У голосі його чулась якась зловтішна вкрадливість.

- Ой Рете! - схлипувала Скарлет.- Як ви можете гак повестися? Чому ви мене покидаєте?

- Чому? - безтурботно засміявся він.- Мабуть, через цю дурнувату сентиментальність, що криється в серцях усіх нас, південців. А може… може, тому, що мені сором. Хто зна?

- Сором? Та ви б і справді мали померти з сорому! Коли покидаєте нас тут самих, таких безпорадних…

- Люба моя Скарлет! Хто-хто, але ви не безпорадні. Хто такий себелюбний і рішучий, як ви, той з усякої скрути знайде вихід. Я не заздрю тим янкі, що трапляться вам на дорозі.

Він рвучко скочив на землю і, поки Скарлет розгублено дивилася на нього, онімівши з подиву, обійшов круг візка на той бік, де сиділа вона.

- Злазьте! - наказав він.

Вона непорозуміло витріщилась на нього. Він безцеремонно схопив її попід пахви і, окресливши нею півколо, поставив на землю перед себе. Тоді рішучі взяв за руку й потяг убік від візка. Пісок та камінці набились їй у пантофлі й боляче кололи ступні. Тиха задушлива темінь обвивала її, як уві сні.

- Я не прагну, щоб ви зрозуміли мене або простили. Хоча, власне, мені й байдуже, як ви до цього поставитесь, бо я й сам ніколи не зрозумію й не вибачу собі такого безглуздя. Мене самого разить, що я досі не позбувся свого донкіхотства. Але наш прекрасний Південь потребує нині кожного, хто може тримати в руках зброю. Чи ж не так сказав наш мужній губернатор Браун? А втім, байдуже. Я йду на війну, та й годі.- Він раптом зареготав дзвінким і невимушеним сміхом, що луною розкотився в лісі.- “Тебе б не зміг я сильно так любити, якби ще дужче Честь я не любив” 14. Доречні слова, правда? В усякому разі, нічого кращого сам я в цю хвилину б не придумав. Бо я таки люблю вас, Скарлет, незважаючи на все, що сказав вам увечері місяць тому на ганку у вашої тітоньки.

Протягла мова Рета звучала пестливо, і його теплі дужі долоні пересунулись вище по її оголених до плечей руках.

- Я люблю вас, Скарлет, тому що ми з вами близькі духом. Ми обоє відступники, моя люба, і страшні егоїсти. Нам байдужісінько, хоч би й увесь світ пішов шкереберть, аби лише нам було добре й приємно.

Голос його долинав з темряви, Скарлет чула слова, але не вловлювала їхнього змісту. Вона натужно силкувалася збагнути прикру істину, що він кидає її саму нащжзволяще перед обличчям ‘янкі. В голові у неї тільки це й звучало: “Він кидає мене. Він кидає мене”. Але ця думка не викликала ніяких емоцій.

Потім руки Рета обвилися круг її стану й плечей, аж вона відчула тверді м’язи його стегон і гудзики сурдута, що впиналися їй у груди. Тепла хвиля збудження, і бентеги, й остраху затопила її, змушуючи забути, коли, й де, і за яких обставин це діється. Вона відчула себе безвладною і податливою у нього в руках, мов ганчір’яна лялька, а його дужі обійми були такі ж приємні!

- Пам’ятаєте, що я пропонував вам місяць тому? То ви не передумали? Нема кращої присмаки, як небезпека й смерть. Будьте добра патріотка, Скарлет. Подаруйте воїнові солодкий спомин, коли посилаєте його на смерть.

Він уже цілував її, і його вуса лоскотали їй губи, поцілунок його гарячих уст був довгим і неквапливим, наче вони мали попереду ще цілу ніч. Чарлз ні разу її так не цілував. Та й коли Тарлтони чи Калверти цілували, з нею ніколи не робилось такого, як зараз: то в жар .її кидало, то в холод, а ноги заточувалися. Він відхилив її назад, і уста його ковзнули по шиї нижче, туди, де була камея у неї на грудях.

