Можливо, зараз, цю хвилину, янкі вже в Тарі! Вона знову стала наслухати, але крой так стугоніла їй у скронях, що забивала відголос далекої стрілянини. Ні, янкі ще не добралися до Джонсборо. Тоді відгсхлос був би тихіший, не такий виразний. Але вони, мабуть, миль за десять звідси на дорозі до Джонсборо, може, біля сільця Раф-енд-Реді. Хоча звідти до Джонсборо теж ледве чи більше десяти миль.

Гармати били на півдні, звістуючи можливе невдовзі падіння Атланти. Але для Скарлет, занепокоєної небезпекою, що загрожувала її матері, гарматні постріли означали тільки наближення військових дій до Тари. Вона ходила по кімнаті й заламувала руки, бо вперше за всі ці роки з цілковитою ясністю усвідомила, що армія Конфедерації може зазнати поразки. Думка про Тару, яка ось-ось, можливо, опиниться в руках у Шерманових солдатів, спонукала її так гостро усвідомити моторошність війни, як того не в силі було все навколишнє- ні вибухи снарядів, від яких розліталися шибки у вікнах, ні скрута з харчами та одягом, ні видовище сотень поранених, що помирали у неї на очах. Шерманове військо за кілька миль від Тари! І якщо навіть його відіб’ють, воно може, відступаючи, вийти до Тари. Де тоді знайде сховок Джералд з трьома хворими жінками на руках?

О, якби тільки їй опинитися зараз удома, янкі там чи не янкі! Босоніж, у нічній сорочці, що плуталась між ніг, вона снувала по кімнаті, і гнітюче передчуття щодалі дужчало в ній. Вона так хотіла бути вдома! Бути біля Еллен.

Знизу з кухні почувся брязкіт посуду -‘ це Пріссі готувала сніданок. Але щось не чутно було голосу Бетсі, куховарки місіс Мід. Гострим пронизливим голосом Пріссі затягла журливу пісню:

Ще кілька днів брести в тяжкій дорозі…

Цей спів діяв Скарлет на нерви, сумні слова навіювали страх, тож, накинувши халат, вона вибігла в коридор і гукнула у двері на чорний хід:

- Та не вий ти, Пріссі!

Понуре “Слухаю, мем”,- долинуло знизу, і Скарлет глибоко зітхнула, раптом засоромившись свого спалаху.

- А де Бетсі?

- Не знаю. ЕГна не прийшла.

Скарлет підступила до дверей Мелліної спальні, легенько прочинила їх і заглянула в залиту сонцем кімнату. Мелані лежала на ліжку в нічній сорочці, очі заплющені, під ними чорні дужки, її серцевидне личко набрякло, струнке тіло зробилося одутлим і потворним. “Ото б Ешлі побачив ії зараз”,- зловтішно подумала Скарлет. Жодна вагітна жінка, здавалось їй, не виглядала так бридко, як Мелані, Відчувши поглдд Скарлет, Мелані розплющила очі, й тепла ясна усмішка осяяла її обличчя.

- Заходь,- покликала вона, натужно повертаючись на бік.- Я не сплю з самого світання, все думаю і хочу тебе, Скарлет, про щось попросити.

Скарлет увійшла до спальні й присіла скраєчку ліжка, яке тонуло в яскравому сонячному світлі.

Мелані простягла руку і лагідно й довірливо стисла долоню Скарлет.

- Дорогенька,- промовила вона.- Я так переживаю через цю стрілянину. Це з боку Джонсборо, правда?

Скарлет тільки гмукнула, і серце ії знову болісно скур- чилося.

- Я знаю, як ти непокоїшся. Якби не я, ти поїхала б додому ще на тому тижні, тільки-но довідалась про мамину хворобу. Правда ж бо?

- Правда,- сухо погодилася Скарлет.

- Скарлет, голубко, ти така добра до мене. Рідна сестра не була б дбайливіша й мужніша. І я так люблю тебе за це! Мені дуже прикро, що я стою тобі на заваді.

