Він насмішкувато спостерігав за переляком на її обличчі. Сердита сама на себе, що виказала перед ним свою стривоженість, вона вигукнула:

- А я й так не розумію, чому ви досі ще тут! Вас же тільки й цікавить, щоб жити з вигодами, наїдатись і… і все таке інше.

- Як на мене, то нема нічого приємнішого в світі, як добре попоїсти і м-м… все таке інше,- сказав він.- А відносно того, чому я тут… знаєте, я багато читав про те, як беруть в облогу фортеці чи міста, але на власні очі ні разу цього не бачив. Тож я й вирішив залишитись тут і придивитися. Мені це нічим не загрожує, бо я чоловік не військовий, а щось нове пізнати - завжди цікаво. Ніколи не проминайте нагоди пізнати щось новеньке, Скарлет. Це розширює розумовий обрій.

- Мій обрій і так досить широкий.

- Можливо, це й правда, хоч я б сказав… Але ні, це було б негалантно. А може, я тут для того, щоб урятувати вас, коли місто й справді опиниться в облозі. Я ще ніколи не рятував симпатичних дам у скруті. Це теж було б щось новеньке.

Вона розуміла, що він піддражнює її, але відчувала за його словами й певну серйозність. І все-таки шарпнула головою.

- Вам не треба мене рятувати. Я й сама зумію дати собі раду, дякую.

- Не кажіть цього, Скарлет. Думайте так, якщо вам охота, але ніколи, ніколи не кажіть цього знайомому чоловікові. Якраз у цьому й полягає вада дівчат-янкі. Вони були б найчарівніші у світі, якби не запевняли всіх: “Дякую, я й сама дам собі раду”. Здебільшого вони кажуть правду, хай Бог їх боронить. Отож чоловіки й полишають їх самим давати собі раду.

- Ну це вже ви забалакались,- сухо зауважила Скар- лет, бо ж не було більшої образи, як порівняння з дівчи- ною-янкі.- А про облогу ви, мабуть, кажете, щоб нагнати на мене страху. Ви ж знаєте, що янкі ніколи не підступлять до Атланти.

- Не мине й місяця, як вони будуть під містом - можу закластися з вами. Ставлю коробку найкращих цукерок проти…- Його темні очі затримались на її устах.- Проти вашого поцілунку.

На коротку хвилину страх перед навалою янкі стис їй серце, але почувши слово “поцілунок”, вона забула про все інше. Це вже була знайоміша стихія, і куди цікавіша за всілякі військові операції. Насилу вона стримала задоволений усміх. Рет від того дня, коли подарував їй зеленого капелюшка, не зробив анічогісінько такого, що можна було б тлумачити, як прояв його закоханості. Ніколи їй не вдавалося перевести розмову з ним на особисті стосунки, хоч як вона силкувалась, а оце без ніякої заохоти з її боку він сам згадав про поцілунки.

- Прошу не розмовляти зі мною про такі інтимні речі,- холодно заявила вона, насупившись для годиться.- Але коли вже ви хочете знати, то мені приємніше було б порося поцілувати.

- Про смаки не сперечаються, та й крім того, я не раз чував, що ірландці дуже залюблені в поросят - вони навіть тримають їх у себе під ліжками. Але ви, Скарлет, аж пищите, так вам кортить цілуватись. Оце ж і клопіт ваш. Усі ваші кавалери або надміру поважали вас - бозна з якої причини,- або ж були надміру боязкі перед вами й не поводились так, як вам хотілося б. Внаслідок цього ви нестерпно задерли носа. Треба, щоб хтось вас цілував, і саме той, хто розуміється на цьому.

Розмова завертала зовсім не туди, куди Скарлет хотілося. З Ретом у неї завжди так виходило. Щоразу це був поєдинок, в якому вона зазнавала поразки.

- І себе ви, очевидно, вважаєте саме таким знавцем? - уїдливо запитала вона, ледве стримуючи лють.

- Так, безперечно, коли маю до цього охоту,- недбало відповів він.- Кажуть, що я цілую незрівнянно.

