Від цієї суто професійної прямоти дами зніяковіло почервоніли й примовкли.

- Ви повинні лишатися тут, де я можу наглядати за вами, і повинні лежати в постелі. І щоб ніякої біганини сходами в погріб і назад, навіть якщо снаряд влетить у вікно. Врешті, тут не так і небезпечно. Ще трохи часу, і ми відіб’ємо янкі… Отож ви, міс Туп, вирушайте собі до Мейкона, а юні леді нехай залишаються тут.

- І без нічиєї опіки? - скрикнула та, вражена жахом.

- Вони вже заміжні жінки,- терпко відказав лікар.- Та й місіс Мід лише за два будинки звідси. А що місіс Меллі при надії, вони взагалі уникатимуть чоловічого товариства. Та Боже мій, міс Туп! Зараз війна, і не час думати про світські приписи. Нам треба думати про здоров’я міс Меллі.

Він рішучою ходою вийшов з кімнати, але на веранді затримався, поки підійшла Скарлет.

- Я говоритиму з вами без манівців, міс Скарлет,- почав він, поскубуючи сиву борідку.- Ви, здається, не позбавлені тверезого глузду, тож обійдемося без цих жіночих манірностей. Щоб я більше не чув ніяких розмов про від’їзд міс Меллі. Я не певен, чи вона витримає дорогу. Навіть за найсприятливіших умов пологи у неї будуть нелегкі - дуже вузький таз, як ви знаєте, тому доведеться, мабуть, накладати щипці, і я не хотів би полишати це на якусь темну повитуху-негритянку. Жінкам з її будовою взагалі не слід родити, але… Одне слово, спакуйте речі міс Туп і відправте її до Мейкона. Вона така наполохана, що тільки нервуватиме міс Меллі, а це їй може зашкодити. І ще одне, панночко.- Він пронизливо глянув на Скарлет.- Про ваш від’їзд додому щоб я теж більше не чув. Ви залишитеся з міс Меллі, доки не народиться дитина. Ви ж не боїтеся, гадаю?

- Я - ні! - відважно збрехала Скарлет.

- Ну й молодця. За вами наглядатиме міс Мід, а ще я пришлю до вас стару Бетсі готувати їсти, якщо міс Туп надумає забрати з собою челядь. Чекати доведеться недовго. Пологи мають бути тижнів за п’ять, хоча з першою дитиною, та ще коли така стрілянина кругом, нічого не можна сказати напевно. Може бути будь-якого дня.

Отож тітонька Туп, заливаючись слізьми, відбула до Мейкона, забравши з собою дядька Пітера та куховарку. Коляску й коня вона в пориві патріотизму пожертвувала на шпиталь, хоч одразу й пошкодувала за цим, що викликало новий потік сліз. А Скарлет і Мелані залишилися самі з Вейдом і Пріссі в домі, де стало значно тихіше, незважаючи на безперестанний гуркіт гармат.

РОЗДІЛ XIX

У ті перші дні облоги, коли янкі то там то сям пробували прорвати оборону міста, гарматні вибухи наганяли такий страх на Скарлет, аж вона руками затикала вуха й безпорадно скулювалась, чекаючи, що ось-ось її розірве й змете у вічність. Коли чувся посвист снаряда, який звістував близький вибух, Скарлет кидалася до кімнати Мелані, падала на ліжко поруч з нею, і вони, притиснувшись одна до одної і зойкаючи, занурювались обличчям під подушку. А Пріссі та Вейд бігли до погреба й присідали там навпочіпки в павутинячій темряві - вона верещала на весь голос, а він гикав і схлипував.

Задихаючись між пухових подушок і чуючи виття смерті над головою, Скарлет кляла подумки Мелані, що через неї не могла сховатися в безпечному місці під сходами. Але лікар заборонив Мелані ходити, і Скарлет мусила залишатися при ній. До страху бути роздертою на шматки домішувався не менший страх, що в Мелані можуть будь-якої хвилини початися пологи. Скарлет щоразу обливало липучим потом, коли вона про це думала. Що їй робити, як у тієї почнуться перейми? Вона відчувала, що скорше помре, ніж піде шукати десь лікаря, коли снаряди порощать по вулиці, мов квітневий град. Та й Пріссі, вона знала,- хоч забий її до смерті, не покаже носа надвір під обстрілом. То що їй робити, коли Мелані почне родити?

Одного вечора, коли готували вечерю для Мелані, вона пошепки заговорила про це з Пріссі, і та, на превеликий подив Скарлет, розвіяла її страхи.

- Та не журіться, міс Скарлет, ми й без лікаря впораємось, як у міс Меллі почнеться. Ми самі дамо раду. Я знаю, як це робиться. Хіба ж моя мама не повитуха? І хіба я не стану теж повитухою, коли виросту? Покладіться на мене.

Скарлет полегшено перевела подих, дізнавшись, що поруч будуть досвідчені руки, хоча все-таки воліла б, аби це випробування швидше минуло. Нетямлячись при кожному вибухові й розпачливо бажаючи опинитися вдома, в затишку Тари, Скарлет щовечора молила Бога, щоб уже завтра Мелані розродилася, а вона звільнилась від своєї обіцянки й могла вибратися з Атланти. Тара здавалася таким безпечним закутком, таким далеким від усіх навколишніх знегод!