Скарлет мовчки витріщилась на неї. Вона любить її! От дурна!

- Я тут лежала, Скарлет, і думала, і вирішила попросити у тебе дуже великої послуги.- Вона міцніше стисла долоню Скарлет.- Якщо я помру, ти забереш мою дитину?

Очі Мелані були широко розкриті, в них світилося погідне й настійливе благання.

- То ти забереш?

Скарлет рвучко висмикнула руку, пойнята раптовимі страхом. Від цього й голос її зазвучав шорстко, коли вона заговорила.

- Ой, не будь ідіоткою, Меллі! Ти зовсім не помреш. Так кожна жінка думає перед першими пологами, я знаю,- зі мною теж таке було.

- Ні, з тобою не могло такого бути. Ти ніколи й нічого не боялася. Це ти говориш, аби лиш мене підбадьорити. Я смерті не боюся, але мені страшно покидати дитину сиротою, якщо Ешлі… Скарлет, пообіцяй, що забереш немовля, якщо я помру. Тоді мені не буде страшно. Тітонька Дріботуп надто стара, щоб виховувати дитину, а Душка. й Індія дуже добрі, тільки… Я хочу, щоб мою дитину забрала ти. Пообіцяй мені, Скарлет. І якщо це буде хлопчик, виховай його таким, як Ешлі, а якщо дівчинка… Я б хотіла, щоб вона була схожа на тебе, дорогенька.

- А хай тобі чорт! - у нестямі вигукнула Скарлет, схоплюючись із ліжка: - Мало всякого іншого клопоту, так ще й ти з балачками про смерть!

- Вибач, дорогенька. Але пообіцяй мені. Я чогось думаю, що це станеться сьогодні. Я навіть певна. Пообіцяй, я тебе прошу.

- Ну добре вже, обіцяю,- сказала Скарлет, розгублено дивлячись на Меллі згори вниз.

“Невже Меллі така дурна й нічого не бачить, не розуміє, що я кохаю Ешлі? Чи вона все розуміє і саме тому й думає, що я подбаю про дитину Ешлі?” Скарлет поривало так прямо й запитати Меллі, але запитання завмерло у неї на устах, коли та взяла її долоню й приклала на хвильку до своєї щоки. Погляд Меллі знову випогодився.

- А чому ти думаєш, що це буде сьогодні?

- У мене ще зранку почалися перейми, правда, не дуже сильні.

- Он як! Чого ж ти мене не гукнула? Я послала б Пріссі по доктора Міда.

- Ні, ще не треба, Скарлет. Ти ж знаєш, який він заклопотаний, та й усі вони там. Просто перекажи йому, що сьогодні ми можемо його потребувати. А тим часом повідом місіс Мід, попроси її прийти й посидіти біля мене. Вона знатиме, коли вже треба буде кликати лікаря.

- Облиш цю свою делікатність. Ти знаєш, що тобі лікар потрібен не менше, ніж тим у шпиталі. Я зараз же пошлю по нього.

- Ні, не треба, я тебе прошу. Часом це триває цілий день, і я не можу допустити, щоб лікар годинами сидів тут, коли його так потребують ті бідолашні хлопці. Пошли тільки по місіс Мід. Вона вже знатиме, як бути.

- Ну, нехай і так,- погодилася Скарлет.

Коли Пріссі віднесла Мелані сніданок на таці, Скарлет відрядила її по місіс Мід, а сама з Вейдом сіла снідати. Але щось їй цим разом не їлося. З острахом думаючи про те, що Мелані от-от має розродитись, і підсвідомо прислухаючись до гуку гармат, вона зовсім не відчувала охоти їсти. З її серцем діялося щось чудне: кілька хвилин воно билося нормально, а тоді раптом починало так гучно й швидко гупати, аж їй робилося млосно. Густа клейка мамалига в’язла в горлі, а напій з підсмаженої кукурудзи й молотого батату, що правив за каву, здавався гидким, як ніколи. Без цукру й вершків це пійло було гірким, як жовч, бо сорговий сироп, яким “підсолоджували” страву, мало чим помагав. Сьорбнувши разок, вона відсунула чашку вбік. Янкі позбавили її змоги пити справжню каву з цукром і вершками, і вже за одне це можна було їх зненавидіти.

