Вона ж зовсім не закохана в нього! - у збентеженні подумалось їй.- Вона кохає Ешлі! Але чому так тремтять її руки, так холоне під серцем?

Він тихенько засміявся.

- Не висмикуйте руку! Я нічого лихого не зроблю вам!

- Не зробите? А я й не боюся вас, Рете Батлер, як не боюся і жодного іншого чоловіка на світі! - скрикнула вона, зла на те, що виказує себе тремтінням не тільки рук, а й голосу.

- Ваша самовпевненість гідна подиву, але не кричіть так голосно. Вас може почути місіс Вілкс. І заспокойтеся, будь ласка.- Він ніби аж тішився її* збудженістю.- А правда, я вам подобаюся, Скарлет?

Це вже було ближче до того, на що вона сподівалася.

- Ну, іноді,- відповіла вона обережно.- Коли ви не поводитесь, як поганець.

Він знову засміявся і притис її долоню до своєї твердої щоки.

- А мені здається, я саме тому й подобаюсь вам, що я поганець. Вам у вашому тепличному житті так мало траплялося щирих поганців, що саме ця моя риса й причаровує вас.

Вона не сподівалася такого повороту розмови, отож знову спробувала, хоч так само безуспішно, висмикнути РУку.

- І зовсім ні! Мені подобаються добропорядні чоловіки, на джентльменство яких завжди можна покластись.

- Ви хочете сказати: на податливість яких ви завжди можете розраховувати. Що, властиво, одне й те саме. Але не має значення.

Він знов поцілував її долоню, і знов за шкурою в неї пробіг приємний дрож.

- Я таки подобаюся вам. А чи змогли б ви, Скарлет, коли-небудь покохати мене?

“Ох! - з тріумфом подумала вона.- Нарешті я його поплутала!”

І відповіла йому з награною холодністю:

- Ясно, що ні. Принаймні… поки ви не виправите своїх манер.

- Але я зовсім не збираюся їх виправляти. Отже, ви так і не покохаєте мене? Я на щось інше і не сподівався. Річ у тому, що хоч ви мені дуже подобаєтесь, я вас не кохаю, тим-то для вас це була б справжня трагедія - вдруге пережити неподілене кохання. Чи ж не правда, моя люба? Ви дозволите називати себе “моя люба”, місіс Гамільтон? Хоча я однаково називатиму вас “моя люба”, і не має значення, до вподоби це вам чи ні,- я запитую просто для годиться.

- Ви не кохаєте мене?

- Авжеж ні. А ви гадали, що я кохаю?

- Ви надто зарозумілі!

- Виходить, ви гадали, що я закоханий! На жаль, доведеться розвіяти вашу оману. Я мав би закохатись у вас, бо ви чарівна й обдарована багатьма пустопорожніми талантами. Але чарівних дам з такими самими талантами, ні на що не придатними, на світі безліч. Ні, я не закоханий у вас. Однак подобаєтесь ви мені неймовірно - гнучкістю свого сумління, себелюбством, якого ви майже ніколи не приховуєте, практичною чіпкістю свого характеру, успадкованою, боюся, від якогось не дуже далекого ірландського предка-селюка.

Селюка! То він ще й ображає її! Вона обурено пробурмотіла щось собі під ніс.

- Не перебивайте,- попросив Рет, стискаючи їй руку.- Ви подобаєтесь мені, бо я теж десь такий самий, а споріднені душі вабить одну до одної. Я розумію, ви ще й досі плекаєте пам’ять про богоподібного й недалекого містера Вілкса, котрий уже, мабуть, з півроку, як у могилі. Але повинен знайтися у вашому серці й куточок для мене. Не шарпайтеся, Скарлет, я ж роблю вам пропозицію. Я жадаю вас від того першого дня, коли ви постали переді мною у холі Дванадцяти Дубів, зваблюючи сердегу Чарлі Гамільтона. Жодної жінки я так не жадав, як вас, і на жодну я так довго не чекав, як на вас.