- О!..- почала вона, вкрай обурена таким нехтуванням її принад.- Таж ви…- І раптом вона знітилась і опустила погляд. Він усміхався, але в глибині його темних очей на мить зблиснув яскравий промінчик.

- Звичайно, ви, мабуть, здивовані, чому я, подарувавши вам капелюшка і цнотливо після того чмокнувши вас у щічку, в подальшому не зробив жодної спроби в тому ж напрямку…

- Мене це ніколи…

- Тоді ви зовсім не світська панна, Скарлет, і мені дуже прикро про це довідатись. Всі по-справжньому світські панни завжди дивуються, чому знайомі чоловіки не намагаються їх поцілувати. Вони розуміють, що не повинні цього жадати, і знають, що мусять вдавати ображених, коли ті це зроблять, але все-таки хочуть, щоб такі спроби робилися… Та дарма, моя люба, не журіться. Колись я поцілую вас, і вам це сподобається. Але не тепер, тож прошу вас набратися терпіння.

Вона бачила, що він просто дражниться з нею, і як завжди, це дратувало її. Занадто-бо багато було правди в його словах. Але й нехай, тепер вона зможе порвати з ним. Якщо він ще хоч раз дозволить собі з нею щось зайве, вона йому покаже.

- Чи не будете ви такі ласкаві й не одвезете мене назад, капітане Батлер? Я хочу вернутись до шпиталю.

- Справді хочете, мій янґоле-доброчинцю? То вам нужа й помиї любіші від розмови зі мною? Що ж, боронь Боже, щоб я став на заваді, коли ваші роботящі ручки хочуть прислужитись Нашій Священній Справі.

Він завернув коня, і вони рушили у зворотному напрямі, до П’яти Променів.

- А щодо того, чому я не робив подальших спроб,- невимушено провадив Рет, так наче не помітив її знеохочення розмовою,- то причина в тому, що я чекаю, поки ви трохи подорослішаєте. Розумієте, для мене не буде великою насолодою поцілувати вас зараз, а я вельми егоїстичний у цих справах. Я ніколи не любив цілуватися з маленькими дівчатками.

Помітивши краєчком ока, як заходили її груди від ледь стримуваного обурення, він приховав іронічний осміх.

- Та й інше тут є,- неголосно додав він,- я чекаю, коли пам’ять про високодостойного Ешлі Вілкса трохи приблякне.

Згадка імені Ешлі гострим болем опекла Скарлет, гарячі сльози підступили їй до очей. Приблякне? Хоч би й сто років минуло від смерті Ешлі, пам’ять про нього ніколи в ній не приблякне. Вона подумала, що, може, Ешлі поранено й він помирає десь там далеко у полоні в янкі, і йому нема чим укритися, і нема коло нього близької душі, нема кому потримати його за руку, і раптом відчула в собі спалах ненависті до цього вгодованого чоловіка, що сидів поруч з нею й недбало цідив свої приховано-глузливі слова.

Злість не давала їй говорити, і якийсь час вони їхали мовчки.

- Тепер мені зрозуміло, власне, все про вас та Ешлі,- знов заговорив Рет.- Почавши від тієї не зовсім пристойної сцени у Дванадцяти Дубах, я спостерігав за вами і дійшов висновків. Яких саме? Ну, що ви й досі плекаєте дівчачу романтичну любов до нього, і що він відповідає на неї - наскільки його благородна натура це дозволяє. І що місіс Вілкс ні про що навіть не здогадується, даючи змогу вам двом майстерно її ошукувати. Мені зрозуміло майже все, ось тільки ще одна річ ятрить мою допитливість. Чи ризикнув висок од остойний Ешлі поцілувати вас, поставивши таким чином на кін свою безсмертну Душу? ^ %

Відповіддю йому було цілковите мовчання й обернена потилицею до нього голова Скарлет.

Ага, отже, він поцілував вас. Мабуть, тоді, коли приїздив у відпустку А тепер, оскільки він, можливо, загинув, ви шанобливо бережете цей поцілунок у глибині серця. Але я певний, що це у вас минеться, і коли пам’ять про його поцілунок пригасне, я…

Вона в нестямі обернулась до нього.

