Якби він хоч був серйознішим! І якби їхав швидше!

- А де б я, по-вашому, взяла дитину? - кинула вона зі злістю.

- Ну, для цього не конче мати чоловіка…

- Ви б краще змовкли та швидше їхали!

Але він раптом натягнув віжки, бо вони вже були біля вулиці Марієтти. Візок зупинився в тіні складу, ще не торкнутого вогнем.

- Швидше! - Тільки це слово й крутилось у неї на язиці.- Швидше! Швидше!

- Солдати,- пояснив він.

Вулицею Марієтти поміж будівель, в яких вирувало полум’я, саме проходив військовий загін - надто виснажені, щоб наддати ходи, солдати сунули повільною лавою, абияк тримаючи гвинтівки й похнюпивши голови, байдужі до того, що на них можуть упасти обгорілі уламки, що навколо куриться дим. Вони були такі обшарпані, що й не розрізнити, де рядовий, а де командир, якби не те, що офіцери на обстріпаних крисах капелюха мали прикріплену кокарду конфедератської армії з літерами “КША”. Багато хто був босий, траплялися й такі, що або голова завинута брудним бинтом, або рука. Вони йшли, не дивлячись ні праворуч^ ні ліворуч, і так тихо, що якби не глухий шурхіт ніг, хтось би подумав, що то привиди.

- Добре до них придивіться,- почула Скарлет насмішкуватий голос Рета,- аби потім розповідати своїм онукам, як на ваших очах відступав ар’єргард споборників нашої Священної Справи.

Раптом у ній спалахнула ненависть до цього чоловіка, ненависть така люга, що навіть переважила страх, мізерний і нікчемний, як їй здалося в цю хвилину. Вона розуміла, що порятунок її і тих, хто позад неї у візку, залежить від нього, але все одно ненавиділа його, що він так глузливо говорить про це нещасне обшарпане вояцтво. Промайнуда думка про небіжчика Чарлза, про Ешлі, котрий, можливо, теж досі небіжчик, про всіх тих веселих і хоробрих юнаків, що гниють у плитких могилах, і забулося, що вона сама колись називала їх подумки дурнями. Вона не могла видушити з себе ні слова, тільки кинула на Рета запеклий погляд, пройнятий ненавистю та відразою.

Колона вже кінчалася, коли один малий хлопчина в останньому ряду, що волочив за собою гвинтівку по землі, хитнувся й пристав, невидюще, мов сновидець, втупившись услід іншим. Вій був такий самий на зріст, що й Скарлет, а гвинтівка здавалася довшою за нього. “Років, мабуть, шістнадцять,- подумала Скарлет, дивлячись на його безвусе замурзане обличчя,- може, з внутрішньої гвардії або й просто школяр, що втік до війська”.

Коли вона так дивилась, коліна у хлопця враз підігнулись і він осунувся в дорожню пилюгу. Двоє його сусідів з тієї самої лави мовчки відділилися від колони й підступили до хлопця. Один - високий, худий, з чорною бородою мало не до пояса - мовчки передав свою і хлопцеву гвинтівки товаришеві. Тоді нахилився й спритно, мов жонглер, завдав малого собі на плече. Ледь зігнувшись під ношею, він звільна рушив услід за колоною, а хлопець, розлючений, як дитина, коли її дражнять старші, викрикував:

- Пусти мене, чортяка! Пусти! Я сам можу йти!

Бородань, не озиваючись до хлопця, незабаром зник за

поворотом дороги.

Рет сидів непорушно, віжки обвисли у руках, а на смуглявому обличчі проступила якась незвична задума, коли він дивився вслід солдатам. Аж це раптом затріщали, падаючи, колоди поруч, і Скарлет побачила, як тонкий язичок полум’я лизнув дах складу, у рятівному затінку якого вони стояли. І враз вогняні корогви й стяги звилися над ними в небо. Дим ударив у ніздрі, Вейд і Пріссі закашлялися, немовля тихо засопіло носом.

- Боже милий, Рете! Ви що, очманіли? Швидше їдьте! Швидше!

Рет нічого не відповів, а тільки щосили огрів коня гіллячкою, і той рвонувся вперед. Візок, похитуючись і підскакуючи, покотився через вулицю Марієтти так хутко, як лишень ставало духу BV6^HO’I* конячини. Далі перед ними відкрилася коротка вуличка, що вела до колій, і в цю вогненну ущелину з палаючих будівель обабіч вони й пірнули. Очі їм осліпило світлом, яскравішим за десятки сонць, шкіру опекло жаром, вуха оглушило ревгацем, гуком і тріскотом. Здавалося, цілу вічність пробули вони в осередді цього пекельного смерчу, а тоді раптом їх знов огорнув напівморок.

Коли вони мчали вздовж вулиці й з гуркотом перетинали залізничну колію, Рет лише час від часу підганяв коня. Обличчя його було зосереджене й відсторонене, наче він забув, де опинився. Невеселі, видно, думи обсіли йому голову, бо широкі плечі його згорбились, а підборіддя випнулося наперед. Від вогняної жароти піт струменів у нього по чолу й по щоках, але він навіть не витирав його.

Вони звернули в один бічний провулок, тоді у другий, і так довго метляли то туди, то сюди, що Скарлет уже й не знала, де вони, але гул пожежі зрештою завмер позаду. Рет усе не озивався, одно тільки розмірено шмагав коня. Багряні сполохи в небі пригасали, дорогу поглинав такий страхітливий морок, що Скарлет рада була б хоч слово почути від нього, навіть глузливе, в’їдливе чи й образливе. Але він не озивався.

