Він змовк і опустив руки, але очі його, все ще були прикуті до її очей. Скарлет з притамованим подихом чекала, що він ще скаже, вона аж навшпиньки звелася, щоб почути від нього три магічні слова. Але ці слова так і’ не прозвучали. Вона гарячково вдивлялася в його обличчя, а уста ЇЇ тремтіли - їй ставало ясно, що він більш нічого вже не скаже

Цього другого краху своїх надій Скарлет уже не змогла витерпіти і, чисто по-дитячому зойкнувши, важко опустилася на стілець, уся в сльозах. І в цю мить долинув лиховісний звук знадвору, з дороги, нагадуючи про неминучість від’їзду Ешлі. Поганин, зачувши плюскіт води навколо Харонового човна, не проймався таким розпачем, як Скарлет у цю мить. Це дядько Пітер, закутаний у повстину, під’їхав до ганку коляскою, щоб одвезти Ешлі на поїзд.

Ешлі ледь чутно промовив: “Прощавай!”, узяв зі столу крислатого капелюха, що вона якось виманила у Рета, і вийшов у півсутінь холу. Взявшись рукою за ручку дверей, він обернувся і подивився на неї довгим розпачливіш поглядом, так наче хотів закарбувати в пам’яті кожну риску п обличчя й усієї постаті. Вона бачила його лице крізь поволоку сліз на очах, і грудка стояла їй у горлі: це ж він уже від’їжджає від неї, і буде далеко від її турбот про нього, від рятівної гавані цього дому, зникає з її життя, можливо, назавжди, так і не сказавши тих слів, що їх вона так палко жадала почути. Час сплинув без вороття, як вода крізь млинове колесо, і тепер уже було надто пізно. Враз вона рвонулася наосліп через вітальню в хол і вчепилася руками за кінці його пояса.

- Поцілуй мене,- прошепотіла вона.- Поцілуй на прощання.

Він лагідно взяв Скарлет за плечі й схилився до її обличчя. Тільки-но його уста торкнулись її уст, як вона щосили обняла його за шию. На якусь коротеньку швидко- біжну мить він міцно пригорнув Скарлет до себе. Вона відчула, як напружилось усе його тіло. І відразу ж, випустивши капелюха з пальців, він розійняв її руки, обвиті круг його шиї.

- Ні, Скарлет, не треба,- тихо сказав він, аж до болю стиснувши їй долоні.

- Я кохаю тебе,- промовила вона здушеним голосом.- І завжди кохала. Я ніколи не кохала когось іншого. За Чарлі я вийшла… аби лиш допекти тобі. Ох Ешлі, я так тебе кохаю, що пішла б за тобою пішки й до Вірджинії, щоб бути коло тебе! Я б готувала тобі їсти, чистила чоботи, доглядала коня… Ешлі, скажи, що кохаєш мене! Я житиму цим до кінця своїх днів!

Він рвучко нахилився по капелюха, і вона в цю мить уловила вираз його обличчя. Такого безщасного, як у нього, обличчя вона зроду не бачила, маски відчуженості наче й не було на ньому. Воно ясно свідчило про те, що він кохає її і що її кохання дарує йому радість, але що понад усім тим його гнітять сором і розпач.

- Прощавай,- хрипко мовив він.

Двері розчинилися, і подув холодного вітру вдерся всередину, гойднувши фіранки на вікнах. Скарлет, уся тремтячи, дивилась, як він збігав до коляски, як тьмяно полискувала його шабля в блідому світлі зимового сонця, як маяли китиці на його поясі.

Холодні дощі й люті вітри панували весь січень і лютий 1864 року, викликаючи в серцях дедалі більшу похмурість і пригнічення. До поразок під Геттісбергом та Віксбергом додався прорив лінії південського війська в центрі. Армія янкі внаслідок запеклих боїв захопила майже весь штат Теннессі. Але попри й ці нові втрати дух південців залишався незломленим. Єдине, що легковажну самовпевненість заступила Похмура рішучість, люди повторювали, що нема лиха, яке не вийшло б на добре. Бо хіба ж не дали північанам добрячого відкоша, коли вони у вересні спробували після перемоги в Теннессі прорватися до Джорджії?

Тут, у північно-західній закутині штату, неподалік від Чікамауги, сталася перша від початку війни велика битва на території Джорджії. Янкі взяли Чаттанугу і через гірські тропи вдерлися в Джорджію, але, зазнавши великих втрат, мусили відступити назад.

Атланта з її залізницями відіграла значну роль у цій славній перемозі південців біля Чікамауги. Залізничними лініями, що ведуть з Вірджинії до Атланти й далі на північ до Теннессі, швидко перекинули частини генерала Лонгст- ріта до місця боїв. На відстані кількох сотень миль залізницю й весь рухомий склад було використано виключно для військових потреб.

Атланта спостерігала, як день і ніч поїзд за поїздом проходили через місто пасажирські й товарні вагони, платформи, вщерть заповнені гамірною масою вояків. Солдати їхали голодні й невиспані, без своїх коней, без санітарних та інтендантських служб, і їх, не давши змоги навіть передихнути після дороги, просто з вагонів кидали в бій. І північанам довелося відступити з Джорджії назад у Теннессі.

Це був величезний успіх, і атлантці з гордістю відзначали, що саме їхня залізниця уможливила таку перемогу.

