Від Біг-Щенті знесилені боями й безсонням загони відступили вздовж дороги до гори Кеннесоу неподалік містечка Марієтта і тут зайшиш позиції на десятимильному пів- кружжі. На крутосхилах вони викопали стрілецькі шанці, а на верхів’ях розмістили батареї. Кленучи все на світі й заливаючись потом, солдати витягали важкі гармати на такі урвища, куди мули вже не годні були видертися. Вістовці й поранені, що прибували до Атланти, заспокоювали переполоханих городян. Висоти Кеннесоу неприступні. Як і сусідні гори Пайн та Лост, також укріплені. Янкі тепер не зможуть вибити Бувальця Джо з його позицій, та й обійти з флангу так само, оскільки батареї на вершинах гір тримають під вогнем навкружні дороги на багато миль. Атланта полегшено була перевела подих, але…

Але ж гора Кеннесоу всього за двадцять дві милі від міста!

Того дня, коли до Атланти почали прибувати перші поранені з Кеннесоу, коляска місіс Меррівезер зупинилася перед будинком тітоньки Туп о зовсім немислимій годині - о сьомій ранку. Чорний її служник, дядько Леві, сповістив Скарлет, щоб вона негайно зібралася і їхала до шпиталю. Фенні Елсінг та сестри Боннел, розбуджені спозаранку, позіхали на весь рот на задньому сидінні, а мамка Елсінгів сиділа набурмосена на передку, тримаючи на колінах кошик щойно випраних бинтів. Скарлет підвелася вкрай неохоче, бо мало не до рання протанцювала з гвардійцями на балу, і ноги у неї аж гули. Поки Пріссі защібала на ній старе й приношене ситцеве плаття, призначене спеціально для шпиталю, вона подумки кляла заповзятливу й невтомну місіс Меррівезер, поранених, та й усю Конфедерацію загалом. Нашвидку сьорбнувши гіркого пійла з присмаженої кукурудзи й сушеної солодкої картоплі, що правило за каву, вона приєдналася до дівчат у колясці.

Остогид їй увесь цей догляд за пораненими. Ось зараз- таки заявить вона місіс Меррівезер, що одержала від Еллен листа, в якому мати просить її приїхати додому. Але нічого це не дало, бо достойна матрона з високо закасаними рукавами і в широченному фартусі, що облягав її огрядну постать, гостро глянула на Скарлет і відказала:

- Не хочу я й чути від вас таких дурниць, Скарлет Гамільтон. Я сама напишу вашій матінці й розповім, що ви тут дуже потрібні, і вона, я певна, зрозуміє й дозволить вам залишитись. А тепер одягайте фартуха і швиденько до доктора Міда. Йому треба, щоб хтось помагав робити перев’язки.

“О Боже! - понуро подумала Скарлет.-У тому ж бо й клопіт. Мати накаже мені сидіти тут, коли мене просто верне від усього цього смороду! Була б я літня пані, то сама поштурхувала б дівчиськ замість бути в інших на побігеньках. І послала б цю стару відьму й усіх інших разом з нею під три чорти!”

Її вже аж нудило від цих шпиталів, цих відворотних запахів; вошей, болячок, невмиваних тіл. Якщо спершу була якась новизна, якась романтика у догляді поранених, то вже з рік тому все це розвіялось. Та й ці поранені під час відступу були зовсім не такі привабливі, як ті давніші. Вони не виявляли анінайменшого зацікавлення її особою, і всі їхні балачки були про одне й те саме: “Як там на фронті? Що Бувалець Джо надумав робити? Тямущий хлопака цей Джо!” Хоч як на Скарлет, він зовсім не показував на тямущого. Усе, чого він домігся - це запустив янкі на вісімдесят вісім миль у глиб Джорджії. Ні, ці поранені нічим її не приваблювали. Та ще й те сказати, що багато хто з них пряв на тонку - вони помирали швидко й мовчки, занадто виснажені, щоб протистояти зараженню крові, гангрені, тифу й пневмонії, які звалювали їх ще до того, як вони опинялися в Атланті й потрапляли на очі лікареві. День був спекотний, і мухи роями залітали у відчинені вікна - ці жирні зледачілі мухи допікали пораненим навіть дужче, ніж рани. Хвилі смороду й страждань наростали круг Скарлет. Її накрохмалене плаття просякло потом, поки вона з мискою в руці переходила за лікарем від одного пораненого до іншого.

їй так було гидко стояти біля доктора Міда й стримуватись, щоб не виблювати, коли його блискучий ніж розпанахував заражену гангреною плоть! А ще яким жахом проймали її зойки з операційної, де ампутовано кінцівки! І як млоїло її, якою безпорадною вона себе почувала перед цими сполотнілими обличчями скалічених чоловіків, які дожидали своєї черги до палати, звідки чулися ті зойки, дожидали, що ось зараз лікар скаже їм моторошні слова: “Як не прикро, хлопче, але руку доведеться відтяти. Так, так, я розумію, але бачиш оці руді плями? Мусиш таки розпрощатися з рукою”.

Хлороформу було тепер зовсім мало, і його берегли тільки для найтяжчих ампутацій, а опій став рідкісною коштовністю, яку давали хіба що вмирущим, аби полегшити перехід на той світ, тоді як живі мусили терпіти свої болі. Хініну та йоду взагалі вже не стало. Так, Скарлет усе це остобісіло, і цього ранку вона позаздрила навіть Мелані, яка через вагітність могла не працювати у шпиталі. В ті дні то була чи не єдина поважна в очах громадянства причина, що увільняла від шпитальних обов’язків.

Коли надійшов полудень, Скарлет скинула фартуха й нишком вислизнула зі шпиталю, поки місіс Меррівезер засіла писати листа для одного довгов’язого неписьменного горянина. Вона відчувала, що довше вже не втримає. Вистачить з неї цього ярма. Крім того, вона знала, що ось-ось прибуде черговий ешелон з пораненими, і тоді роботи буде до самої ночі - може, й попоїсти навіть не вдасться.

Вона хутко пройшла два квартали до Персикової вулиці, вдихаючи чисте повітря на повні груди, наскільки дозволяв їй туго зашнурований корсет. На перехресті вона зупинилась, непевна, куди податись далі: йти додому, де тітонька Туп, було соромно, назад до шпиталю нізащо не хотілось. Аж раптом вона побачила, що вулицею проїжджає Рет Батлер.

- Та у вас вигляд, як у дочки лахмітника,- зауважив він, змірявши поглядом її латане блідо-бузкове платтячко, мокре від поту та розхлюпаної води з миски. Скарлет уся знітилася і мало не зірвалася зі злості. І чого він завжди звертає увагу, як жінка одягнена, та ще дозволяє собі такі нетактовні зауваження про її нечепурний вигляд?

- Я не хочу вас навіть слухати. Краще зійдіть і допоможіть мені сісти, а тоді одвезете кудись, де ніхто б мене не бачив. Я не хочу вертатись до шпиталю, хоч би мене мали й повісити! Хай йому всячина, але я не починала цієї війни, то чого б це я мусила заморити себе до смерті і…

- Це ж відступництво від Нашої Священної Справи!

- Дорікав казанок горняткові, що чорне. Підсадіть-но. Мені байдуже, куди ви їдете, але спершу ви повинні повезти мене на прогулянку.

Він скочив на землю, і вона раптом подумала, як приємно бачити нормального чоловіка - не безокого чи безрукого, не блідого від болю чи жовтого від малярії, чоловіка дужого й при тілі. І до того - ошатно вбраного. Штани й куртка були на ньому з однакової тканини і добре припасовані, а не висіли складками й не були затісні, щоб обтяжувати рухи. І новенькі, а не обстріпані, коли крізь дірки в штанині прозирає брудна волохата нога. Він мав такий вигляд, наче ніякі клопоти не обсідали йому голову, що не могло не вражати в ці дні, коли всі чоловіки були стурбовані, стривожені й похмурі. На смуглявому обличчі стояла погідність, а його червоні уста з тонким, як у жінки, чуттєвим вигином ледь усміхнулися, коли він підсаджував Скарлет.

Рвучким рухом він сів поряд з нею, і м’язи його дужого тіла заграли під ладно скроєним костюмом, а Скарлет знову, як бувало вже не раз, гостро відчула неабияку фізичну снагу Рета. Немов зачарована, вдивлялася вона в обриси його кремезних плечей, і якесь невиразне збентеження, навіть острах охоплювали її. Тіло Ретове здавалося таким самим дужим і нещадним, як і меткий його розум. При тім ця сила була якась легка й граційна, мов у пантери, що лінькувато вигрівається на сонці, але кожну мить готова скочити на свою жертву.

- Ну ж і мала ошуканка з вас! -мовив він, прицмокуючи на коня.- Протанцювали всю ніч з солдатами, дарували їм троянди й стрічки, присягалися у відданості нашій благородній Справі, а як постала потреба перев’язати кілька ран та зловити пару вошей,- шаснули в кущі.

- А ви не могли б перевести мову на щось інше і їхати трохи швидше? Бо тут так і дивись, що дідок Меррівезер вигляне зі своєї крамнички, побачить мене й доповість цій старій… Я хочу сказати - місіс Меррівезер!

Рет легко шмагонув батогом кобилу, і вона жваво потрю- хикала до П’яти Променів і далі через залізничні колії, що ділили місто навпіл. Саме прибув поїзд з пораненими; і люди з ношами квапливо сновигали туди-сюди під спекот - ним сонцем, переносячи потерпілих до санітарних фургонів та критих інтендантських підвід. Дивлячись на них, Скар- лет не відчувала ніяких докорів сумління, а тільки величезну полегкість, що їй пощастило втекти.

- Мені до чортиків обрид цей шпиталь,- заявила вона, обсмикуючи широку спідницю й тугіше зав’язуючи під шиєю стрічки капелюшка.- 3 кожним днем більше й більше поранених. Це все через генерала Джонстона. Якби він стояв собі під Долтоном, то янкі…

- А він і стояв, нерозумне ви дитятко. Тільки якби він і далі там стояв, Шерман обійшов би його з флангів і розчавив, як у лещатах. І тоді було б втрачено залізницю, за яку, власне, і точиться боротьба.

- А, що там! - сказала Скарлет, яка на військовій стратегії і близько не розумілася.- Однаково він винен. Йому слід було б щось придумати, і, по-моєму, його треба зняти. Чом він не зупиниться й не дасть відсічі, а тільки відступає?

- Ви така сама, як і всі оті крикуни: “Геть Джонстона!”, які винуватять його за те, що не здійснив неможливого. Під Долтоном він був Христос Спаситель, а під Кеннесоу вже став Іудою Відступником,- і все це за якихось півтора місяця. А дайте йому відігнати янкі хоч на двадцять миль, він знову стане нашим Спасителем. Моє дитятко, Шерман має вдвічі більше солдатів, ніж Джонстон, і може дозволити собі втрачати двох чоловік на одного нашого славного хлопця. А Джонстон не може ані душі втратити. Йому кров з носа потрібні підкріплення, але що він дістає? “Браунових пестунів”. Дуже велика з них допомога!