їй аж дух забило, коли вона почула останні його слова. Попри всі свої образи, він таки кохає її і тільки з почуття суперечності не хоче прямо цього сказати, боячись, щоб вона не почала з нього кпити. Ну та дарма, зараз вона йому покаже!

- То це ви просите моєї руки?

Він випустив її долоню й зареготав так голосно, що вона вся зіщулилася в кріслі.

- Ні, боронь Боже! Хіба я не казав вам, що я не з тих, які схильні до одруження?

- Але… але… що ж тоді…

Він підвівся і, приклавши руку до грудей, блазнювато вклонився.

- Люба моя,- тихо проказав він.- Я віддаю належне вашій тямущості, тим-то прошу - увільніть мене від клопоту спокушати вас і станьте моєю коханкою.

Коханкою!

Це слово огріло її мов обухом по голові: так смертельно образити! Але в першу мить вона навіть не відчула образи, таке гостре обурення викликала в ній думка, що він вважає її звичайною дурепою. Вона в його очах не що інше, як дурепа, коли він робить їй таку пропозицію замість запропонувати руку й серце. Лють, уражене честолюбство й розчарування до того приголомшили її, що, не встигши подумати про високі моральні засади, над якими він поглумився, вона вибовкнула перше, що спало на думку:

- Коханкою! А що я з цього мала б, окрім купи байстрюків? .

Нараз вжахнувшись сказаного, вона так і лишилася сидіти з розтуленим ротом і тільки притискала хустинку до уст. А він, вдивляючись у темряві в її розгублене обличчя, зайшовся таким сміхом, що мало не до сліз.

- Ось за це я вас і люблю! Іншої такої відвертої жінки, як ви, я не бачив. Ви єдина така, що дивиться на практичний бік справи і не вдається до туманних розумувань про гріх та моральність. Будь-яка інша жінка спершу б зімліла, а тоді виставила мене за двері.

Скарлет скочила на ноги, спаленівши з сорому. І як вона могла таке бовкнути! Як могла вона, дочка Еллен, з таким вихованням, як у неї, сидіти тут і вислуховувати ці ниці слова, та ще й відповідати на них так безсоромно? їй треба було б закричати з обурення. Треба було б знепритомніти. Треба було б холодно відвернутись і мовчки піти геть. Але що ж - тепер уже запізно!

- А я й виставлю вас за двері! - закричала вона, вже не думаючи про те, що її можуть почути Мелані або й Міди у себе вдома.- Геть звідси! Як ви посміли говорити мені такі речі! Що я такого собі дозволила, щоб ви… щоб ви могли припустити… Геть звідси, щоб я вас більше не бачила! Тепер це вже остаточно. Не смійте потикатись сюди й приносити свої жалюгідні пакетики шпильок та стрічок, я вас нізащо не прощу. Я… я все розповім татові, і він вас уб’є!

Він підняв з підлоги бриля й уклонився, і при світлі лампи вона побачила, як зблиснули в напівусміху його зуби під стяжкою вусів. Рета зовсім не присоромили її слова, навпаки, навіть розважили, бо він з цікавістю спостерігав за нею.

Ну й гидкий же він! Скарлет рвучко крутнулась на п’ятах і ступила до дверей. Вона хотіла захряснути їх за собою, але гачок, що тримав двері отвором, заїло, і їй ніяк не вдавалося його витягти.

- Дозволите допомогти вам? - поспитав вік.

Відчуваючи, що зірветься, коли ще на мить залишиться

з ним, Скарлет мало не бігма кинулася сходами нагору. І вже аж із другого поверху почула, як він дбайливо причинив за нею двері.