Вейд сьогодні сидів тихіше, ніж звичайно, і не вередував, як щоранку, відмовляючись від набридлої мамалиги. Він мовчки ковтав ложку за ложкою, що вона пхала йому в рот, і тільки присьорбував водою. Його лагідні карі очі, великі й круглі, мов доларові монети, стежили за кожним її рухом, і проступала в них дитяча розгубленість, неначе йому передалися ледь приховані материні страхи. Коли Вейд скінчив їсти, Скарлет відправила його гуляти на задній двір і з полегкістю в душі простежила, як він подибуляв потолоченою травою до свого іграшкового будиночка.

Вона встала і, підійшовши до сходів, нерішуче зупинилася. їй слід було б посидіти з Мелані й відвернути її увагу від того випробування, яке чекало на неї, але вона не знаходила в собі на це сили. І хто б подумав, що Мелані вибере саме цей день, щоб родити! Та ще й почне торочити про смерть!

Скарлет присіла на нижню сходинку й спробувала взяти себе в руки, заходившись міркувати про те, чим скінчилась учорашня битва та що сьогодні діється на фронті. І треба ж таке - за кілька миль від них триває такий бій, а вони нічогісінько не знають! І яка дивна тиша стоїть на цій безлюдній околиці міста, зовсім ке схожа на те, що тут діялося в день битви над Персиковим струмком! Будинок тітоньки Туп був одним з крайніх на північній околиці Атланти, а бої нині точилися десь далеко на південь від міста, тож і не проходили тут швидким маршем військові підкріплення, не проїздили санітарні карети, не шкутильга- ли з передової поранені. Скарлет подумала, що все це, мабуть, відбувається на південних околицях міста, і в душі подякувала Богові, що вона не там. Ось тільки шкода, що всі сусіди, крім Мідів та Меррівезерів, повиїжджали: їй було тепер так тоскно й самотньо. Якби хоч дядько Пітер залишився - вона послала б його до штабу довідатись новини. Хоча, коли б не Мелані, вона й сама, не барячись, подалася б до середмістя і все розвідала, а так Мелані не можна покинути до приходу місіс Мід. А чого вона не йде? І де Пріссі поділась?

Скарлет підвелася й вийшла на веранду, нетерпляче вдивляючись, чи не побачить кого, але будинок Мідів заступали зарості дерев за поворотом вулиці, і взагалі ніде не було видно ані душі. Через деякий час нарешті показалася Пріссі - вона йшла сама, так неквапливо, немов мала цілий день перед собою, і метляла спідницею з боку на бік та озиралася через плече, як воно в неї виходить.

- Повзеш, як слимак! - гаркнула на неї Скарлет, коли та наблизилася до хвіртки.- Що місіс Мід сказала? Коли вона прийде?

- Її там нема,- відповіла Пріссі.

- А де вона? Коли вона буде вдома?

- Та бачте, мем,- сказала мала негритянка, неможливо розтягуючи слеша, аби надати більшої ваги своєму повідомленню.- їхня куховарка каже - міс* Мід рано- вранці поїхала, бо молодого місте’ Філа поранено, і вона забрала повіз, і старого Талбота, й Бетсі, й усі вони поїхали привезти його додому. Куховарка каже - він тяжко поранений, і міс’ Мід не зможе сюди прийти.

Скарлет втупилася в Пріссі й насилу стримувала себе, щоб не шарпонути її за плечі. І чого це негри завжди пишаються, приносячи лихі вісті?