- А міліцію і справді пошлють на фронт? І внутрішню гвардію? Я не чула. Звідки ви знаєте?

- Такі чутки ходять. Вони поширились, коли сьогодні вранці прибув поїзд з Мілледжвілла. Міліцію і внутрішніх гвардійців мають послати на підмогу генералові Джонстону. “Браунові пестуни”, гадаю, скуштують нарешті пороху, і для багатьох з них це буде чимала несподіванка. Вони ж і на думці не мали, що коли-небудь опиняться під кулями. Губернатор трохи не клявся їм, що до цього ніколи не дійде. Ото пошиються в дурні! їм здавалося, що вони убезпечені від фронту, оскільки губернатор вистояв навіть проти Джефа Девіса й таки не послав їх до Вірджинії.

Сказав, що вони потрібні для оборони штату. Хто ж бо думав, що війна докотиться до їхнього двору і доведеться й справді боронити свій штат?

- Та як ви можете брати їх на сміх, серця у вас немає! Подумайте лишень, якого похилого віку джентльмени й зовсім зелені підлітки у гвардії! По-вашому, і малий Філ Мід, і дідок Меррівезер, і дядечко Генрі Гамільтон теж повинні піти на фронт?

- Я не казав про хлопчаків і ветеранів мексиканської війни. Я казав про таких бравих молодців, як Віллі Гінен, що залюбки хизуються формою й вимахують шаблею…

- А ви самі?..

- Мені цим не дошкулите, дорогенька! Я не ношу форми й не розмахую шаблюкою, і доля Конфедерації мене анітрохи не обходить. Та й взагалі я вам скажу, що я не збираюся важити життям ні у внутрішній гвардії, ні в будь-якому іншому формуванні. Мені довіку вистачить моєї муштри у Вест-Пойнті… А Бувальцеві Джо - що ж, нехай йому щастить. Генерал Лі не може послати йому ніякої допомоги, бо еам по вуха зав’яз у Вірджинії. Отож війська штату Джорджія - це єдине підкріплення, на яке Джонстон може сподіватись. Хоча він заслуговує на краще, бо з нього великий стратег. Він завжди справляється встигнути на місце раніш за янкі. Але мусить щоразу відходити назад, щоб утримати залізницю. І затямте мої слова: коли янкі виб’ють його з гір сюди, на рівнину,- він пропав.

- Сюди? - скрикнула Скарлет.- Ви ж чудово знаєте, що так далеко янкі ніколи не дійдуть!

■- Від Кеннесоу сюди всього двадцять дві милі, і я готовий битись об заклад з вами…

- Рете, гляньте-но в кінець вулиці! На ту юрбу! Це не солдати… І куди вони йдуть? Боже, та то ж негри!

Над вулицею здіймалася велика хмара рудої куряви, і з тієї хмари долинав тупіт багатьох ніг і хор добрил сотні гортанних негритянських голосів, що безтурботно виспівували духовний гімн. Рет зупинив екіпаж на узбіччі, і Скарлет зацікавлено приглядалася до спітнілих негрів з лопатами й кайлами на плечах, що їх супроводили офіцер та рій солдатів з відзнаками інженерних військ.

- Куди вони йдуть?..- повторила Скарлет.

І раптом вона розрізнила негра-заспівувача з першого ряду. Здоровило трохи не в шість з половиною футів на зріст, сліпуче-чорний шкірою, він ступав з пружною грацією дужої звірини, а білі його зуби аж виблискували, коли він затягував слова з гімну “Зійди, Мойсею”. Та це ж не хто, як Здоровань Сем, наглядач із Тари - другого такого голосистого велетня й у світі не було! Але що він тут робить далеко від дому, тим паче коли в Тарі тепер нема управителя і Джералду так необхідна його допомога?