- Кохана моя,- шепотів він,- кохана!

Раптом з пітьми ночі проступив перед нею візок, і почувся тремтливий голос Вейда:

- Ма-а! Вейдові страшно!

І враз холодний проблиск тверезого глузду свінув у її розгойданому затьмареному мозку, і вона згадала те, що була на мить забула: їй теж-бо страшно, а Рет кидає її, кидає, негідник триклятий! Та ще й до того всього має нахабство серед дороги ображати її своїми ницими пропозиціями! Лють і ненависть збурилися в ній і, рвучко шарпнувшись, вона вивільнилася з його обіймів.

- Ну ж ви й негідник! - вигукнула вона, в нестямі шукаючи, як би так найдошкульніше обізвати його, якимось із тих слів, що ними Джералд крив то Лінкольна, то Макінтошів, то норовистих своїх мулів, але нічого такого не спадало їй на думку.- Ви підлий боягуз, смердюк мерзенний! - І, не знайшовши чогось іншого досить образливого, розмахнулась і з останніх сил відважила йому ляпаса, поціливши саме по губах. Він ступнув крок назад і підніс руку до обличчя.

- Аг-га,- тихо промовив він, і з хвильку вони стояли одне проти одного в темряві. Скарлет чула його важке дихання, та й сама вона дихала^надсадно, наче засапалася з бігу.

- Правду про вас говорили! Всі говорили правду! Ви таки не джентльмен!

- Люба моя, це вже не оригінально*- сказав він.

Вона розуміла, що він знову глузує з неї, і ця думка

підострожила її.

- Геть від мене! Геть! Зараз же! Я не хочу вас більше бачити. Маю надію, що снаряд вас не мине. Що пошматує вас на дрібні клапгі. Що…

- Годі, мені вже ясно. Загальну вашу ідею я схопив. Але коли я складу голову на вівтар вітчизни, вам, гадаю, доведеться спізнати докори сумління.

Вона чула, як він засміявся, повернувшись і рушивши до візка. Там він зупинився й заговорив - зовсім інакшим тоном, чемним і шанобливим, як завжди, коли звертався до Мелані.

- Місіс Вілкс?

Відповів йому з візка наполоханий голос Пріссі.

- Боже м’стивий, кап’тане Батлер! Міс Меллі вже хтозна-коли зомліла.

- Але вона жива? Дихає?

- А так, дихає.

- Тоді, мабуть, це для неї краще. Бувши при пам’яті, вона, може, й не витримала б такого болю. Добре дбай про неї, Пріссі. На ось тобі монетку. І спробуй не бути більшою нетямою, ніж ти є насправді.

- Добре, сер. Дякую, сер.

- Прощавайте, Скарлет.

Вона знала, що він обернувся й дивиться на неї, але промовчала. Її так душила ненависть, що слова застрягали у горлі. Зашурхотіли камінці в нього під ногами, і на мить вона розрізнила в темряві широкоплечу постать. Потім Рета не стало видно. Якийсь час ще чулася його хода, але врешті завмерла вдалині. Скарлет поволі пішла назад до візка, ноги у неї підгиналися.

І чому він відійшов і зник у мороці ночі, поринув у цей знавіснілий світ, чому він надумав іти на війну, воювати за програну справу? Чому він пішов на війну, він, Рет, що так любив жінок і вино, добру їжу й м’яку постіль, тонку білизну й модне взуття, він, що зневажав Південь і кпив з тих дурнів, які воювали за Справу Півдня? І ось тепер сам він з доброї своєї волі подався у начищених до блиску чоботях на круті дороги, де голод, і виснажливі переходи, й рани, й розпука чигають з-за кожного повороту, мов хижі вовки. І в кінці цих доріг смерть. Він не повинен був іти. Він багатий, має всі достатки й вигоди. Але він пішов, кинувши її напризволяще глупої ночі, коли між нею та її домівкою стоїть армія янкі.

