Вона мовчки напівлежала, спираючись на стовпець, і Пріссі, вловивши її настрій, тихенько пірнула в пітьму веранди. Збігла якась часина, дихання Скарлет вирівнялось, у голові проясніло, і з північного боку вулиці вона розчула тихі голоси й тупіт багатьох ніг* Солдати! Вона поволі сіла рівніше й обсмикнула спідниці, хоч добре усвідомлювала, що ніхто її не розгледить такої глупої ночі. Коли солдати - бозна-скільки їх сунуло, мов тіней,- порівнялися з будинком, вона озвалася до них:

- Стривайте, будь ласка!

Одна тінь виокремилася з гурту і підійшла до хвіртки.

- Ви відступаєте? Покидаєте нас?

Тінь начебто скинула капелюха й неголосно промовила з темряви:

- Так, мем. Ми відходимо. Ми останні покинули укріплення, десь за милю звідси.

- То ви… то армія відходить таки справді?

- Так, пані. Розумієте, янкі підступають.

Янкі підступають! Вона й забула про це. Грудка підкоптилась їй до горла, і вона не змогла сказати більше ні слова. Тінь подаленіла й злилася з рештою тіней, і тупіт ніг став завмирати в пітьмі. “Янкі підступають! Янкі підступають!” - ось що чулося в ритмі їхньої ходи, в раптовому гупанні її серця. Янкі підступають!

- Янкі підступають! - вереснула Пріссі, зіщулившись біля неї.- Ой, міс Скарлет, вони нас усіх переб’ють! Проштрикнуть багнетами! Вони…

- Та цить ти! - Жахала навіть думка про таке, а ще чути її, сказаною цим тремтячим голосом, було й зовсім нестерпно.

І знову Скарлет опосів страх. Що їй робити? Як урятуватись? Де шукати допомоги? Жодної близької душі не лишилося.

І раптом вона подумала про Рета Батлера, і страхи її трохи вляглися. Як це вежа не згадала про нього сьогодні вранці, коли гасала по місту, мов курка з відтятою головою? Вона його ненавидить, але він дужий і тямущий і не боїться янкі. І він ще в місті. Звичайно, вона ображена на нього і він говорив непрощенні речі того останнього разу. Але в таку хвилину, як зараз, це можна й знехтувати. Головне, що він має коня й бричку. І як це вона не згадала про нього раніше! Він може вивезти їх з цього приреченого міста, далі від янкі, куди-небудь, абикуди.

Обернувшись до Пріссі, вона заговорила в гарячковому поспіху:

- Ти знаєш, де живе капітан Батлер? У готелі “Атланта”?

- Знаю, мем, але…

- Так ото зараз же збігай туди й перекажи, що він мені потрібен. Нехай приїде якомога хуткіше з конем і коляскою або санітарним фургоном, якщо зможе роздобути. Скажи йому, що в нас немовля. І що я хочу, щоб він вивіз нас звідси. Іди. Тільки швидко!

Вона випросталась і злегка підштурхнула Пріссі, аби не барилася.

- Боже м’стивий, міс Скарлет! Таж темінь така, я боюся! Ану ж як янкі мене схоплять?

- Якщо ти чимдуж побіжиш, то наздоженеш солдатів, і вони оборонять тебе від янкі. Ну, швидко!

- Я боюся! А що, як кап’тана Батлера нема в готелі?

- То розпитаєш, де він. Невже й на це в тебе не стане глузду? Якщо його нема в готелі, заглянеш до бару на Декейтера, там спитаєш. Сходи до будинку Кралі Вотлінг. Пошукай, де він може бути. Невже ти, дурепо, не тямиш, що як не поквапишся і не знайдеш його, нас усіх загребуть янкі?

- Міс Скарлет, ма в’язи мені скрутить, коли я заглядатиму в бар та в дім цієї Вотлінг.

Скарлет порвалася на ноги.

- А якщо ти не підеш, я сама тобі скручу в’язи. Хіба ти не можеш з вулиці його покликати? Або спитати в кого, чи він там? Біжи вже!

Пріссі все ще огиналася, тупцюючи на місці й кривляючись. Тоді Скарлет удруге її штурхонула, і то так, що вона мало не скотилася зі сходів.

- Або зараз же гайда, або я продам тебе геть на Південь, і ти повік не побачиш ні матері, ні будь-кого з рідні, а будеш працювати на плантації. Швидше!

- Боже м’стивий, міс Скарлет!..

Але під натиском господині їй не лишалося вибору, і вона ступила зі східців на землю. Коли стукнула хвіртка, Скарлет гукнула навздогін Пріссі:

- Та хутчій же, розтелепо!

Чути було, як залопотіли ноги малої, коли вона майнула підстрибом, а далі всі звуки поглинула пухка земля.

РОЗДІЛ ххш

Спровадивши Пріссі, Скарлет утомлено пройшла до холу й засвітила лампу. В домі стояла парка жарота, так ніби його стіни згромадили в собі всю полуденну спеку. Отупіння поволі минало, і вона відчула, як їй допікає голод. У неї ж від учорашнього вечора й ріски не було в роті, як не лічити ложки мамалиги, тож, узявши лампу, вона подалася до кухні. Вогонь там уже згас, але задуха стояла така, що ледве можна було дихати. В каструлі вона знайшла шматок сухого кукурудзяного коржа й заходилася пожадливо їсти, водночас приглядаючись, чи нема ще чим поживитись. На дні горнятка виявилися рештки мамалиги, і вона стала вигрібати її великою куховарською ложкою, навіть не пересипаючи на тарілку. Мамалига була недосолена, але Скарлет так зголодніла, що й не подумала шукати солі. Заспокоївши перший голод чотирма добрячикш ложками мамалиги, вона взяла лампу в одну руку та недогризок коржа у другу й вийшла в хол, неспроможна більше витримувати кухонну духоту.

