- Тоді ви повинні більше дбати про себе. Всі ці бігання й переживання вам користі не дадуть, а дитині можуть зашкодити. Коли ви мені дозволите, місіс Вілкс, я через свої зв’язки у Вашингтоні спробую довідатись про долю вашого чоловіка. Якщо він у полоні, то має числитись у федеральних списках, а якщо ні… що ж, нема гірше, як непевність. Але ви повинні мені пообіцяти. Якщо ви не подбаєте про себе, я, присягаюся Богом, і пальцем не ворухну в цій справі.

- Ох, ви такий добрий! - вихопилося в Мелані.- І як люди можуть говорити про вас усякі бридкі речі? - Однак тут-таки усвідомивши нетактовність цих слів, та ще й жахнувшись, що обговорює свій делікатний стан з чужим чоловіком, зайшлася тихим плачем. А Скарлет, коли влетіла до кімнати з гарячою цеглиною, загорнутою в клапоть фланелі, побачила, як Рет стоїть біля ліжка й погладжує Мелані руку.

Слова свого він дотримав. Яким способом він це зробив, вони так і не дізналися. Та й не зважились про це спитати, боячись почути, як він близько зв’язаний з янкі. Минув місяць, поки він приніс їм цю новину, яка спершу піднесла їх до небес від радості, але потім сповнила гнітючою гризотою.

Ешлі був живий! Його поранено й узято в полон, згідно з наявними даними, він перебував у таборі для військовополонених у Рок-Айленді, штат Іллінойс. Зрадівши від самої цієї новини, вони попервах ні про що інше не думали, а тільки про те, що він живий. Але трохи заспокоївшись, вони подивились одна одній у вічі й промовили: “Рок-Айленд!” - що в їхніх устах прозвучало однаково, що “Пек ло”. Бо як для північан назва “Андерсонвілл” відгонила чимось моторошним, так і назва “Рок-Айленд” викликала жах у серцях південців, які мали там ув’язнених родичів.

Кали Лінкольн відмовився від обміну полоненими, сподіваючись, що додатковий тягар на Конфедерацію утримувати й охороняти полонених північан прискорить кінець війни, в Андерсонвіллі, штат Джорджія, перебувало вже кілька тисяч бранців у синіх мундирах. Південські війська діставали тоді злиденну харчову пайку, навіть своїм хворим та пораненим не вистачало ліків і перев’язних засобів, тож мало що можна було виділити для полонених. Власне, їм перепадало те саме, що й солдатам у поході - жирна свинина та сушені боби, і янкі від такої дієти мерли як мухи, часом до сотні чоловік на день. Довідавшись про це, на Півночі розлютилися й погіршили умови утримання полонених південців, особливо у Рок-Айленді. Харчували там надголодь, одного коца давали на трьох, а віспа, пневмонія і тиф так розгулювали в таборі, що його прозвали “чумним”. Три чверті полонених не вийшли звідти живцем.

І Ешлі опинився в такому страхітливому ^иісці! Ешлі живий, але ж він поранений, і коли його відправили до Рок-Айленду, в Іллінойсі, певно, ще лежав глибокий сніг. Чи не помер він від ран, поки Рет дізнавався про його долю? Чи не скосила його віспа? Може, у нього запалення легенів, він лежить і марить і не має чим укритись?

- О капітане Батлер, невже нема ніякої ради… Чи не могли б ви скористатися своїм впливом, щоб його обміняли? - промовила Мелані.

- Містер Лінкольн, справедливий і милосердний, коли проливає рясні сльози над п’ятьма синами місіс Біксбі, не зронить ні сльозинки над тисячами янкі, що помирають в Андерсонвіллі,- відказав Рет, іронічно скрививши уста.- Як на нього, то хоч* би вони й усі вимерли. Ніяких обмінів - такий наказ. Я… я ще не сказав вам про це, місіс Вілкс, то от зараз скажу: ваш чоловік, мав змогу вирватися з табору, але не скористався нагодою.

