- Вона сказала, що придивлялася до дам, які ходять до шпиталю, і вирішила, що я маю… ну, симпатичне обличчя, тож вона й перепитаїла мене. У неї були якісь гроші, й вона хотіла, щоб я взяла їх і передала на шпиталь, та щоб нікому не сказала, звідки вони. Вона зауважила, що місіс Елсінг нізащо не погодиться їх прийняти, коли знатиме, які це гроші. Які це гроші, розумієш? Я ту хвилину ледь не знепритомніла! І так розгубилася, так поривалася швидше втекти, що сказала: “Ох, це дуже мило”,- чи щось інше, не менш безглузде, а вона всміхнулася й каже: “Це ви по-християнському”,- і тиць мені в руку оцю брудну хустинку. Чуєш, який бридкий запах - фе!

І Мелані розгорнула долоню з досить-таки брудним і сильно напахченим чоловічим носовичком, в який було загорнуто скількись там монет.

- Потім вона стала дякувати й говорити, що кожного тижня передаватиме мені гроші, і в цю мить над’їхав дядько Пітер і побачив мене! - Мелані зірвалася на плач

І ипала головою на подушку.- І коли він побачив, з ким и стою, він - уявляєш, Скарлет? - закричав на мене! Ніхто ще за все моє життя так на мене не кричав! І сказав: “Зараз же сідайте в коляску!” Звичайно, я так і зробила, а він усю дорогу додому сварив мене, й не давав ні слова сказати, й обіцявся все розповісти тітоньці. Скарлет, сходи вниз і попроси його, щоб не говорив їй! Може, тебе він послухає. Це ж уб’є тітоньку, як вона дізнається, що я бодай на хвильку зіткнулася віч-на-віч з цією жінкою. Ти попросиш?

- Добре, попрошу. Але гляньмо, скільки тут грошей. Згорточок важкенький.

Вона розв’язала хустинку й висипала на постіль жменю золотих монет.

- Тут цілих п’ятдесят доларів, Скарлет! І все в ^золоті! - скрикнула вражена Мелані, коли перелічила лискучі кружальця.- А як ти гадаєш, це нічого - вжити такі гроші… ну, зароблені таким шляхом… для наших воїнів? Може ж, таки Господь зрозуміє, що вона цілком щиро хотіла допомогти, і не візьме нам за зле, що ці гроші не зовсім чисті? Коли я подумаю, як багато чого не вистачає у шпиталі…

Але Скарлет її не слухала. Вона дивилася на брудну хустинку, й почуття приниженості та люті роздирали їй душу. В кутку носовичка видніла монограма “Р. К. Б.”. А у верхній шухляді у Скарлет лежав точнісінько такий самий носовичок, що ним тільки вчора Рет Батлер завинув польові квіти, які вони разом збирали. Вона мала намір повернути його власникові сьогодні, коли він прийде на вечерю.

Отож Рет тягається з цією ницою Кралею і вділяє їй грошей. Так он звідки ця пожертва на шпиталь! Золото, нажите на блокаді! І у Рета вистачає нахабства дивитись в очі пристойній жінці, щойно вийшовши від цієї особи! А вона ще ладна була повірити, що він закохався в неї! Тепер уже ясно, що це чиста омана.

Жінки легкої поведінки й усе, з ними пов’язане, було для Скарлет чимось таємничим і відразливим. Вона знала, що чоловіки послуговуються ними для таких справ, про які порядна дама не повинна й згадувати, а коли й згадає, то хіба пошепки й дуже глухим натяком. Скарлет завжди вважала, що тільки якісь мужлаї спілкуються з такими жінками. Досі їй ніколи й на гадку не спадало, що й порядні чоловіки - з якими вона зустрічається у пристойних домах, з якими танцює,- можуть до такого вдаватись. А ось теперішнє відкриття звернуло її думки у зовсім новому напрямку, і їй зробилося страшно. Це ж, мабуть, усі чоловіки так поводяться! Мало того що вони силують власних жінок на всяке таке неподобство, так ще й бігають до цих розпусниць і з ними те саме виробляють за гроші! Ні, чоловіки всі розпусні, а Рет Батдер найбільше від усіх!