Коли Скарлет злегка підвелася на сидінні, щоб краще роздивитись, негр-велетень помітив її, і його чорне обличчя розпливлося в усміху впізнання. Він зупинився, випустив лопату з рук і рушив у бік Скарлет, гукаючи до негрів поруч:

- Господи Боже! Міс Скарлет! Гей, ‘Лайджо! ‘Постле! Профіте! Це ж наша міс Скарлет!

У лавах настало замішання. Натовп почав у непевності спинятись, дехто приязно заусміхався, а Здоровань Сем і з ним ще кілька негрів підбігли через дорогу до коляски. Навздогін їм кинувся з роздратованим криком офіцер:

- Назад у колону, хлопці! Назад, кажу, а то я… О, та це ви, місіс Гамільтон! Добридень, пані, і вам також, добродію. Що це ви підбурюєте мені людей до непослуху й бунту? Скільки з цими хлопцями мороки від самого ранку - один Бог свідок.

- Та не сваріть їх, капітане Рендл! Це ж наші негри. Оце Здоровань Сем, наш наглядач, а оце Ілайджа, Апостл, Профіт - усі вони з Тари. Звичайно, їм захотілося поговорити зі мною. То як ся маєте, хлопці?

Вона простягла їм руку, і її маленька біла долоня на хвилину зникла в їхніх величезних чорних лаписьках, і всі четверо аж підскакували, раді від зустрічі й гордощів, що от можуть похвалитись перед товаришами, яка вродлива їхня молода господиня.

- Що ви робите так далеко від Тари? А ви часом не втекли? Не боїтеся, що вас схопгіть патруль?

Вони мало не полягали з реготу, що з неї така дотепниця.

- Щоб ми втекли? - відказав Здоровань Сем.- Ні, ми зовсім не втекли. Нас вибрали, бо ми найдужчі й найздоро- віші у Тарі.- Він гордо зблиснув зубами.- А по мене вмисне посилали, бо я вмію добре співати. Атож, мем,- мі- сте’ Френк Кеннеді приїхав і забрав нас.

- Але навіщо, Семе?

- Як, міс Скарлет! Хіба ви не знаєте? Нам звелено копати канави, щоб білі жентмени мали де ховатись, коли прийдуть янкі.

Капітан Рендл і Скарлет з Ретом пересміхнулись, почувши таке своєрідне розуміння ролі шанців.

- А місте’ Джералд аж не як розсердився, кади мене забирали. Він сказав, що без мене ради не дасть. Але міс Еллен, вона сказала: “Беріть його, місте’ Кеннеді. Конфед’рації Сем більше придасться, як нам”. І вона дала мені долара й наказала робити все, що білі жентмени звелять. Отак ми опинилися тут.

- Що це все означає, капітане Рендл?

- Та нічого особливого. Нам треба зміцнити фортифікації на підступах до Атланти - викопати ще кілька рядів стрілецьких шанців, а генерал не має змоги виділити на ці роботи солдатів. Отож довелося залучити для цього здоровіших негрів з плантацій.

- Але…

Холодний страх пронизав тіло Скарлет. Ще кілька рядів шанців! Навіщо їх так багато? Протягом останнього року навколо Атланти - за одну милю від центру міста - спорудили величезні земляні редути з батареями на них. Ці укріплення сполучили між собою шанцями, що миля за милею оперізують усе місто. А тут ще треба нових шанців!

- Але… Навіщо ці нові укріплення, коли їх і без того повно? Нам же й ті, що є, не потрібні. Адже генерал нізащо не допустить…

- Наші теперішні укріплення лише за милю від міста,- сухувато сказав капітан Рендл.- А це занадто близько… і занадто небезпечно. Нові шанці будуть трохи далі. Розумієте, ще один відступ - і наші війська стоятимуть уже на околицях Атланти.

Ту ж мить він пожалкував за ці останні слова, коли побачив, як очі Скарлет розширилися від страху.

