайде друзів і допомогу.

Але все навколо повивала мертва тиша. Квітучі кущі, травник, та й уся земля були перетолочені колесами, копитами коней і людськими ногами. Вона подивилася в той бік, де стояв такий добре знайомий білий шальований будинок, але побачила там лише довгий прямокутник почорнілого гранітного підмурівку та два високі задимлені комини, що прозирали з-поза осмаленого листя дерев.

Здригнувшись, Скарлет тяжко зітхнула. Що, як і Тару зрівняли з землею і там теж панує мертве безгоміння?

“Зараз я не повинна про це думати,- кинулась вона себе переконувати.- Я не можу собі цього дозволити. Мене знов посяде страх, як я про це думатиму”. Але мимоволі серце почало шалено гупати, і кожен його удар лунко закликав: “ДодомуІ ШвидшеІ Додому! Швидше!”

Треба було рушати далі - додому. Тільки спершу роздобути трохи їжі й води, передусім води. Скарлет розбуркала Пріссі. Та схопилася і стала розглядатись вибалушеними очима.

- Боженьку, міс Скарлет, я вже думала, що прокинуся в Землі Обітованій!

- Туди ти ще не скоро потрапиш,- відказала їй Скарлет, пробуючи трохи пригладити своє розкуйовджене волосся. І обличчя, і вся вона була вже волога від поту. Вона відчувала себе брудною і нечупарною, одяг поприлипав до шкіри, та й тіло ніби неприємно тхнуло. Сукня за ніч зім’ялася й пожмакалась, бо ж вона спала в ній, а такою втомленою і розбитою Скарлет ще ніколи в житті не бувала. Від незвичної напруги цієї ночі нили навіть такі м’язи, про існування яких вона й не здогадувалась, і кожен порух озивався гострим болем.

Скарлет подивилась на Мелані й побачила, що очі її розплющені - зовсім хворі очі, з гарячковим блиском, з темними дужками під ними. Мелані розтулила пересохлі губи й благально прошепотіла:

- Води…

- Вставай, Пріссі! - наказала Скарлет.- Сходимо до криниці по воду.

- Але ж, міс Скарлет! Може, там привиди? А то ще мертвяки?

- Ти в мене зараз і сама станеш привидом, як не злізеш з візка! - заявила Скарлет, в якої самої ледве стало сили спуститися на землю, тож вона не збиралася терпіти чиєсь там огинання.

У цю мить вона згадала про коня. Боже, ану ж кінь здох уночі? Він уже дихав на ладан, коли вона розпрягала його. Скарлет оббігла візок і побачила, що кінь лежить на землі. Якщо він здох, вона прокляне Господа Бога і тут-такн й собі ляже трупом. Хтось у Біблії точнісінько так і зробив. Послав прокляття Господу Богу й помер. Тепер вона чудово розуміла, що мусила відчувати та людина. Але кінь був живий - тяжко дихав, каправі очі ледь розплющені,- але живий. Отож трохи води і йому не завадить.

Пріссі, дуже неохоче і раз у раз стогнучи, злізла з візка і острашкувато посунула за Скарлет алеєю. По той бік руїн будинку в затінку дерев низкою стояли побілені хатини рабів, мовчазні й порожні. Між цими хатинами й курним ще руйновищем знайшлася криниця з уцілілим дашком над нею і спущеним униз відерцем. Удвох вони накрутили корбу, і коли з темної глибини показалося відерце холодної іскристої води, Скарлет нахилила його до уст й заходилась голосно хлептати, розливаючи воду на себе.

Вона пила й пила, аж поки жалібний голос Пріссі: “Я теж хочу пить, міс Скарлет”,- не нагадав їй, що й інших пече спрага.

- Відв’яжи мотузку й однеси відерце до візка, нехай усі нап’ються. А рештою напоїш коня. І чи не пора міс Мелані немовля погодувати? Воно ж помре з голоду.

- Господи, міс Скйрлет, та у міс Мелані нема молока… І не буде.

- Звідки ти знаєш?

- Я багато таких бачила, як вона.

- Дуже ти там набачила. Вчора було вже видно, що ти знаєш. Швидше ворушись! А я піду пошукаю чого-небудь їстівного.

Пошуки Скарлет попервах були марні, але кінець кінцем у фруктовому садку вона знайшла скількись яблук. Солдати побували тут раніше за неї і обтрусили всі дерева. А ті яблука, що валялися долі, були здебільшого напівгнилі. Наклавши трохи ціліших з них у пелену сукні, вона подалася назад по пухкій землі, а дрібні камінці дорогою набивались їй у пантофлі. І як вона не здогадалась учора взути якісь черевички абощо? І чого не взяла свого брилика від сонця? Не взяла харчів на дорогу? Повелася як дурепа. Правда, вона гадала, що Рет про них подбає.

Рет! Вона аж сплюнула, таким гидким їй здалося саме це ім’я. Як вона його ненавидить! Як мерзенно він вчинив з нею! А вона ще стояла там серед дороги й дозволяла йому цілувати її, і це їй навіть подобалось. То було чисте запаморочення. Який же він паскудний!

Повернувшись до своїх, вона дала кожному по яблуку, а решту поклала у візок. Кінь уже звівся на ноги, але вода щось не дуже додала йому сили. За дня вигляд він мав ще мізерніший, ніж поночі. Боки у нього позападали, як у старої корови, ребра скидались на пральну дошку, спина була суцільною виразкою. Коли вона запрягала коня, їй було бридко навіть доторкатись до його шкіри. А накладаючи вудила, вона побачила, що він майже зовсім беззубий. Та він старий, як світ! Коли вже Рет наважився красти коня, чом не вкрав чогось путнішого?