Ніколи ще в житті Скарлет так не тужила за домівкою і за матір’ю. Якби вона опинилася біля Еллен, то позбулася б своїх страхів, хоч би що там сталося. Після кожного дня, сповненого виття снарядів і оглушливих вибухів, Скарлет лягала в ліжко з рішучим наміром уранці заявити Мелані, що більше не може лишатися в Атланті і їде додому, а Мелані нехай перебирається до місіс Мід. Та коли голова її лежала на подушці, в пам’яті у неї поставало обличчя Ешлі в ту останню хвилину їхнього побачення - стягнене, як від затамованого болю, але з легким усміхом на устах: “Ти подбаєш про Мелані, правда? Адже ти така сильна… Ти обіцяєш мені?” І вона пообіцяла. Ешлі десь там загинув. Невідомо, де його тіло, але він стежить звідти за нею, чи не порушила вона обіцянки. Та живий він чи помер, вона дотримає слова, хоч би й як дорого це їй обійшлося. Отож збігав день за днем, а Скарлет лишалася з Мелані.

Відповідаючи на листи Еллен, яка слізно просила її вернутись додому, Скарлет по змозі применшувала небезпеку облоги, пояснювала стан Мелані й обіцяла приїхати, тільки-но та народить дитину. Еллен, чутлива до родинних зв’язків - кревних чи й шлюбних,- згнітивши серце, погоджувалася з дочкою, що вона мусить залишитись, але вимагала негайно відправити додому Вейда з Пріссі. З цим цілком була згодна Пріссі, в якої тепер при кожному несподіваному звукові зуби починали по-ідіотському цокотіти з ляку. До того ж вона так багато часу відсиджувала в погребі, що якби не послуги старої Бетсі, посланої від міс Мід, Скарлет і Мелані навряд чи й мали б що їсти.

Скарлет залюбки вволила б материну волю й відправила Вейда з Атланти - не тільки задля безпеки дитинчати, а й тому, що її дратував повсякчасний його страх. Через ті вибухи хлопчик просто онімів, і навіть коли вони стихали на часину, все тримався за спідницю Скарлет, від жаху неспроможний навіть плакати. Він боявся лягати в ліжко ввечері, боявся темряви, боявся засинати - ану ж прийдуть янкі й викрадуть його,- а його тихеньке поскімлю- вання вві сні діяло їй на нерви. В душі вона була налякана так само, як і він, але її брала злість, що його напружене й скривлене личко постійно нагадувало їй про це. Так, йому буде безпечніше в Тарі. Пріссі повинна відвезти його туди й сама зразу ж вернутись, поки не почалися пологи.

Але не встигла Скарлет спорядити їх двох у дорогу, як надійшла звістка, що янкі завернули на південь і ведуть тепер бої вздовж залізниці між Атлантою та Джонсборо. Що, як вони захоплять поїзд, в якому їхатимуть Вейд і Пріссі?.. Скарлет і Мелані аж пополотніли на цю думку, бо кожен знав, що над безпорадними дітлахами янкі збиткуються ще лютіше, ніж над жінками. Отож Скарлет не наважилася відправити малого з Атланти, і він, наполоханий до смерті, мовчазний, мов привид, снував за нею по дому, боячись бодай на хвильку випустити з рук поділ її спідниці.

Облога тривала весь спекотний липень, на зміну денному гуркотові гармат приходила зловісна нічна тиша, і місто поволі призвичаювалось до цього становища. Виглядало так, наче найгірше вже сталося, і далі нема чого боятись. Люди боялися облоги, але ось настала облога, і виявилося, що це не надто й страшно. Жити можна, нехай і не зовсім так, як за нормальних умов. Усі розуміли, що сидять на вулкані, але поки немає виверження, вони нічого не можуть вдіяти. Тож навіщо завчасу тривожитись? Може, вулкан і не вибухне. Бо ж он генерал Гуд стримує янкі, не підпускає їх до міста! А кіннота не дає їм підступити до залізниці на Мейкон. Шерман ніколи її не захопить!

Але попри всю позірну безтурботність перед вибухами снарядів і нестатком харчів, попри показне нехтування янкі, що стояли лише за пївмилі від міста, попри безмежну довіру до обшарпаних сір омундирних воїнів, що тримали оборону в шанцях, підсвідомо в серцях городян чаїлася гнітюча непевність у завтрашньому дні. Постійне напруження, тривоги, муки, болісні сплески, спади і знову сплески надії - цим усім були сповнені їхні будні.

А Скарлет тим часом поступово набиралася духу, дивлячись на мужні обличчя своїх приятелів, та ще завдяки спасенному інстинктові, що їй підказував: треба те перебути, чого не минути. Щоправда, вона й досі, почувши вибух, здригалася, але вже не бігла з криком до Мелані ховати голову під подушкою. Тепер вона тільки стримувала своє хвилювання й казала стиха:

- Здається, це десь близько, чи не так?

Страху в ній поменшало ще й тому, що життя зробилося схожим на якесь сновиддя, занадто кошмарне, щоб бути дійсністю. Годі було й повірити, що це вона, Скарлет ОТара, опинилася в такій халепі, коли смерть чигає на неї кожної години й хвилини. Годі було повірити, що спокійний плин життя міг так цілковито перемінитися за такий короткий час.

Здавалося неправдоподібним, гротескно неправдоподібним, що тендітну блакить вранішнього неба може споганити чорний гарматний дим, зависнувши над містом, як грозова хмара, що теплий полудень, просяклий гострими пахощами жимолості й витких троянд, може так жахати, коли снаряди оглушливо вибухають серед вулиці, наче це настав кінець світу, а залізні уламки розприскуються на сотні ярдів навкруги, шматуючи людей і тварин.

Відійшли в минуле тихомирні дрімотні години після полудня, бо хоч гуркіт битви часом і вщухав, Персикова вулиця залишалася гамірною будь-якої пори: нею перевозили гармати, їхали кудись санітарні карети, кульгаючи, брели поранені з позицій, швидким маршем проходили військові загони, прямуючи на підкріплення в якийсь інший кінець міста, вістовці стрімголов мчали до штабу, наче від їхньої оперативності залежала доля всієї Конфедерації.