них очей, і в домі від ранку до ночі товклися друзі, сусіди, родичі - Ешлі ніколи не бував сам-один. А пізно ввечері зачинялися двері спальні, і він лишався вдвох з Мелані. І жодного разу за всі ці дні він ані поглядом, ані словом, анічим не виказав себе, не натякнув Скарлет, що відчуває до неї щось більше, ніж любов брата чи давнього приятеля. Вона не могла допустити, щоб Ешлі поїхав,- можливо, назавжди,- не давщи їй певності, що він досі кохає її. Тоді навіть якби він загинув, думка про його потаємну любов була б для неї розрадою до кінця її днів.

Минула, здавалося, ціла вічність, коли вона врешті почула, як рипнули чоботи нагорі, як двері спальні відчинились і зачинилися. Він почав спускатися сходами. Сам, дякувати Богові! Мелані, певне, занадто пригнічена розлукою, щоб вийти з кімнати. Тепер вона, Скарлет, кілька безцінних хвилин зможе побути з ним наодинці.

Він спускався поволі, остроги його подзенькували, шабля глухо постукувала об халяву. Коли він увійшов до вітальні, погляд його був нахмурений. Він спробував усміхнутись, але поблідле й непроникне обличчя його виглядало як у людини, що спливає кров’ю від невидимої рани. Скарлет підвелася на ноги при появі Ешлі й гордовито подумала, що вродливішого за нього воїна вона ще не бачила. Довга кобура й пояс аж сяяли, посріблені остроги й піхви шаблі дядько Пітер невтомними своїми зусиллями натер до блиску. Щоправда, новий кітель не зовсім відповідав його фігурі, бо кравець поспішав і полишив де-не-де нерівні шви. І лискуче нове сукно сірого кітеля надто вже контрастувало з приношеними й латаними штаньми та обдертими чобітьми, але це Ешлі не шкодило: навіть і в срібних латах він би не став в її очах гарнішим, ніж був зараз.

- Ешлі,- хапливо почала вона,- можна, я проведу тебе до поїзда?

- Ні, не треба, я прошу. Там будуть батько й сестри. І, крім того, я волів би попрощатися з тобою тут, ніж пам’ятати, як ти стояла й мерзла на станції. А згадки тепер такі дорогі.

Скарлет зразу ж передумала. Якщо там будуть Індія і Душка, які її зовсім не люблять, то їй не випаде й хвилинки з ним поговорити.

- Добре, я не поїду,- погодилась вона.- Але слухай, Ешлі! У мене є для тебе ще один подарунок.

Трохи зніяковівши, коли настала мить вручити його Ешлі, вона розгорнула пакунок. То був довгий жовтий пояс з цупкого китайського шовку з важкими китичками иа кінцях. Кілька місяців тому Рет Батлер привіз їй з Гавани жовту шаль, рясно розшиту червоними й синіми квітами та пташками, а за цей тиждень вона старанно випорола гаптування, розрізала шаль навпіл і перешила на довгий пояс.

- Який чарівний пояс, Скарлет! Це ти сама пошила? Тоді він для мене ще дорожчий. Пов’яжи його мені, люба. Хлопці позеленіють від заздрощів, коли побачать, як я вирядився в новенький кітель та ще з таким поясом.

Скарлет обвила яскравою стягою його стрункий стан поверх ременя й зав’язала кінці “вузлом кохання”. Нехай Мелані пошила йому новий кітель, але цей пояс буде її дарунком, потайною винагородою від неї - з ним він ходитиме в бій і раз по раз згадуватиме її. Вона відступила на крок і з гордістю оглянула постать Ешлі, подумки роблячи висновок, що навіть Джеб Стюарт з його пір’ям і розмаяними кінцями пояса так не вражає виглядом, як її коханий.

- Пояс просто чарівний,- повторив Ешлі, перебираючи пальцями китички.- Але я певний, що ти мусила пожертвувати для нього сукню чи шаль. Ти не повинна була цього робити, Скарлет. Гарт речі тепер нелегко дістати.

- Ох Ешлі, та я…- Вона мала на думці: “Та я й серце з грудей вирвала б задля тебе!” - але сказала тільки: - Та я для тебе на будь-що готова!

Справді? перепитав він, прояснівши трохи лицем.- Тоді ти можеш-таки дещо зробити, Скарлет, від чого мені полегшає на душі, коли я буду далеко від дому.

- Що ж саме? - радісно спитала вона, готова на будь- яку жертву.

- Подбай про Мелані, поки мене не буде,- гаразд, Скарлет?

- Подбати про Мелані?

Гірке розчарування згнітило її серце. То оце таке його останнє прохання до неї, кали вона палко жадала пообіцяти йому щось прекрасне й незвичайне! І раптом у ній спалахнув гнів. У цю хвилину Ешлі мав би належати їй, лише їй! Але Мелані, хоч її й не було тут, блідою тінню стояла між ними двома. Як у нього язик повернувся згадати ім’я Мелані у цю мить прощання? Як він міг просити її про таку послугу?

Ешлі не помітив розчарування на обличчі Скарлет. Як

і давніше це бувало, він дивився на неї, але не бачив її: очі його були спрямовані кудись крізь неї і поза нею.

- Атож, приглянься за нею, побережи її. Вона така слабосила, хоч зовсім цього не усвідомлює. Виснажує себе доглядом за пораненими, шиттям. А вона ж тендітна дуже й несмілива. Окрім тітоньки Дріботуп, дядька Генрі й тебе вона не має жодної близької душі - правда, є ще родина Берів, але вони живуть у Мейконі, і взагалі це далека рідня. Тітонька Туп - ти ж знаєш, Скарлет, вона як дитина. А дядько Генрі старий. Мелані дуже тебе любить-не тільки тому, що ти була Чарлзовою дружиною, а й тому… ну, просто тому, що ти така, яка ти є, вона любить тебе, як рідну сестру. Мені так страшно стає, Скарлет, коли я подумаю, що от раптом мене вб’ють, хто її хоч підтримає? То ти обіцяєш?

