Іншим часом Скарлет гірко переживала б, що ходить у таких приношених сукнях і латаних черевичках, але тепер їй було до цього байдуже, бо ж той єдиний, чия думка для неї щось важила, однаково не міг її бачити. У житті Скарлет ці два місяці були чи не найщасливіші за кілька останніх років. Хіба ж вона не відчула, як збуджено забилося серце в Ешлі, коли її руки обвили його за шию? Хіба не бачила, який був розпач у його погляді, промовистішому за будь-які слова? Він кохає її. Певність у цьому сповнювала Скарлет такою радістю, що вона навіть подобрішала до Мелані. Її проймав жаль до неї - жаль із деякою домішкою погорди, що така Мелані сліпа й недалека.

“Хай-но тільки скінчиться війна! - думала Скарлет.- Коли вона скінчиться, тоді…”

Деколи, правда, шпигала її страхом інша думка: “Ну й що тоді?” Та вона проганяла цю думку від себе. Коли війна скінчиться, все якось та влаштується. Якщо Ешлі кохає її, він просто не зможе жити з Мелані.

Але ж розлучення - річ немислима, та й Еллен і Джералд, ревні католики, нізащо не дозволять їй вийти за розведеного. Адже це означало б відлучення від церкви! Скарлет не раз над цим замислювалась і нарешті вирішила, що коли доведеться вибирати між церквою й Ешлі, вона вибере Ешлі. Але то був би такий скандал! Розведені не тільки опиняються поза церквою, а й поза товариством. Ніхто їх не пускає до себе в дім. Однак заради Ешлі вона й на це піде. Заради нього вона ладна піти на будь-яку жертву.

Після війни вЪе якось залагодиться. Якщо Ешлі по- справжньому кохає її, він знайде вихід. З кожним днем вона дедалі дужче впевнювала себе, що Ешлі кохає її і що він зуміє дати всьому раду, коли кінець кінцем янкі буде розбито. Правда, він сказав, що янкі “приперли нас до стіни”. Але, на думку Скарлет, це він так собі бовкнув. Він був ту хвилину втомлений і пригнічений. Зрештою, Скарлет і не турбувало, хто там переможе. Головне, щоб війна швидше скінчилась і щоб Ешлі повернувся додому.

Та в березні, коли сльота тримала всіх у чотирьох стінах, Скарлет зазнала страшного удару. Мелані, зніяковіло опустивши галову - хоч сама аж сяяла з радощів і гордості,- повідомила Скарлет, що сподівається дитини.

- Доктор Мід каже, що це буде при кінці серпня або на початку вересня,- додала вона.- Я й сама здогадувалась, але до сьогодні не була певна. Ох Скарлет, хіба ж це не чудово? Я так заздрила тобі, люба, що ти маєш Вейда, і так хотіла й собі мати дитину. І страшенно боялася, що в мене зовсім не буде дітей, а я ж їх хочу мати цілий десяток!

Скарлет саме розчісувала коси перед сном, і коли Мелані це сказала, рука її з гребінцем зависла в повітрі.

- Боже милий! - промовила Скарлет, не зразу збагнувши сенс того, що почула. І раптом у пам’яті її ожило, як зачинились отоді двері спальні Мелані, і такий гострий біль оперезав її, наче в серце їй устромили ножа, наче вона була дружиною Ешлі й він вчинив зраду щодо неї. Дитина! Дитина від Ешлі! Як же він міг це, кали він кохає її, а не Мелані?

- Я знала, що тебе це вразить,- лопотіла далі Мелані, не переводячи подиху.- Це ж так чудово, правда? Ой Скарлет, я навіть не знаю, як написати про цю новину Ешлі! Було б легше, якби я могла сказати йому, або… або ще краще - нічого не говорити, а щоб він сам з часом помітив… ти ж розумієш.

- Боже милий! - мало не з плачем повторила Скарлет, випускаючи з рук гребінця і хапаючись за мармурову стільницю, щоб не впасти.

- Дорогенька, та що це з тобою? Ти ж знаєш, народити дитину зовсім не так і тяжко. Ти сама це казала. І не журись за мене, хоч я й вдячна тобі, що ти так переживаєш. Правда, доктор Мід сказав, що у мене… що я…- Мелані почервоніла,- вузька в тазу, хоч усе, мабуть, буде добре і… Скарлет, а ти сама написала Чарлі, коли дізналася про Вейда, чи це твоя мама або містер ОТара? Ой люба, якби я мала маму, що написала б за мене! Я навіть не уявляю собі, як…

- Та годі вже! - у нестямі закричала Скарлет.- Годі!

- Ой Скарлет, я така дурненька! Вибач мені. Мабуть, у щасті всі люди стають егоїстичні. Я зовсім забула, що Чарлі…

- Годі?-знову скрикнула Скарлет, силкуючись узяти себе в руки й прийти до тями. Ніколи, ніколи не повинна Мелані здогадатись або хоч запідозрити, що в неї на серці.

У Мелані, цієї найделікатнішої з жінок, сльози виступили на очах, що вона так нелюдяно повелася. Як їй совість дозволила викликати у Скарлет прикрі згадки про те, що Вейд з’явився на світ, коли бідний Чарлі вже кілька місяців був неживий? Як могла вона виявити таку нечулість?

- Дозволь, я допоможу тобі роздягтися, любонько! - покірно промовила вона.- І розчешу волосся на ніч.

- Дай мені спокій! - відказала Скарлет з обличчям мов камінь. І Мелані, картаючи себе, поспішила заплакана з кімнати. А Скарлет не зронила ані сльозинки, хоч гордість її було тяжко вражено і душу гризли розчарування га заздрість до щасливих подруж.

