У спекотні ночі западала на деякий час тиша, але щось лиховісне було у ній. Надто глибока була вона, ніби й деревні жаби, і коники, і сонні дрозди не могли відійти від страху й озватися у звичному нічному хорі. А вряди-годи цю тишу порушував постріл поодинокої рушниці десь на останній лінії оборони.

Часто в ці пізні години, коли ніде в будинках уже не світилося, і Мелані спала, і суцільне безгоміння облягало нічне місто, Скарлет, лежачи без сну, чула, як на хвіртці клацала клямка й потім долинав легенький, але настійливий стук у передні двері.

І щоразу якісь безликі солдати стояли на темній веранді, а з пітьми озивались до неї різні голоси.

- Пробачте, ласкава пані, що я вас турбую, але чи не могли б ви дати води мені й моєму коневі?

Часом це була тверда, ледь гаркава мова горянина або незвичний носовий призвук у говорі жителя рівнинної округи Вайаграс на далекому півдні, а часом - заколисяи- вий тягучий голос мешканця надбережжя, що брав Скарлет за серце, викликаючи в пам’яті голос Еллен.

- Панн’чко, тут у мене товариш, я х’тів доставити його до шпиталю, але, боюся, він не дотягне. Мо’, залишите його в себе?

- Знаєте, пані, голод гак допіка, що аж ну. Коли б мені хоч шматочок кукурудзяника, якщо це вас не зубожить.

- Даруйте мою нав’язливість, ясна пані, але… чи не міг би я переночувати у вас на ганку? Я побачив троянди й вдихнув запах жимолості, і це мені так нагадало домівку, що я зважився…

Ні, такі ночі не могли бути реальністю! Це були лихі сновиддя, як і ці солдати, кошмарні прояви зі сну, що озивалися з задушливого мороку. Напоїти водою, нагодувати, винести подушку на веранду, перев’язати рану, підтримати давно не миту голову вмирущому. Ні, таке не могло діятися з нею наяву!

Серед цих привидь виявився й дядечко Генрі Гамільтон, що постукав у двері котроїсь ночі в кінці липня. Він не мав при собі ні парасольки, ні саквояжа, не стало у нього й черевця. Рожеві щоки його пообвисали, як підгруддя в бульдога, а довге сиве волосся було неймовірно брудне. Він стояв мало не босоніж, його доймав голод, на ньому кишіли воші, але натурою він як був, так і лишився задирливим.

Незважаючи на його слова: “Нісенітна це війна, коли такі старі дурні, як я, палять зі старих рушниць”,- у дівчат склалося враження, що він цілком задоволений своєю долею. Його потребували, як і молодих, і він виконував свій обов’язок нарівні з молодими. Навіть більше - він ні в чому не поступався молодим, не те що дідок Меррівезер, як весело мовив дядечко Генрі дівчатам. Старому Меррівезе- рові страшенно допікав ішіас, і капітан хотів спровадити його додому. Але він відмовився, щиро визнавши, що радше терпітиме капітанове чортихання й лайку, аніж вдавану турботу невістки та її вічні сікання, щоб він не жував тютюну і щодня мив бороду.

Дядечко Генрі пробув у них недовго, бо мав звільнення лише на чотири години, з яких половину мусив витратити на дорогу з передової до них та назад на передову.

- Я, дівчата, тепер, мабуть, не скоро з вами побачусь,- Заявив він їм, сидячи у спальні Мелані й з блаженною насолодою бовтаючи натертими до пухирів ногами в ночвах з холодною водою, які поставила перед ним Скарлет.- Нашу роту сьогодні вранці перекидають на інші позиції.

- А куди? - перелякано скрикнула Мелані, хапаючи його за руку.

- Не доторкайся до мене руками! - буркнув їй дядечко Генрі.- По мені воші лазять! Війна була б забавкою, якби не вошва й не дизентерія. Куди перекидають? Ну, мені цього ніхто не казав, хоч я здогадуюсь. Уранці ми вирушаємо на південь, до Джонсборо, якщо здогад мене не підводить.

- Але чому до Джонсборо?

- Тому що там буде велике побоїще, панночко. Янкі докладуть усіх сил, щоб захопити цю залізницю. І якщо це станеться, Атланті капець.

- Ой, дядечку Генрі, невже ви гадаєте, що вони можуть захопити залізницю?

- Казна-що кажете, дівчата! Хіба це можливо, коли я там буду? - Дядечко Генрі всміхнувся на їхні страхи, а далі знов посерйознішав.- Там має бути запеклий бій, дівчата! І ми повинні його виграти. Ви знаєте, звичайно, що янкі перекрили всі залізниці, крім однієї на Мейкон, але це ще не все. Може, ви цього не знаєте, але вони також перекрили всі шляхи й путівці й навіть верхові стежки, крім Макдонагової дороги. Атланта як у мішку, а поворозки мішка саме в Джонсборо. Якщо янкі захоплять там залізницю, вони затягнуть поворозки й придушать нас, як опосума. Тож ми зовсім не збираємось віддавати їм цю залізницю… Якийсь час я вас не буду бачити, дівчата. Тому я й прийшов попрощатися й упевнитись, що Скарлет ще з тобою, Меллі.

- Звичайно, зі мною,- з відданістю в голосі промовила Мелані.- За нас не переживайте, дядечку, бережіть краще себе.

Дядечко Генрі витер ноги об клаптюватий килимок і аж застогнав, поки взув їх у свої напіврозвалені черевики.

- Я вже рушаю,- сказав він.- Мені п’ять миль іти пішки. Скарлет, загорніть мені там щось перекусити. Що знайдеться.