Коли спекотний і гуркітливий серпень добігав кінця, канонада раптом ущухла. Тиша, яка спала на місто, була разюча. Зустрічаючись на вулиці, знайомі збентежено дивились одне на одного, не певні, що їх чекає. Безгоміння після багатьох днів гарматної стрілянини не давало полегкості напруженим нервам, а навпаки - викликало ще більше напруження. Ніхто не знав, чому змовкли батареї янкі, а про війська Конфедерації було відомо тільки те, що чимало частин з укріплень навколо міста перекинуто на південь для захисту залізниці. Ніхто не знав, де точилися бойові дії, якщо взагалі вони були, і на чиєму боці перевага.

Атланта жила тепер лише тими новинами, що передавалися з уст в уста. Через брак паперу, фарби й друкарських працівників газети від початку облоги перестали виходити, і найдикіші чутки виникали не знати звідки й ширилися містом. Коли залягла ця тривожна тиша, людські натовпи почали обсідати штаб генерала Гуда, вимагаючи інформації, натовпи громадились біля телеграфу й на станції з надією бодай щось дізнатися, тобто щось добре, бо кожен у душі плекав надію, що мовчання Шермано- вих гармат означає відступ янкі, що конфедерати відганяють їх назад до самого Долтона. Але новин не було, ніяких. Мовчали телеграфні дроти, не ходили поїзди єдиною вільною колією, що на південь, урвався поштовий зв’язок.

Передосіння з його курною безвітряною спекою наче заповзялося придушити раптово затихле місто, гнітюча задуха налягала на втомлені й стривожені серця городян. Не маючи звісток з Тари, Скарлет просто місця собі не знаходила, хоч і намагалась цього не показувати - здавалося, минула вічність, відколи почалась облога, здавалося, все її життя проходило під суцільним гарматним гулом, аж поки враз опала місто ця зловісна тиша. Але ж від початку облоги минуло заледве тридцять днів! Тільки тридцять днів, протягом яких у місті, оперезаному кільцем шанців у червоній землі, безугавно бухали снаряди, нескінченною вервечкою тяглися до шпиталів санітарні карети й запряжені волами вози, скроплюючи курні дороги кров’ю, а перевтомлені похоронні команди волокли на кладовище не охололі ще трупи й скидали їх, немов колоди, у довжелезні ряди абияк викопаних неглибоких ровів. Тільки тридцять днів!

І тільки чотири місяці відтоді, як янкі посунули на

південь з Долтона! Тільки чотири місяці! Коли Скарлет згадувала той далекий день, їй здавалося, що то було в якомусь іншому житті. Бо таки ні! Не може бути, щоб минуло всього чотири місяці! Від того часу минула ціла вічність.

Чотири місяці тому! Таж чотири місяці тому Долтон, Резака, гора Кеннесоу були для неї тільки географічними назвами над залізницею. А тепер вони означали місця боїв, запеклих боїв і поразок, якими супроводився відступ Джонстона до Атланти. Тепер і Персиковий струмок, і Декейтер, і Езра-Черч, і струмок Ютой уже не звучали як симпатичні назви симпатичних околиць. Ніколи більше вони не поставатимуть в її уяві як мирні містечка, де жили її добрі знайомі, як тихоплинні струмки, на зелені береги яких вибиралась вона у товаристві вродливих офіцерів на пікніки. Ці назви тепер означали також місця боїв, а ніжну зелену траву, де колись вона сиділа, переорали колеса тяжезних гармат, перетолочили солдатські чоботи, коли у відчайдушній сутичці багнет стинався з багнетом, і пригнули до землі тіла тих, хто конав тут у муках… І повільні води струмків зробилися тепер червоніші, ніж будь-коли вони бували, від глинястої землі Джорджії. Казали, що Персиковий струмок геть побагровів, поки янкі перебирались через нього на другий берег. Персиковий струмок, Декейтер, Езра-Черч, струмок Ютой. Ніколи вже ці назви не означатимуть просто якісь місця на землі. Тепер вони означатимуть місця могил, де поховано чиїхось друзів, місця чагарникових заростей і густих лісів, де гниють непоховані трупи, чотири місця на підступах до Атланти, звідки Шерман намагався вдертися в місто, а Гуд раз за разом відкидав його назад.