- Та йдіть ви під три чорти! - просичала вона, стягнувши зелені очі до вузьких шпаринок, що прискали ненавистю.- Зупиніть бричку, а то я вискочу на ходу. Я більше не хочу й бачити вас!

Рет зупинив повіз, але не встиг зійти й допомогти їй, як вона вже скочила на землю. Зачепившись криноліном за колесо, Скарлет на мить відкрила очам перехожих на майдані П’яти Променів свої нижні спідниці та панталони. Рет швидко нахилився й вивільнив її сукню. Не мовивши й слова, навіть не озирнувшись, вона кинулась геть, а він стиха засміявся й прицмокнув на коня.

РОЗДІЛ ХУІІІ

Вперше від початку війни Атланта чула гарматні постріли. Раннім ранком, коли місто ще спало, долинав віддалений гуркіт канонади з гори Кеннесоу - глухий гул, що скидався на літній грім. Часом канонада пробивалася на-

віть ополудні, перекриваючи вуличний гамір. Люди намагалися не слухати її, намагалися розмовляти собі, сміятись, клопотатись повсякденними своїми справами, наче ніяких янкі нема близько, всього за двадцять дві милі від Атланти, але повсякчас вухом насторожено вловлювали відгомін стрілянини. Місто мало заклопотаний вигляд, і хоч би чим були зайняті у городян руки, слух їхній спрямований був у той бік, де точилися бої, а биття серця прискорювалось разів по сто на день. Чи вибухи голоснішають? Чи це тільки здається? І чи стримає цим разом ворога генерал Джонстон? Чи ж стримає? г

Паніка могла вибухнути щохвилини. Відколи почався відступ, нерви чимдалі ставали все напруженіші, збудження досягало вже критичної межі. Про страх ніхто не говорив. Ця тема була табу, але загальна знервованість виявлялася в тому, що люди на весь голос осуджували генерала. Пристрасті розпалювалися. Шерман стояв під самою Атлантою. Ще один відступ - і конфедератів можуть відкинути на вулиці міста.

“Дайте нам генерала, що не відступатиме! Дайте нам такого, що рішуче перестав би відступати й дав ворогові бій!”

Під відлеглий гуркіт канонади міліція штату, ці “Браунові пестуни”, і внутрішня гвардія маршем вийшли з Атланти, прямуючи до мостів та переправ на річці Чаттагучі, що їх вони мали захищати в тилу у Джонстона. День був сірий і хмарний, і коли вони проминули П’ять Променів і вийшли на дорогу до Марієтти, замжичив дощ. Однак непогода не завадила всьому місту висипати надвір дивитись, як вони відходять,- гурти городян зібралися під тентами крамниць на Персиковій вулиці, намагаючись підбадьорити воїнів напутніми вигуками.

Скарлет і Мейбел Меррівезер-Пікар дістали дозвіл на якийсь час вийти зі шпиталю на проводи цих загонів, оскільки в лавах внутрішньої гвардії були й дядечко Генрі Гамільтон та дідок Меррівезер,- дівчата стояли, затиснуті в юрбі біля місіс Мід, спинаючись навшпиньки, щоб краще бачити. Скарлет, попри властиву всім південцям готовність вірити лише в сприятливий перебіг військових дій, відчувала, як у неї холоне на душі, коли вона дивилась на цю строкату колону. Становище й справді, мабуть, скрутне, коли вже посилають на фронт ці тилові ошурки - дідів та хлопчаків! Правда, траплялися тут і цілком здорові молодики, що виділялись яскравою уніформою добірних частин міліції - капелюхи в них були з плюмажем, кінці поясів маяли на ходу. Переважали, однак, люди зовсім літнього віку й підлітки, і так багато їх було, аж серце Скарлет стискалось від жалю й страху. Сивобороді чоловіки, старші від її батька, силкувались, незважаючи на мжичку, простувати жвавою ходою під ритм полкового барабана й посвист пищалок. У першому ряду ступад дідок Меррівезер з накинутим на плечі найкращим пледом місіс Меррівезер, аби вберегтись від дощу; побачивши дівчат, він привітав їх широким усміхом. Вони помахали йому хустинками й гукнули “До побачення!”, але Мейбел, схопивши Скарлег за руку, прошепотіла: