В палаті повно гідних похвали -

Ті стогнуть, інші вже мовчать.

І ось одного хлопця ще внесли,

Якого десь там жде дівча.

Та смертна блідість в нього на чслі,

І марно долю вже просить:

Померхне скоро ясная світлінь Його юнацької краси.

- “Русяві кучері його вкрив піт”,- тужливо звучало глухувате сопрано Скарлет, і Фенні не витерпіла - ледь підвівшись, вона озвалася трохи здушеним голосом:

- Заспівай щось іншеї

Фортепіано різко змовкло, і Скарлет, розгубившись, урвала спів. Потім вона спробувала заграти перші такти “Сірих мундирів”, але тут-таки пригадала, що ця пісня журлива не менше, збилася з мелодії і перестала грати. Тепер вона вже зовсім розгубилася: таж в усіх, піснях мова про горе, розлуку й смерть.

Рет раптом схопився на ноги, переклав Вейда на коліна Фенні й увійшов до вітальні.

- Зіграйте “Мій дім в Кентуккі”,- спокійно підказав він,і Скарлет радо пристала на цю пропозицію. До її голосу приєднався соковитий Ретів бас, і коли вони вдвох затягли другий куплет, напруження на веранді почало спадати, хоча, Бог свідок, це теж не була весела пісня.

Ще кілька днів брести в тяжкій дорозі,

Та вже не світить нам розмай.

Не ждіть мене на отчому порозі -

Мій дім в Кентуккі, прощавай!

*

Передбачення доктора Міда збувалися - принаймні поки що. Джонстон і справді стояв неприступним бастіоном у горах під Долтоном, звідки було сто миль до Атланти. І так непорушно він стояв і чинив такий рішучий опір намірам Шермана пробитися в далину, звідки відкривався шлях на Атланту, що кінець кінцем янкі відійшли назад і почали радити раду. Не зумівши прорвати південську лінію оборони, вони під прикриттям ночі рушили в обхід гірськими стежками, щоб напасти на Джонстона з флангу й перетяти залізницю у нього в тилу, біля Резаки, що за п’ятнадцять миль від Долтона.

Оскільки ці дві неоціненні рівнобіжні штаби заліза опинилися під загрозою, конфедерати покинули стрілецькі криївки в горах, що їх так відчайдушно боронили, і швидким маршем під нічними зорями вийшли на Резаку найко- ротніою прямою дорогою. Коли з передгір’я стали спускатись янкі, південці вже наладналися відбити їхню атаку: за брустверами розставлено батареї, полискували наїжачені багнети - усе, як було й під Долтоном.

Поранені, які прибули до Атланти з Долтона, принесли з собою не зовсім виразну інформацію про відступ Бувальця Джо до Резаки, і це атлантців здивувало й трохи стривожило. Виглядало на те, що на північному заході з’явилася невелика темна хмарка, звістуючи прийдешню літню бурю. Що собі думає генерал, дозволяючи янкі ще на вісімнадцять миль заглибитись у Джорджію? Гори - це природна фортеця, як-от і доктор Мід еказав. Тож чому Бувалець Джо не затримав там янкі?

Джонстонове військо під Резакою билося з мужністю розпачу і таки не пропустило янкі, але Шерман, вдавшись до того самого обхідного маневру, своєю потужною армадою вдруге обійшов противника напівкільцем, перебрався через річку Останслу і знову вийшов до залізничної лінії в тилу конфедератів. Солдати у сірому знов, щоб оборонити залізницю, мусили поспіхом кидати свої шанці, викопані в рудому глинищі, і, невиспані, знесилені безнастанними переходами й боями, повсякчас голодні, маршевою ходою відступили у глибину долини. До містечка Калгоун за шість миль від Резаки вони вийшли раніше за янкі, окопалися тут і наготувались дати північанам відсіч. Стався лютий бій, і атака янкі захлинулася. Виснажені конфедерати зі зброєю в руках попадали на землю, молячи в Бога хоч невеличкого перепочинку. Але перепочинок був не для них. Шерман невблаганно крок за кроком посувався вперед, обходячи їх широким півколом і примушуючи відступати далі, аби не допустити ворога до залізниці у себе за плечима.

Через нескінченні переходи конфедерати не мали коли й виспатись і були здебільшого такі втомлені, що їм ніякі думки не йшли до голови. Однак у короткі хвилини просвітлення вони вірили у Бувальця Джо непохитно. Вони знали, що відступають, але знали й те, що їх ані разу не побили. Просто в них було замало людей, щоб утримувати свої позиції і водночас відбивати обхідні маневри Шермана. Вони могли бити янкі й били їх щораз, коли ті зупинялися й зав’язували бій. Та чим скінчиться їхній відступ, вони не знали. Але Бувалець Джо знав що робить, і це їх задовсль- няло. Відступ він проводив майстерно, бо втрати їхні були незначні, а янкі вони й забивали, і в полон брали чимало- таки. Самі вони не втратили жодного фургона, а тільки чотири гармати. І залізницю за спиною в себе відстояли. Ні лобовими атаками, ні кавалерійськими наскоками, ні обхідними маневрами Шерманові не вдалося прорватись до залізниці.

Залізниця. Вона все так само була в їхніх руках, ця благенька спарена залізна стяга, що звивисто тяглася сонячною долиною у напрямку до Атланти. На нічліг солдати влаштовувались так, щоб бачити блідуватий полиск рейок під зоряним світлом. А коли вони падали під кулями, то останніми образами в їхньому примерхлому зорі були рейки, які сліпуче сяяли в нещадній спекоті, і гаряче марево над ними.