Вона подумала, що не зможе далі жити в одному будинку з жінкою, яка має народити від Ешлі дитину, що їй треба повернутись до рідної Тари, де її домівка. Вона не уявляла, як дивитиметься в очі Мелані, щоб не виказати власної таємниці. І наступного ранку вона підвелася з твердим наміром одразу ж після сніданку спакувати свої речі. Та коли посідали за стіл - Скарлет мовчазна й понура, Туп розгублена, Мелані як провинниця,- принесли телеграму.

Послав її Моз, служник Ешлі, і адресував Мелані:

“Я шукав повсюди і не зміг знайти його. То мені вертатись додому?”

Ніхто не второпав, що означає ця телеграма, але жінки, всі троє, нажахано втупились одна на одну, і Скарлет ураз вилетів з голови намір вернутись до Тари. Не скінчивши сніданку, вони поїхали до міста зателеграфувати командирові полку, в якому служив Ешлі, однак на телеграфі їх уже чекала телеграма від самого полковника.

“З жалем сповіщаю вас: майор Вілкс три дні тому не повернувся з розвідувальної операції. Доля його невідома. Про дальші новини вас повідомимо”.

У гнітючому стані вертались вони додому: тітонька Туп плакала в хустинку, Мелані сиділа бліда й випростана, приголомшена Скарлет скулилася в кутку коляски. А як тільки приїхали, Скарлет нетвердою ходою кинулася до себе у спальню, схопила чотки зі столу і, впавши навколішки, спробувала звернутися з молитвою до Бога. Але молитовні слова якось не приходили їй на пам’ять. Її охопив пекельний страх: Господь одвернув од неї своє лице, бо вона вчинила гріх. Вона полюбила чужого чоловіка й намагалась його звести, і Господь покарав її, наславши на нього смерть. їй хотілося молитись, але вона не могла звести очей до неба. їй хотілося плакати, але в очах не було сліз. Усі її сльози пішли вглиб, вони душили їй серце, пекли груди, тільки не проступали назовні.

Двері її спальні прочинилися, і ввійшла Мелані. Бліде обличчя зовиці в рамцях чорних кучерів було як сердечко, вирізане з білого паперу, очі широко розплющені, мов у дитини, що заблукала в темряві.

- Скарлет,- мовила вона, простягаючи обидві руки.- Прости мене за те, що я вчора наговорила, бо ж ти… ти -єдине, що в мене залишилось. О Скарлет, я певна, що мій найдорожчий уже неживий!

І само собою так вийшло, що Мелані опинилася в обіймах Скарлет, її груденята важко здіймалися від схлипувань, а потім вони обидві вже лежали на ліжку, пригорнувшись одна до одної, і Скарлет теж плакала, припавши до обличчя Мелані, сльози однієї змішувалися зі слізьми другої. Пекучі були ці сльози, але ще тяжчий опікав біль, коли вони не могли пролитися. “Ешлі загинув, загинув,- думала Скарлет,- і це моя любов його вбила!” Схлипи з новою силою прорвалися у неї з душі, і Мелані, мимохіть знаходячи втіху в її сльозах, ще міцніш обняла Скарлет за шию.

- На щастя,- прошепотіла вона,- на щастя, у мене буде від нього дитина.

“А у мене,- подумала Скарлет, під тягарем глибокого горя відкинувши дріб’язкові ревнощі,- у мене не лишиться від нього нічого… нічого… нічогісінько, крім того його погляду в мить прощання”.

*

Перше повідомлення у списку втрат було таке: “пропав безвісти, імовірно вбитий”. Мелані відправила полковникові Слоену кільканадцять телеграм, і нарешті одержала у відповідь листа, в якому поряд з висловами співчуття пояснювалося, що Ешлі зі своїм загоном пішов у розвідку й не повернувся. Оскільки були донесення про невеликі сутички по той бік лінії фронту, сповнений жалю за своїм господарем Моз подався, ризикуючи життям, розшукувати тіло Ешлі, але нічого не знайшов. Мелані, неприродно спокійна тепер, послала Мозові гроші й звеліла вертатись додому.

Коли в одному з наступних списків втрат з’явилися слова: “Пропав безвісти, імовірно в полоні”,- смуток у домі заступила надія, настрій у людей покращав. Мелані мало не днювала й ночувала в телеграфній конторі, вона виходила до кожного поїзда, сподіваючись на листа. Вагітність нелегко їй давалась, почувала вона себе кепсько, але відмовлялася виконувати приписи доктора Міда й лежаги в постелі. Її огорнуло гарячкове збудження, вона не могла всидіти на місці - геть аж за північ, давно вже вклавшись у ліжко, Скарлет ще чула, як Меллі снує з кутка в куток у сусідній кімнаті.

Раз надвечір переполоханий дядько Пітер привіз її ледве живу із середмістя; у колясці Мелані підтримував Рет Батлер. На телеграфі вона зомліла, і Рет, що випадково став свідком цієї сцени, супроводив її до самого дому. Він на руках відніс Мелані до спальні й уклав у ліжко, тим часом як знепокоєні домашні метушилися навколо, шукаючи гарячі цеглини, ковдри й віскі.

- Місіс Вілкс,- запитав він без усяких манівців,- ви, здається, чекаєте дитини?

‘ Мелані від цього запитання неодмінно б знепритомніла, якби не була така слабосила й згорьована. Навіть у колі близьких приятельок вона червоніла на згадку про свій Стан, а візити до доктора Міда були для неї справжньою мукою. Почути ж таке від стороннього чоловіка, та ще й Рета Батлера - це було й зовсім щось неймовірне. Проте, лежачи в ліжку, знеможена й нещасна, вона могла тільки кивнути головою. Після цього, однак, ситуація перестала здаватись їй такою жахливою, бо Батлер поставився до неї дуже співчутливо й уважливо.