Скарлет навіть не почула прохання до неї наприкінці, так її приголомшили слова Ешлі про те, що його можуть вбити.

Щодня вона читала списки вбитих і поранених, читала з завмиранням серця, знаючи, що для неї кінець світу, якщо з Ешлі щось трапиться. Але постійно, постійно у глибині її душі жила впевненість, що нехай навіть усю армію Конфедерації переб’ють, Ешлі врятується. А тепер він промовив ці моторошні слова! Мурашки побігли в неї по тілу й страх затопив її, забобонний страх, непідвладний розумові. Вона була досить ірландкою, щоб вірити в передчуття, надто ж передчуття загибелі, і в широко розлведених сірих очах Ешлі їй привидівся глибокий смуток, властивий людині, що чує холодний доторк смерті до плеча і підвивання банші *. •

- Не говори так! Не думай такого! Це недобрий знак! Швидше прокажи молитву!

- Краще вже ти помолись за мене й постав кілька свічок,- відказав він, усміхаючись на її ревне розпучливе благання.

Але вона ні слова не могла промовити, так налякало її видиво, що постало в уяві: Ешлі лежить мертвим десь далеко-далеко у снігах Вірджинії. А він тим часом говорив далі, і такий смуток, така безвихідь бриніли у нього в голосі, що страх її ще й посилився, заступивши собою гнів і розчарування.

- Отож тому я й звертаюся до тебе, Скарлет. Я не можу сказати, що трапиться зі мною чи з будь-ким із нас. Але коли настане кінець, я буду далеко звідси, якщо й виживу, занадто далеко, щоб подбати про Мелані.

- Коли настане… кінець?

- Кінець війни. А для нас це буде й кінець нашого світу.

- Але ж, Ешлі, невже ти думаєш, що янкі розіб’ють нас? Весь цей тиждень ти розповідав, яку силу має генерал Лі…

- Весь тиждень я брехав, як і всі хлопці, що приїздять з війська у відпустку. Навіщо було завчасу наганяти страху на Мелані й тітоньку Туп? Я, Скарлет, таки справді вважаю, що янкі приперли нас до стіни. Геттісберг - це початок кінця, хоч тут люди цього ще не усвідомлюють. Вони неспроможні збагнути справжнє наше становище, але… Дехто з солдатів у моїй частині вже зараз босий, Скарлет, а у Вірджинії снігу по коліна. І коли я бачу в цих бідолах відморожені ноги, завинуті в шмаття й мішковину, бачу, які криваві сліди вони полишають на снігу, тоді як у мене на ногах пара добрих чобіт… мені хочеться віддати чоботи комусь із них, а самому ходити босоніж, як і вони.

- Ой Ешлі, пообіцяй мені, що цього не зробиш!

- Коли я бачу це все й коли потім дивлюся на янкі - я переконуюся, що всьому кінець. Янкі ж тисячами наймають собі солдатів у Європі, Скарлет! Більшість полонених, яких ми недавно захопили, не вміють навіть розмовляти по-англійському. Це німці, поляки, запальні ірландці, що тільки й знають свою гельську мову \ Але коли ми втрачаємо солдата, нам уже ніким його замінити. І коли наше взуття розвалюється, нового нам нема де взяти. Нас загнано в глухий кут, Скарлет. Ми не в силі битися з усім світом.

Вона подумала в розпуці: “Та нехай уся ця Конфедерація розпадеться на порох! Нехай настане кінець світу, аби тільки ти зостався живий! Я не зможу жити, як тебе не стане!”

- Сподіваюся, Скарлет, ти нікому не розбазікаєш того, що почула від мене. Я не хочу наганяти страху на людей. Я й тебе, люба, не став би страхати цими балачками, але ж мені треба було пояснити, чому я прошу подбати про Мелані. Вона така тендітна й квола, а ти така сильна, Скарлет. Це для мене велика полегкість-знати, що ви будете разом, якщо зі мною щось станеться. Ти обіцяєш мені, Скарлет?

- Обіцяю! - скрикнула вона - в цю мить, бачачи смерть у нього за спиною, вона готова була що завгодно йому пообіцяти.- Ешлі, Ешлі! Я не можу тебе відпустити! Я просто не маю на це сили!

- Ти повинна бути мужньою,- сказав він з якимсь новим відтінком у голосі, що звучав дзвінкіше й глибше. Слова квапливо виривалися з його уст, наче їх підганяла внутрішня напруга.- Ти повинна бути мужньою. Бо коли ні, як я зможу все витримати?

Скарлет жадливо й радісно стала вдивлятись в його обличчя: невже й справді йому так само тяжко розлучатися з нею, як їй з ним? Але воно як було непроникне, коли він вийшов від Мелані, таким і зараз лишалося,- Скарлет нічого не могла вичитати у нього в очах. Ешлі нахилився, взяв лице Скарлет у долоні й легенько поцілував її в чоло.

- Скарлет, Скарлет! Ти така мила, й дужа, й добра. Ти не тільки своїм любим лицем прегарна, а й усім єством - і тілом, і розумом, і душею.

- Ох Ешлі! - блаженно прошепотіла вона, стрепенувшись від його слів і доторку його уст.- Ніхто, тільки ти повік…

- Мені приємно думати, що я, здається, краще тебе знаю, ніж більшість людей, я бачу красу, глибоко заховану в тобі і через те непомітну для тих, хто дивиться поспіхом і бездумно.