Конфедерати відступали далі в далину, а поперед них сунула армія біженців. Плантатори й фермери, багаті й бідні, чорні й білі, жінки й діти, старі й умирущі, каліки й поранені, жінки при надії - усі вони затовпили дороги на Атланту, хто пішки, хто в поїзді, хто верхи, хто у колясках і на возах, завантажених скринями й усіляким хатнім добром. Біженці миль на п’ять випереджували відступаючих - вони зупинялися і в Резаці, і в Калгоуні, і в Кінгстоні, за кожним разом сподіваючись почути, що янкі відкинуто назад і що тепер вони можуть вернутися до своїх домівок. Але не було для них вороття на цьому розжареному від сонця шляху. Війська в сірому проминали порожні особняки, покинуті ферми, безлюдні хатини з розчиненими навстіж дверима. Де-не-де залишалася у себе в садибі самотня жінка .в гурті кількох переляканих рабів - вони виходили на дорогу привітати солдатів, приносили криничної води спраглим, перев’язували рани пораненим, ховали на своїх родинних кладовищах померлих. Але переважно сонячна далина була безлюдна й пустельна, і тільки занедбані посіви самі собою достигали на полях.

Знову обійдений з флангу біля Калгоуна, Джонстон відступив до Андерсвілла, де сталася гостра сутичка, тоді до Касвілла й зрештою на південь до Картерсвілла. Тепер уже вррог просунувся на п’ятдесят п’ять миль за Даттон. Відступивши з запеклими боями ще на п’ятнадцять миль, південці окопалися під Нью-Гоуп-Черчем з наміром стримати дальший наступ янкі. Сині лави невблаганно насувалися, звиваючись, мов страховинні змії,- вони люто нападали, зазнавши втрат, відступали, але щоразу атакували знову. Жорстокі бої під Нью-Гоуп-Черчем точились одинадцять днів поспіль, і всі напади ворога було відбито, ще й з великими втратами з його боку. Але після цього Джонстона знов обійшли з флангу, і він мусив своє знекровлене військо відвести ще далі на кілька миль.

Конфедератів страшенно багато полягло й було поранено під Нью-Гоуп-Черчем. Атланта вжахнулася від неймовірного напливу поїздів з пораненими. Ніколи досі, навіть після битви при Чікамаузі, тут не бачено такої великої кількості потерпілих. Шпиталі були забиті вщерть, поранені лежали на підлозі в порожніх складах і на паках бавовни в коморах. Жертви війни заповнили всі готелі й заїзди, та й приватні будинки теж. Скількись їх припало і на дім тітоньки іуп, хоч і як вона протестувала, що це вкрай непристойно - тримати в домі чужих чоловіків, коли Мелані при надії і видовище крові та ран може викликати в неї передчасні пологи. Але Мелані підтягла вище верхній обруч криноліну, приховуючи округлість своєї фігури, і поранені заполонили цегляний будинок. Відтоді без кінця доводилося готувати їжу, підносити, перевертати й обмахувати віялом поранених, прати й скручувати бинти, проріджувати марлю, і навіть довгими душними ночами не можна було склепити очей через постійне голосне марення непритомних у кімнаті опостінь. Врешті Атланта почала задихатись від надміру поранених, і потік їх стали спрямовувати до шпиталів у Мейконі та Огасті.

З припливом у місто поранених, що приносили суперечливі звістки, і дедалі більшого числа наполоханих біженців, Атланта, і без того перелюднена, тривожно загула. Маленька хмарка на крайобрії швидко розросталася у велику грозову хмару, в повітрі чулися повіви крижаного вітру.

Віри у непереможність південської армії ніхто ще не втратив, але всі - принаймні люди цивільні - втратили віру в генерала Джонстона. Таж від Нью-Гоуп-Черча до Атланти лише тридцять п’ять миль! Джонстон попустив, щоб янкі просунулися на шістдесят п’ять миль за три тижні! Чом він не затримав янкі, а весь час відступає? Нездара він, а то й ще гірше. Сивобороді діди з внутрішньої гвардії та міліції, сидячи Б Атланті, як у Бога за пазухою, твердили, що вони провели б цю кампанію набагато успішніше, на доказ чого креслили на скатертинах карти військових дій. Коли почали загрозливо рідшати фронтові лави, Джонстон звернувся до губернатора Брауна, прохаючи підкріплення саме з цих внутрішніх частин, але тиловики почували себе у цілковитій безпеці. Адже свого часу губернатор уже відмовив у такому самому жаданні Джефові Девісу. То чого б він став поступливіший перед генералом Джонстоном?

Бій і відступ! Бій і відступ! Сімдесят миль відступу й двадцять п’ять днів, коли бої мало не щодень. Нью-Гоуп- Черч був уже позаду, перетворившись на згадку в низці інших таких самих безтямних згадок, де все було впереміж - спека, пилюка, голод, втома, туп-туп ногами по рудих вибоїнах шляхів, хляп-хляп по рудій багнюці, і відступ, шанець, бій, і знову відступ, шанець, бій. Нью-Го- уп-Черч став уже кошмарним видивом з якогось іншого життя, як став ним і Біг-Шенті, де вони раптом розвернулись і вдарили по янкі, мов дияволи. Але хоч усе поле синіло від трупів, тих янкі прибувало щоразу більше й більше, і знов з південного сходу насувалися півколом сині лави у тилу в конфедератів, рвучись до залізниці - і до Атланти!