- Невже справді? - вигукнула Мелані з недовірою.

- Так, це правда. Янкі набирали загони охороняти фронтьєр 13 на Заході від індіанців, і вербували охочих серед конфедератів. Кожного полоненого, що складав присягу на вірність і погоджувався відслужити два роки в частинах, які борються проти індіанців, звільняли з табору й відправляли на Захід. Містер Вілкс відмовився.

- І як він міг так?..- не стрималася Скарлет.- Хіба не краще було б скласти присягу, а тоді, як звільниться З табору, втекти й вернутись додому?

Мелані накинулася на неї, мов маленька фурія:

- Як ти могла таке навіть подумати? Щоб він зрадив Конфедерацію, погодившись на цю ганебну присягу, а потім зламав своє слово, дане янкі? Та про мене, хай би він помер у Рок-Айленді, ніж став кривоприсяжником! Якби він помер у тюрмі, я б ним пишалася, але якби погодився на відступництво, я б не хотіла його й бачити. Повік! Він правильно зробив, що відмовився.

Проводжаючи Рета до дверей, Скарлет спитала його не без виклику:

- А ви на його місці - хіба ви не завербувалися б до янкі, щоб потім утекти, аніж дожидатися смерті в таборі?

- Звичайно, я б завербувався,- відповів Рет, зблиснувши зубами під чорною стяжкою вусів.

- Тоді чому ж Ешлі цього не зробив?

- Бо він джентльмен,- сказав Рет, і стільки він вклав цинізму й зневаги в це благородне слово, що Скарлет аж сторопіла.

Частина третя

РОЗДІЛ XVII

Настав травень 1864 року - гарячий і сухий травень, що в’ялив квіти ще в пуп’янках,- і янкі під проводом генерала Шермана знову вступили до Джорджії поблизу Долтона, за сто миль на північний захід від Атланти. Поговорювали, що там, на кордоні між Джорджією й Теннессі, топитимуться важкі бої. Янкі стягували сили для удару по ЗахідноАт- лантській залізниці, яка сполучала Атланту з Теннессі й Заходом - по тій самій залізниці, якою торік восени перекинули південські частини, що перемогли під Чіка- маугою.

Однак передбачувані бої біля Долтона не викликали в Атланті особливої тривоги. Місце, де янкі зосереджували свої війська, лежало за кілька миль на південний схід від поля битви при Чікамаузі. Вони вже раз намагалися пробитися звідти гірськими стежками, і їх відкинули, тож так само відкинуть і вдруге.

В Атланті - та й в усій Джорджії - розуміли, що цей штат має занадто велику вагу для Конфедерації, і тому генерал Джо Джонсон не дозволить янкі довго залишатися в його межах. Бувалець Джо та його військо не пропустять жодного янкї на південь від Долтона, бо від того, як ітимуть справи у Джорджії, вельми багато що залежатиме. Цей ще не спустошений війною штат був для Конфедерації і величезною житницею, і механічною майстернею, і коморою. Звідси йшла значна частина пороху й амуніції для армії і більшість бавовняних, а також вовняних товарів. Поміж Атлантою й Долтоном було місто Ром, де на промислових підприємствах серед іншого виробляли гармати, і ще міста Ітова й Аллатуна з найбільшими чавуноливарними заводами на південь від Річмонда. Та й у самій Атланті містилися не тільки зброярні, не тільки майстерні, в яких виготовляли сідла й намети, але й найпотужніші на Півдні вальцювальні, головні залізничні депо та численні військові шпиталі. І ще ж Атланта була великою вузловою станцією, де схрещувалися чотири залізниці, життєво важливі для всієї Конфедерації.

Отож ніхто особливо не тривожився. Зрештою, Далтон

був аж ген де, біля самого кордону з Теннессі. А в Теннессі бої тривали вже три роки, і люди давно призвичаїлись до думки, що цей штат - відлегле поле битви, майже так само далеке від них, як Вірджинія або долина Міссісіпі. Крім того, між Атлантою і янкі стояв Бувалець Джо зі своїми солдатами, а кожен же знав, що тепер, коли не стало Непоборного Джексона, у південців не було,, кращого полководця за Джонстона - якщо, звісно, не рахувати самого генерала Лі.

Думку місцевого громадянства підсумував одного тепло-* го травневого вечера доктор Мід на веранді у тітоньки Туп, заявивши, що Атланті нема чого боятися, бо військо генерала Джонстона у горах - це неприступний бастіон. Слухачі його,- що тихенько поколихувались у кріслах-гойдал- ках, дивлячись, як перші цього року світлячки немов чаром яким постають у присмерку,- думали про лікареву мову по-всякому, оскільки в кожного з них тяжів свій клопіт на серці. Місіс Мід, рука якої лежала на Філових плечах, сподівалася, що чоловік її має рацію. Вона ж розуміла: якщо війна наблизиться до їхніх околиць, Філ муситиме піти на фронт. Він уже мав шістнадцять років і був зарахований до внутрішньої гвардії. Фенні Елсінг - бліда й змізерніла після Геттісберга, не могла й досі, хоч минуло вже кілька місяців, прогнати від себе страшну картину, породжену збудженою уявою, як лейтенант Даллас Мак- люр помирає на тряскому возі, що його тягнуть під дощем воли під час довготривалого моторошного відступу до М філенду.

Капітанові Кері Ешберну знов дошкуляла ушкоджена рука і, крім того, йому прикро було усвідомлювати безуспішність свого залицяння до Скарлет. Справа ця загальмувалася, відколи прийшла звістка, що Ешлі Вілкс у полоні, хоч самому капітанові і невтямки було, який між цими двома явищами зв’язок. Скарлет же й Мелані зверталися думками до Ешлі мало не щохвилини, коли їх не позбавляли цієї можливості хатні клопоти або необхідність підтримувати розмову. Скарлет думала з гіркотою й зажурою: “Він, мабуть, уже мертвий, а то б якось сповістив про себе”. А Мелані, вкотре відганяючи напади страху, повторювала подумки: “Він не міг померти. Якби це сталося, я б знала, я б зразу відчула”. В затіненому кутку веранди сидів Рет Батлер, недбало схрестивши довгі ноги в добротних чоботях; вираз його смуглявого обличчя нічим не виказував, що у нього на думці. На колінах його вдоволено

посапував уві сні малий Вейд, затиснувши в ручці дочиста обгризену курячу кісточку. В ті вечори, коли приходив Рет, Скарлет дозволяла Вейдові пізніше вкладатися спати, бо при всій своїй сором’язливості хлопчик виразно прихилився душею до капітана Батлера, та й той, як це не дивно, полюбив малюка. Звичайно присутність Вейд а дратувала Скарлет, дле на колінах у Рета він поводив себе цілком пристойно. Що ж до тітоньки Туп, то всі її зусилля зводились до того, щоб притлумити надху: старий півень, якого вони спожили за вечерею, виявився добре-таки жилавим.

Вранці-бо тітонька Туй з жалем ухвалила зарізати цього патріарха, поки він сам не визівнув духа, бувши в літах і тузі за своїм давно вже з’їденим гаремом. День за днем він немощів у спорожнілому курнику, занадто пригнічений, щоб навіть кукурікати. Коли дядько Пітер скрутив йому шию, у тітоньки Туп раптом заговорило сумління: чи ж гоже розкошувати цією птицею у родинному колі, якщо так багато їхніх знайомих тижнями не куштують курячого м’яса? Отож вона висловила намір запросити на цю учту гостей. Мелані, вже на п’ятому місяці вагітності, кілька тижнів як не показувалась на люди, і тітоньчина ідея її мало не вжахнула. Але тітонька цим разом виявилась непоступливою. Було б егоїстично не поділитися півнем з приятелями, а якщо Мелані підтягне верхній обруч криноліну трохи вище, ніхто нічого й не зауважить, вона ж взагалі пласкогруда.