- Але ми, звичайно, більше не відступатимемо,- хутко докинув він.- Позиції наші навколо Кеннесоу неприступні. Батареї розміщено на виступах гори, і вони тримають під обстрілом усі дороги. Янкі не зможуть прорватись.

Скарлет, однак, помітила, як офіцер опустив очі, коли на нього наче між іншим, але проникливо глянув Рет, і їй стало лячно. Вона пригадала Ретове зауваження: “Коли янкі виб’ють його з гір сюди, на рівнину,- він пропав”.

- Невже ви, капітане, гадаєте…

- Ні, звісно, що ні! Нема ніяких причин непокоїтись. Просто наш Джо любить застрахуватися про всяк випадок. Тільки через це ми й готуємо додаткові укріплення… Але мені вже пора. Приємно було поговорити з вами!.. Прощайтеся зі своєю господинею, хлопці, й рушаймо далі.

- Прощавайте, хлопці. А як хто з вас занедужає чи попаде в якусь халепу, повідомте мене. Я живу тут на Персиковій вулиці, майже крайній будинок на околиці. Стривайте хвильку…- Вона понишпорила в сумочці, але нічого там не знайшла.- Боже, нема ні мідяка. Позичте мені кілька центів, Рете. Ось візьми, Семе, купиш тютюну собі й хлопцям! І будьте чемними, виконуйте все, що капітан Рендл скаже.

Негри підрівнялися, знов збилася руда курява в повітрі, коли вони рушили, і Здоровань Сем знову затягнув той самий гімн:

- Зійди, Мойсею, в край Єгипту І визволи з лабет неволі Мій народ!..

- Скажіть, Рете, капітан Рендл збрехав мені, як і взагалі то властиво чоловікам - приховувати правду від жінок, боячись, що вони зімліють? Справді збрехав? Ой Рете, але ж коли нам ніщо не загрожує, то навіщо копати нові укріплення? Хіба в армії вже так мало солдатів, що треба забирати й негрів?

Рет прицмокнув на коня.

- В армії таки мало солдатів, навіть дуже мало. Бо інакше не вдавалися б до внутрішньої гвардії. А щодо шанців, то укріплення, як ви розумієте, мають прислужитись у разі облоги. Для генерала остання лінія оборони тут, під Атлантою.

- У разі облоги! О, завертайте коня назад! Я їду додому, додому в Тару, зараз же.

- А чого такий поспіх?

- Облога! Боже милий, облога! Я стільки наслухалась про облоги! Тато пережив одну облогу, чи то, може, його тато, але мій тато розповідав мені…

- Яку це облогу?

- Облогу Дрогеди !, коли Кромвель переміг ірландців. Тоді обложені не мали що їсти, тато казав, що вони мерли з голоду просто на вулицях і врешті поїли всіх котів, і щурів, і навіть тарганів. Він казав, що наприкінці облоги вони навіть одні одних їли, хоч я так і не певна, вірити цьому чи ні! А коли Кромвель узяв місто, то всіх жінок… Облога! Мати Божа!

1 Взявши місто Дрогеда на сході Ірландії в ході придушення одного з найбільших ірландських визвольних повстань, О. Кромвель 1649 року вчинив страхітливу різанину. Відтоді в устах ірландця найгіршим побажанням став вислів: “Прокляття Кромвеля на твою голову!”

- Такої неосвіченої молодої особи, як ви, я зроду не зустрічав! Облога Дрогеди мала місце ще у тисяча шістсот якомусь там році, і містер ОТара ніяк не міг бути її учасником. Та й, крім того, Шерман - це не Кромвель.

- Ні, але він ще гірший! Кажуть…

- Що ж до екзотичних наїдків, якими харчувались ірландці під час облоги… то я особисто волів би доброго соковитого щура, ніж оті потрави, які подають мені останнім часом у готелі. Ні, доведеться-таки вертатись до Річ- монда. Там принаймні можна смачно попоїсти, коли маєш досить грошей.