Тепер вона пригадала всі ті дошкульні слова, які мала б кинути йому в обличчя, тільки було вже пізно. Вона прихилилась до похнюпленої голови коня й розплакалась.

РОЗДІЛ ХХІУ

Розбудило Скарлет яскраве проміння вранішнього сонця, що пробилося крізь листя дерев. Вона спала в незручній позі, тіло у неї затерпло, і, прокинувшись, вона не зразу збагнула, де перебуває. Сонце сліпило їй очі, від твердих дощок нила спина, щось важке лежало на ногах. Спробувавши сісти, вона побачила, що цим тягарем був Вейд - він поклав голову їй на коліна й так заснув. Босі ступні Мелані мало не впиралися Скарлет в обличчя, під передком скрутилась калачиком, немов чорна кішка, Пріссі, а немовля вона втулила між собою і Вейдом.

Ось тоді Скарлет і пригадала все. Вона сіла й квапливо розглянулася. Янкі, хвалити Бога, не видно. Протягом ночі ніхто не помітив їхнього візка. Тепер уже в пам’яті її зринула геть уся моторошна подорож після того, як Ретова хода завмерла вдалині: ніч, якій кінця-краю не було, труський чорний шлях у ковдобинах і камінцях, глибокі канави обабіч, куди часом сповзав візок, надлюдські зусилля, з якими вона й Пріссі, гнані страхом, підштовхували візка, витягаючи його назад на дорогу. їй аж дрижаки пробігли по шкірі, коли вона згадала, скільки разів, зачувши тупіт солдатських ніг і не знаючи, свої то чи чужі, вона тягла коня з дороги у поле або в ліс, а кінь упирався як міг, та як вона потерпала, щоб не виказав їх солдатам своєю гикавкою Вейд чи хтось інший, кахикнувши або чмихнувши.

Ох, ця чорна дорога, якою солдати проходили, мов привиди, тільки пошептом озиваючись один до одного, коли глухо чалапали ноги по м’якій землі, та ледь подзвякували гнуздечки, та порипувала збруя! І та жалива хвилина, коли знеможений кінь затявся й ані руш, а поруч проходила кіннота, і прогуркотіли легкі гармати в темряві - втікачі аж подих затамували, так близько це було від них, здавалося, простягни руку й доторкнешся, і чувся бридкий сморід спітнілих солдатських тіл.

Коли вони врешті наблизились до Раф-енд-Реді, попереду замиготіли де-не-де табірні багаття - це ар’єргард Стіва Лі дожидав наказу відступати. Якусь милю Скарлет довелося гнати коня в об’їзд через зоране поле, поки ті вогні не лишились уже геть позаду. А далі вона зовсім заблукала поночі й аж заплакала, що ніяк не може знайти добре знайомого їй вузького путівця. Коли ж кінець кінцем знайшла його, то кінь звалився в упряжі й хоч ти що хоч не підводився, навіть коли вони вдвох з Пріссі стали тягти його за гнуздечку.

Тоді Скарлет розпрягла коня, залізла, вся отупіла від утоми, в глибину візка й витягла зболені ноги. Мов крізь туман, вона пригадувала, як перед тим, коли сон склепив їй повіки, тихенько й несміливо озвалася ОДелані:

- Скарлет, будь ласка, хоч краплю води!

Вона відповіла: “Води нема”,- і, ледве сказавши це, вже заснула.

А тепер стояв ранок, і світ був тихий і погідний, і на зеленому листі грали золоті скалки сонця. І ніде не було видно солдатів. Скарлет доймав голод, у горлі пересохло, затерплі ноги судомило, а над усе її брав подив, що вона, Скарлет ОТ ара, яка звикла спати не інакше, як між лляними простирадлами й на м’якеньких пуховиках, могла заснути на голих дошках, мов рабиня після праці на полі.