Але все-таки Південь, щоб піднести себе на дусі перед настанням зими, потребував приємних вісток з Чікамауги. Тепер уже ніхто не заперечував, що янкі добре вміють битись, та й генерали у них, що там не казати, добрі. Грант був різник, якому душа не боліла, скільки солдатів він покладе заради перемоги, але перемог він таки досягав. Ім’я Шерідана наганяло страх на південців. А ще ж був і такий собі Шерман, ім’я якого згадувалося щодалі частіше. Він відзначився в часі боїв у Теннессі та на заході,

і репутація його, як рішучого й нещадного войовника, чимраз більш зростала.

Звісно, жоден з них не міг зрівнятися з генералом Лі. Віра в генерала та його військо ще не ослабла. Упевненість в остаточній перемозі лишалася непохитною. Але ж війна тяглася занадто довго. І так багато було загиблих, поранених і скалічених, так багато вдів і сиріт! Та й попереду на всіх чекала ще тривала й виснажлива боротьба, тобто будуть усе нові й нові загиблі й поранені, вдови й сироти.

Справу погіршувало те, що серед цивільного населення почала ширитись недовіра до високих урядовців. У багатьох газетах відверто критикували президента Девіса та його спосіб вести війну. Проявилися незгоди в уряді Конфедерації, розходження в думках між президентом Девісом та генералами. Швидко знецінювались гроші. Для війська не вистачало взуття й уніформ, а особливо - зброї та медикаментів. Залізниці потребували нових вагонів замість старих і нових рейок замість підірваних янкі. Генерали з поля бою домагалися свіжих поповнень, а їх усе меншало й меншало. Дійшло до того, що декотрі губернатори - між ними й Браун з Джорджії - відмовлялись відправляти міліційні загони та амуніцію за межі своїх штатів. В частинах міліції були тисячі боєздатних солдатів, яких дошкульно не вистачало в армії, але уряд був безсилий відправити їх на фронт. •

Далі падала вартість грошей ї дорожчали товари. Яловичина, свинина й масло коштували вже тридцять п’ять доларів за фунт, борошно-тисячу чотириста за барель, сода - сто за фунт, чай - п’ятсот за фунт. Теплий одяг якщо й можна було дістати, то за таку скажену ціну, що атлантські дами, аби вберегтися від холоду, мусили підшивати стару одежу різним ганчір’ям і ще підкладати зсередини газети. Пара черевиків коштувала від двохсот до восьмисот доларів - залежно від того, з чого їх шили, з так званого “картону” чи з натуральної шкіри. Дами носили тепер гетри, перешиті зі старих вовняних хусток або килимків. Підошви робили дерев’яні.

Фактично Північ тримала Південь у стані постійної облоги, хоч це не всі ще усвідомили. Канонерки янкі так міцно заблокували південські порти, що рідко якому суднові щастило прорватися.

Південь завжди жив з того, що продавав бавовну, довозячи ззовш те, чого не виробляв сам, але тепер він не міг ні продавати, ні купувати. У Джералда О’Гари в повітці біля бавовноочисної машини лежав трилітній урожай бавовни, тільки що з того? В Ліверпулі за цю бавовну він узяв би сто п’ятдесят тисяч доларів, але не було й найменшої надії доставити її туди. Джералд з багача перетворився на людину, що не знає, як прогодувати сім’ю та негрів до кінця зими.

І в такому становищі була тепер більшість південських плантаторів. Оскільки блокада щораз дужче стискалася, південці не мали змоги ані збувати своє багатство на англійському ринку, ані придбати все те, що раніше одержував Південь за бавовну. А тепер, встрявши у війну з індустріальною Північчю, аграрний Південь потребував усе більше речей, і то таких, купувати які раніше, в мирний час, ніколи не збирався.

Для всіляких спекулянтів та гендлярів така ситуація була тільки наруч, і знайшлося чимало охочих нею скористатися. Водночас, у міру того як з харчами й одягом ставало скрутніше й ціни зростали, громадський осуд спекулянтів звучав усе голосніше й загрозливіше. На початку 1864 року досить було розгорнути будь-яку газету, як відразу впадала у вічі редакційна стаття з нищівними випадами проти спекулянтів, цих шулік та кровопивць, і з закликом до уряду притиснути їх твердою рукою. Уряд робив що міг, та зусилля ці були марні, бо його й без того з усіх боків обсідали клопоти.

Але ніким так не обурювались, як Ретом Батлером. Коли прориватися крізь блокаду стало справою надто небезпечною, він спродав свої судна і тепер відкрито взявся спекулювати харчами. Розповіді про нього, що доходили до Атланти з Річмонда й Вілмінгтона, примушували тих, хто раніше приймав його у своїх домах, паленіти з сорому.

Незважаючи, однак, на ці знегоди й прикрощі, населення Атланти з довоєнних десяти тисяч досі подвоїлося. Навіть сама блокада сприяла підвищенню престижу Атланти. Надбережні міста посідали панівне становище на Півдні як у торгівлі, так і в усьому іншому. Але тепер, коли порти заблокували, коли багато портових міст захопив або взяв в облогу супротивник, Південь міг покладатися тільки на власні сили. Якщо йшлося про перемогу у війні, то вирішального значення стали набирати внутрішні райони, і Атланта природно опинилася в центрі подій. Населення Атланти не меншою мірою, ніж інші міста Конфедерації, зазнавало труднощів, потерпало від нестачі харчів, від хвороб і смертей, але саме місто як таке радше виграло від війни, ніж програло. Серце Конфедерації - Атланта - билося повнокровно й ритмічно, а по залізницях-артеріях безнастанно рухався потік ешелонів з солдатами, амуніцією й товарами.