Поцілувавши Мелані на прощання, він спустився в кухню, де Скарлет загортала для нього в хустинку кукурудзяного коржа й кілька яблук.

- Дядечку Генрі, то… то становище таки справді серйозне?

- Серйозне? Боже всемогутній, ще й як! Не будьте наївнятком. Наші діла швах.

- То ви гадаєте, вони доберуться й до Тари?

- Що за…- почав він, роздратований жіночою звичкою думати про суто приватні речі, коли на карту поставлено щось незмірно важливіше. Але, побачивши переляк і пригніченість на обличчі Скарлет, злагіднів.

- Звісно, що ні. Тара за п’ять миль від залізниці, а янкі тільки залізниця й потрібна. Ви, панночко, маєте не більше тями, як курка.- Він раптом урвав мову.- До вас неблизький світ, і я не приходив би сюди глупої ночі, щоб лише попрощатися. Я приніс Меллі прикру новину, але коли побачив, в якому вона стані, не зважився їй сказати. Отож я полишу цю справу на вас, Скарлет, щоб ви їй переказали.

- Що, Ешлі?.. Невже ви щось таке чули?.. Що він… неживий?

- Ото - звідки б я міг почути про Ешлі, стоячи в шанцях по самий зад у багнюці? - роздратовано відказав старий джентльмен.- Ні, ця новина про його батька: Джон Вілкс загинув.

Скарлет раптом опустилася на табуретку з напівзагорну- тим сніданком у руці. *

- Я прийшов сказати про це Меллі… Але не зважився. Тож мусите ви це зробити. І віддасте їй оці речі.

Він видобув з кишені важкого золотого годинника з металевими брелоками, невеличку мініатюру давно померлої місіс Вілкс і пару масивних золотих запонок. Тільки впізнавши годинника, що його вона так часто бачила в руках Джона Вілкса, Скарлет нарешті усвідомила, що батька Ешлі таки справді не стало. Це її так приголомшило, що несила була ні плакати, ні озватися словом. Дядечко Генрі кахикнув і переступив з ноги на ногу, силкуючись не зустрітися зі Скарлет очима, щоб і собі не розслабитись.

- Він був мужнім, Скарлет. Скажете це Меллі. Скажете їй, щоб так і написала його дівчатам. І добрим солдатом, попри свій вік. Його вбило снарядом. Поцілило саме в нього і в коня. Конячку так роздерло, що я мусив пристрелити бідолашну… Симпатична була кобилка. Ви вже самі, може, напишете про це місіс Тарлтон. Вона так любила цю кобилку. І загорніть уже, що там маєте для мене, дитя. Мені пора. Та не переймайтеся дуже так, дорогенька. Хіба для старого чоловіка може бути краща смерть, ніж на полі бою, пліч-о-пліч з молодими?

- Та йому взагалі не треба було вмирати! Він не повинен був іти на війну! Він мав би жити й доглядати внука, а потім спокійно померти у себе в ліжку. І навіщо він пішов у військо? Він не згоден був з відокремленням Півдня, він ненавидів війну і…

- Багато хто думає так само, та що з того? - Дядечко Генрі сердито висякався.- Думаєте, мені в моєму віці дуже приємно підставляти себе під кулі янкі? Але порядна людина не має зараз іншого вибору. Поцілуйте мене на прощання, дитя, і не журіться за мною. Я перебуду якось цю війну.

Скарлет поцілувала його, й він вийшов; вона чула, як він спустився сходинками з веранди в ніч, чула, як брязнула клямка на хвіртці. Якусь хвильку вона стояла непорушно, дивлячись на пам’ятку по Джонові Вілксу у себе в руці. А тоді рушила нагору повідомити про все Мелані.

#

Наприкінці липня прийшла лиха звістка, перед якою перестерігав дядечко Генрі,- що янкі знову півколом завернули на Джонсборо. Вони перетяли залізницю в чотирьох милях за містом, але кавалерія південців їх відбила, після чого саперні частини, упріваючи під спекотним сонцем, відновили колію.

Скарлет не знаходила собі місця від тривоги. Три дні минуло в чеканні, страх у неї в серці все зростав. А потім вона одержала заспокійливого листа від Джералда. Ворог не дійшов до Тари. Відгомін битви вони чули, але жодного янкі не бачили.

У листі Джералд так хвальковито й захоплено змальовував, як очистили залізницю від янкі, що хтось би подумав, наче то він сам усього й домігся. На трьох сторінках він розписував хоробрість конфедератів і лише наприкінці коротенько згадав, що Керрін хвора. Місіс ОТара гадає, що це тиф. Вона не дуже заслабла, тож нехай Скарлет не тривожиться, і щоб ні в якому разі не надумала приїздити до Тари, навіть якщо знов пустять поїзди. Місіс ОТара тепер дуже рада, що Скарлет і Вейд не вернулися додому, коли почалась облога. Місіс ОТара сказала, щоб Скарлет сходила до церкви й помолилася за швидше одужання Керрін.

Читаючи ці рядки, Скарлет відчула докори сумління, бо вже кілька місяців не заглядала до церкви. Колись це їй здалося б смертним гріхом, але тепер така недбалість уже менше разила. Проте, виконуючи материну волю, вона

пішла до себе в кімнату й швиденько прочитала молитву. Підвівшись із колін, Скарлет, однак, не відчула тієї полегкості, яку молитва давала їй давніше. Від якогось часу їй почало здаватися, що Господь перестав дбати про неї, так само як і про конфедератів та Південь, отож даремні ці мільйони молитов, з якими звертаються до нього.