Скарлет вибралась на передок і шмагонула коня гіллячкою з гікорії. Кінь захарчав і зрушив з місця, але ступав так повільно, що коли звернули на дорогу, Скарлет подумала: пішки вона дійшла б куди швидше. Ото якби не обтяжували її Мелані, і Вейд, і Пріссі з немовлям! Вона б і не зогледілась, як уже була б дома. Та вона бігла б, не чуючи ніг, цією дорогою, що наближала її до Тари й до матері!

До дому було не більше п’ятнадцяти миль, але ця стара шкапа тюпатиме цілий день, бо ж раз по раз доводилось приставати, аби вона могла передихнути. Цілий день! Скарлет дивилася на сліпуче червону дорогу, посмуговану колесами гармат та санітарних фургонів. Це скільки ж то годин мине, поки вона дізнається, що Тара вціліла і що Еллен удома! Скільки ж то годин волоктися ще під пекучим вересневим сонцем!

Вона озирнулась на Мелані, яка лежала, заплющивши припухлі очі від сонця. Тоді шарпнула стрічки капелюшка, скинула його з голови й дала Пріссі.

- Прикрий їй обличчя. Не битиме так сонце в очі.

Але потім, коли їй самій стало припікати непокриту голову, подумала: “До вечора я буду ряба, як зозулине яйце”.

Вона ще ніколи в житті не бувала на осонні без якогось головного убору чи вуалі, ніколи віжок не тримала без рукавичок, які захищали її пещені ручки. І ось тепер її пряжить сонце на цій напіврозваленій лайбі, в яку запряжено напівживу шкапу, а сама вона брудна, пітна, голодна і не має ніякого іншого вибору, як повзти слимаковою ходою по цій спустошеній землі. А ще ж недавно, лише кілька тижнів тому, вона жила в затишку й безпеці! І ще недавно і вона, і всі навколо неї вважали, що Атланта вистоїть, що нога янкі ніколи не ступить на землю Джорджії… Але маленька хмарка,з’явившись чотири місяці тому на північному заході, перетворилася на страшну грозову тучу, що принесла з собою нищівніш ураган, і ураган геть змів увесь гой світ, в якому вона проживала, вирвав її з убезпеченого життя й закинув сюди, в цей сплюндрований і безлюдний край.

Чи ж Тара ще вціліла? Чи її теж розвіяв вітер, що змітає все на своему шляху в Джорджії?

Скарлет знов шмагонула гіллячкою знеможеного коня у марній надії, що він побіжить жвавіше, тягнучи розгойданого візка, колеса якого по-п’яному розповзалися на всі боки.

♦

В повітрі вчувалася смерть. У променях надвечірнього сонця кожне знайоме їй поле, кожен гай природно так зеленіли, але й були сповнені дивної якоїсь тиші, що аж проймала страхом душу Скарлет. Кожен порожній, розбитий снарядами будинок, який вони проминали, кожен комин, що стримів вартовим над почорнілими від диму руїнами, тільки посилювали її неспокій. Від учорашньої ночі їм не трапилося жодного живого створіння - ні людини, ні тварини. Самі лише трупи - людей, коней, мулів - лежали над дорогою, розпухлі тіла, що їх обсідали мухи, і ніде ні живої душі. Ані корова десь замукає, чи пташина защебече, чи вітер сколихне листя дерев. Тільки глухе туп-туп утомленої конячини та попискування немовляти порушували тишу.

Наче якісь моторошні чари сповили все довкілля. Або ще й гірше - подумала Скарлет, і мороз пробіг у неї поза шкірою: цю землю можна було порівняти з любим і дорогим, таким прекрасним обличчям матері, що нарешті упокоїлася після смертних мук. Здавалося, наче в цих колись добре знаних їй лісах повно привидів. Тисячі чоловік загинули в боях під Джонсборо. І душі всіх їх, друзів і ворогів, дивились на неї з цих зачарованих гаїв крізь лиховісно непорушне листя, на яке падало скісне проміння сонця, дивились невидющими від крові й рудої пилюки моторошно осклілими очима.

- Мамо! Мамо! - пошепки промовила Скарлет. Якби тільки дістатися до Еллен! Якби тільки Бог явив чудо, і Тара залишилася ціла, і Скарлет могла б, під’їхавши

довгою кедровою алеєю, ввійти в будинок і побачити миле й ніжне материне обличчя, відчути лагідний доторк рук Еллен, які відганяють страх, припасти лицем до її колін! Мама знала б, що треба зробити. Вона б не допустила, щоб Мелані й немовля померли. Вона б розвіяла всі привиди й страхи своїм спокійним “Ну цить уже, цить!”. Але мама хвора, а може, й помирає.

Скарлет ізнов шмагонула гіллячкою коня по роз’ятрених крижах. Швидше б якось їхати! Вже ж цілий спекотний день плутаняться вони цією нескінченною дорогою. Скоро западе ніч, і вони знову залишаться самі серед пустки, де панує смерть. Руками, натертими до пухирів; Скарлет затисла віжки й почала щосили лупити ними коня, дарма що самій аж ломило у плечах від цих вимахів.