Вона візьме цю хустинку й жбурне йому просто в обличчя, а тоді покаже на двері й більш ніколи-ніколи не озветься до нього жодним словом. Хоча ні, цього не можна робити. Треба, щоб він нізащо не здогадався, що вона навіть знає про існування таких жінок, не кажучи вже про його походеньки до них. Справжній дамі не годиться про таке знати.

“О! - думала вона в нестямі.- Якби я не була дамою, я б таке сказала цьому паскудникові!” .

І, зібгавши носовичка в руці, Скарлет рушила вниз на кухню, де мав бути дядько Пітер. Проходячи повз плиту, вона кинула хустинку у вогонь і з безсилою люттю стала дивитись, як її пожирає полум’я.

РОЗДІЛ XIV

Надія у серцях південців зазоріла на початку літа 1863 року. Незважаючи на всі скрути й нестатки, на спекуляцію харчами й інші знегоди, незважаючи на хвороби, страждання і смерть, що не оминули майжй ні одної родини, Південь знову - і навіть упевненіше, ніж попереднього літа - приказував: “Ще одна перемога, і війні кінець”. Янкі показали себе твердим горішком, але нарешті цей горішок дав тріщину.

Різдво 1862-го видалося щасливим і для Атланти, і для всього Півдня. Конфедерація завдала йищівного удару ворогові під Фредеріксбергом, убитих і поранених янкі налічувались тисячі. На різдвяних святах усі раділи, серця людей були сповнені вдячності, що військовий талан обернувся лицем до південців. Недавні новобранці в сірій формі перетворились на загартованих вояків, генерали засвідчили свою енергію, і всі були певні, що з розгортанням військових дій навесні північан розіб’ють остаточно/

Коли надійшла весна, бої поновилися. Настав травень, і Конфедерація одержала ще одну велику перемогу під Чанселорсвіллем. Південь шаленів від захвату.

Ближче до центральних районів кіннота північан прорвалася у Джорджію, але обернулося це зрештою тріумфом Конфедерації. Люди довго після цього сміялися й поплескували одне одного по плечах: “Атож, добродію! Коли вже паш Натан Бедфорд Форрест на них напосів, їм тільки й лишалося драпати!”

Наприкінці квітня північанський полковник Страйт на чолі загону з тисячі восьмисот вершників несподівано вдерся в глиб Джорджії, маючи на меті захопити містечко Ром, усього за шістдесят миль на північ від Атланти. План у нього був серйозний: перетяти життєво важливу залізницю між Атлантою і Теннессі, потім завернути на південь до Атланти й зруйнувати фабрики та зброярні, скупчені у цьому важливому залізничному вузлі.

Замір цей був зухвалий і заподіяв би південцям неабиякої шкоди, якби не Форрест. Маючи втричі менше вершників, ніж янкі - але зате добірних! - він кинувся навздогін за нападниками, зав’язав із ними бій ще напівдо- розі до Рома й не давав їм спокою ні вдень ні вночі, поки не захопив усіх у полон.

Звістка про це досягла Атлацти майже одночасно з новиною про перемогу під Чанселорсвіллем, і в місті мало не покотом лягали зі сміху й буйних радощів. Перемога під Чанселорсвіллем з військового погляду була, може, й важливішою* але те, що Страйтова кіннота опинилася в полоні, виставляло янкі просто на посміховище.

“Ні, добродію, нашого Форреста не обдуриш”,- весело повторювали атлантці, обговорюючи між собою цю новину.