Та хоч Рет і мовчав, вона однаково була вдячна долі, що він поряд. Добре, коли обік тебе чоловік, до якого можеш притулитись і відчути, яке міцне у нього плече, коли знаєш, що він оберігає тебе від цього неймовірного жахіття, нехай навіть він тільки мовчки дивиться вперед.

- Ох Рете,- прошепотіла вона, хапаючи його за плече,- що б ми робили без вас? Яке щастя, що ви не пішли до армії!

Він обернувся і так глянув на неї, аж вона опустила руку й відсахнулася. В очах його не було цим разом насмішки, а тільки неприхована розгубленість і водночас лють. Потім він зціпив уста й одвів погляд. Далі якийсь час вони їхали мовчки - лише візок хилитався з боку на бік, та попискувало немовля, й посапувала носом Пріссі. Коли Скарлет набридло терпіти це посапування, вона боляче вщипнула негритянку, і та вереснула не своїм голосом, а тоді перелякано змовкла.

Нарешті Рет завернув ще кудись під прямим кутом, і трохи згодом вони опинились на широкій, уже рівнішій дорозі. Невиразні обриси будівель траплялися дедалі рідше, а за ними обабіч шляху муром поставав незайманий ліс.

- Оце вже ми й за містом,- коротко сказав Рет, натягуючи віжки.- Перед нами основна дорога на Раф-енд- Реді.

- То швидше їдьмо! Не зупиняйтесь!

- Нехай конячка передихне хвильку.- І обернувшись до Скарлет, повільно спитав: - Отже, ви, Скарлет, таки рішуче зважились на це шаленство?

- Яке шаленство?

- Ви все ще хочете добиратися до Тари? Це ж самогубство! Поміж вами й Тарою кіннота генерала Лі та військо янкі.

О Боже! Він що, не повезе її до Тари, коли вона стільки пережила за цей страхітливий день?

- Звичайно, хочу! Ради Бога, Рете, не барімося. Кінь зовсім не втомився!

- Стривайте-но. Цією дорогою їхати до Джонсборо не можна, бо вона тягнеться вздовж залізничної лінії. А за цю залізницю цілий день точився бій на південь від Раф-енд- Реді. Чи знаєте ви які-небудь інші шляхи, путівці чи й тропи, щоб не через Раф-енд-Реді й Джонсборо?

- Знаю! - полегшено скрикнула Скарлет.- Ближче до Раф-енд-Реді є путівець, що від основної дороги на Джонсборо відбігає вбік на багато миль. Я з татом часто їздила там верхи. Цей путівець проходить потд самим маєтком Макінтошів, а звідти до Тари лише одна миля.

- То й добре. Може, вам пощастить безпечно обминути Раф-енд-Реді. Генерал Стів Лі сьогодні з полудня прикривав там відступ. Може, янкі туди ще не дійшли. Може, ви й проскочите, якщо солдати Стіва Лі не заберуть у вас коня.

- Цебто я… я проскочу?

- Атож, ви. - Галое його звучав шорстко.

- Але, Рете… Ви… Хіба ви не одвезете нас?

- Ні. Я покидаю вас тут.

Вона розгублено подавилась навколо себе - на синє у багряних відсвітах небо ззаду, на темні стовбури дерев, що обступали їх, мов тюремні мури, на переляканих істот у візку і врешті на Рета. Чи вона з глузду з’їхала? Чи не второпала чогось?

А він явно осміхався. Було видно, як біліли його зуби в напівтемряві, як в очах поблискувало звичне глузування.

- Покидаєте нас? А куди… Куди ж ви підете?

- Я піду, моя люба, разом з армією.

Вона перевела подих- з полегкістю і з роздратуванням. Знайшов коли жартувати! Щоб Рет - і в армії! Хіба ж не він обзивав безтямними дурнями тих, хто дає себе заманити барабанним боєм та патяканням ораторів і накладає головою, аби інші, у кого більше клепок, тим часом багатіли?

- Боже, ви так мене налякали,- та я могла б задушити вас за це! Рушаймо вже.

- Я зовсім не жартую, люба. І мені прикро, Скарлет, що ви не оцінили належним чином мій саможертовний порив. Де ж ваш патріотизм, ваша відданість Нашій Благородній Справі? Вам випадає нагода благословити мене словами: “Повертайтеся зі щитом або на щиті”. Тільки покваптеся, бо мені ще треба виголосити героїчну орацію перед тим, як податись на поле бою.

Його протягла мова звучала глузливо. Він кепкує з неї, але заразом, як їй здавалося, і з самого себе. Що він таке торочить? Патріотизм, щити, героїчні орації? Та це він несерйозно! Це ж просто в голові не вкладається, щоб він так легкодумно заявляв, що залишить її тут серед ночі на дорозі, з жінкою, яка вже, можливо, помирає, з щойно народженим немовлям, з дурепою-негритянкою і переляканою всмерть дитиною, і скине їй на плечі їх усіх, коли довкола на цілі милі поля боїв, і дезертири, і янкі, і стрілянина, і чого тільки нема!

Колись давно, шестирічною дівчинкою, вона впала з дерева, впала плазом, на живіт. Вона й досі пам’ятала ту моторошну хвилину, поки до неї верталася спроможність дихати. І ось коли зараз вона дивилась на Рета, то мала таке саме відчуття, як і тоді - голова мов очамріла, забило подих, до горла підступає нудота.

- Ви жартуєте, Рете!

Вона схопила його за руку й відчула, як сльози скрапують їй на зап’ясток. Він підніс її долоню до уст і легенько поцілував.

- Себелюбна до кінця, чи ж не так, моя дорога? У вас на думці лише власна неоціненна шкура, а не інтереси героїчної нашої Справи. Але подумайте-но, як піднесуться духом наші воїни, коли я за три чисниці до смерті Конфедерації стану до лав армії!