Вона розуміла, що треба піднятись нагору й посидіти з Мелані. Коли щось там негаразд, у неї ж не стане сили навіть гукнути. Але Скарлет разила сама думка вернутися до кімнати, де вон^ провела так багато кошмарних годин. Нехай би Мелані зараз і помирала, вона не зможе туди піти. Не бачити б довіку тієї кімнати! Скарлет поставила лампу на свічник біля вікна й вернулася на веранду. Тут уже було трохи прохолодніше, хоч ніч усю повивала погідна теплінь. Скарлет сіла на сходинку в колі слабенького світла від лампи й почала доїдати коржа.

Під’ївши, вона ніби трохи відійшла на силі, але заразом ожив у ній і щемливий страх. З вулиці зоддалеки долинав якийсь гул, але що він означав, вона не розуміла. Тільки одне було ясно: він то спадав, то наростав. Вона нахилилася вперед, прислухаючись, і невдовзі відчула, як заболіли в неї м’язи від напруження. Над усе вона одного жадала - почути цокіт копит і спіймати на собі безтурботний і самовпевнений Ретів погляд, в якому проступатиме насмішка над її страхами. Рет куди-небудь вивезе їх звідси. Куди саме - вона не знала. Але байдуже куди, аби виїхати.

Коли вона так сиділа, дослухаючись до звуків із середмі- стя, над верхів’ями дерев раптом ‘щось заясніло. Це її здивувало. З кожною хвилиною сяйво те більшало. Темне небо порожевіло, далі взялося ясно-червоною барвою, і врешті понад деревами фахнув у небо величезний омах полум’я. Скарлет схопилася на ноги, серце її знову млосно защеміло й закалатало.

Янкі прийшли! Це ж вони вже вступили в місто й палять усе. Горіло начебто на схід від центру. Язики полум’я сягали все вище й вище, вогонь дедалі ширився над обрієм, і жах з’явився в очах у Скарлет. Горів чи не цілий квартал. Війнув гарячий вітрець, ударивши їй у ніздрі димом.

Вона вбігла нагору до своєї кімнати, розчахнула вікно й вихилилась назовні. На тлі зловісно-блідавого неба здіймалися величезні клубища чорного диму, зависаючи над язиками полум’я, мов хмари. Запах диму подужчав. Хаотичні клапті думок зринали в голові у Скарлет: чи скоро вогонь досягне Персикової вулиці, чи згорить цей будинок, чи накинуться на неї янкі, куди втікати, що робити? Гуготіло так, наче всі демони пекла вили у Скарлет над вухом, в мозку вихрилося від паніки, аж вона мусила вхопитись за лутку вікна, щоб не впасти.

“Треба щось придумати,- повторювала вона про себе.- Треба щось придумати”.

Але думки втікали від неї, розлітались на всі боки, як наполохані птахи. І коли вона стояла так, тримаючись за підвіконня, пролунав оглушливий вибух, гучніший за всі. гарматні постріли. Велетенське омахало полум’я знялося в небо. Потім пролунав ще вибух, і ще. Струсонулася земля, на підлогу посипалися шибки з верхньої рами вікна.

Вибух за вибухом стрясали землю, світ перетворився на суцільне пекло, де вирували вогонь і гуркіт. Снопи іскор вистрелювали в небо й повільно, лінькувато осідали донизу крізь криваві хмари диму. Скарлет причулося, наче опос- тінь слабким голосом озвалась Мелані, але вона не зреагувала на це. Тепер їй було не до Мелані. І взагалі її тільки одне доймало - страх, що пробігав у неї по жилах так швидко, як вихристе полум’я в небі. Вона стала знетям- леною з ляку дитиною, якій хотілося сховати голову в матері на колінах і нічого не бачити, що діється навколо. Якби тільки опинитися вдома! Вдома з матір’ю!

Серед цих оглушливих вибухів, від яких здригалася душа, вона раптом уловила якийсь інший звук, наче хтось біг, гнаний страхом, перескакуючи через дві сходинки на третю, і схлипував як гончак, що відстав від своїх. У кімнату влетіла Пріссі і, кинувшись до Скарлет, з такою силою хапнула її за руку, немов хотіла видерти шмат м’яса.

- Янкі?..- скрикнула Скарлет.

- Ні, мем, це наші жентмени! - вереснула Пріссі, ледве переводячи дух і ще глибше запускаючи нігті в руку Скарлет.- Вони палять військові склади, і харчові, і ливарню, і ще вони, міс Скарлет, підірвали сім десятків вагонів, де снаряди й порох, і, Боженьку мій, ми всі теж згоримо!

Вона знов почала гостро схлипувати і так вп’ялася нігтями в тіло Скарлет, аж та ойкнула від болю й сердито відштовхнула її.

Отже, янкі ще не захопили міста! І ще є час урятуватись. Вона силкувалася приборкати паніку й зібратися з думками.

“Якщо я не візьму себе в руки, то завищу, мов ошпарена кішка!” - подумала вона. Вигляд Пріссі, очамрілої від страху, допоміг їй прийти до пам’яті. Вона вхопила негритянку за плечі й шарпонула.

- Перестань верещати й розкажи до пуття. Янкі ще ж не захопили міста, дурепо! Капітана Батлера ти бачила? Що він сказав? Чи він приїде?

Пріссі стихла й тільки зубами цокотіла.

- Так, мем, я знайшла його. У барі, як ви й сказали. Він там…

- То байдуже, де ти його знайшла. Чи він приїде? Ти сказала, щоб він привів коня?

- Боже мій, міс Скарлет, він сказав - його коня й бричку жентмени забрали для поранених.