Фортуна таки обернулась лицем до Конфедерації, і південці тріумфували. Щоправда, янкі під проводом Гранта з середини травня обложили Віксберг. Щоправда, дошкульної втрати зазнав Південь, коли Непоборного Джексона було смертельно поранено під Чанселорсвіллем. Щоправда, Джорджія втратила одного з найхоробріших і найта- лановитіших своїх синів в особі генерала Т. Р. Р. Кобба, що поліг біля Фредеріксберга. Але після таких поразок, як при Фредеріксберзі та Чанселорсвіллі, янкі однаково не зможуть довго протриматись. їм доведеться скласти зброю, і ця жорстока війна врешті скінчиться.

На початку липня дійшла чутка, невдовзі підтверджена депешами, що війська Лі вступили у Пенсільванію. Генерал Лі на ворожій території! Генерал Лі лаштується до битви! І це буде остання битва у війні!

Атланта була збуджена до нестями, всі раділи й жадали помсти. Тепер янкі знатимуть, що таке війна на своїй власній землі! Тепер вони спізнають, що таке витолочені родючі поля, розкрадена худоба, спалені оселі, що це означає, коли старих і молодих саджають до в’язниці, а жінок і дітей прирікають на голодну смерть!

Кожному було відомо, що накоїли янкі у Міссурі, Кен- туккі, Теннессі, Вірджинії. Навіть малі дітлахи, пройняті страхом і ненавистю, могли розповісти про ті жахи, які принесли з собою янкі у завойований край. В Атланті вже було повно біженців зі східної частини Теннессі, і місто почуло від самих потерпілих про страждання, яких вони зазнали. У тих суміжних з Північчю околицях прихильники Конфедерації були в меншості, і важка рука війни далася їм взнаки найдошкульнішим чином, бо сусід доносив на сусіда, а брат убивав брата. Ці біженці одностайно вимагали спалити всю Пенсільванію, і навіть найлагідніші старі дами говорили про це, не криючи мстивої втіхи.

Та коли почали надходити звістки про наказ генерала Лі, який суворо заборонив займати приватну власність пенсіль- ванців і оголосив, що мародерство каратиметься смертю, а військо оплачуватиме все реквізоване майно, репутація генерала не підупала тільки завдяки його величезному авторитетові. Не дозволяти хлопцям скористатися тим добром, від якого тріщать склади у цьому багатющому штаті? Що собі думає генерал Лі? І це коли наші солдати голодні, роззуті, обдерті й без коней?

Поспіхом написаний лист Дарсі Міда, якого одержав доктор Мід, був тільки першою безпосередньою інформацією, що потрапила до Атланти на початку липня,- його передавали з рук до рук, і обурення городян дедалі дужчало.

“Тату, чи не міг би ти дістати мені чобіт? Я вже два тижні ходжу босоніж і не маю надії роздобутись на взуття. Якби у мене не такий великий розмір, я б міг стягти чоботи з убитого янкі, як то роблять інші хлопці, але мені не трапився жоден янкі, щоб його чоботи були на мою ногу. Тільки як дістанеш, не шли поштою. Бо дорогою вкрадуть, і я й не дивуватимусь цьому. Краще посади Філа на поїзд, і нехай він привезе. Я скоро напишу вам, де ми будемо. Поки що я знаю тільки те, що ми йдемо маршем на північ. Тепер ми у Меріленді, і всі кажуть, що наша дорога - до Пенсільванії…

Я гадав, тату, що ми відплатимо янкі їхньою ж монетою, але генерал сказав “Ні”, хоч я особисто - хай би мене

й розстріляли - ладен втішитись тим, що пущу з димом котрийсь будинок янкі. Сьогодні, тату, ми проходили через таке величезне кукурудзяне поле, якого я ще й не бачив. У нас такої кукурудзи не вирощують. Правду кажучи, ми трохи попаслися на цій кукурудзі, бо були голодні, а як генерал не бачить, то йому не шкодить. Але нестигла кукурудза не вийшла нам на добре. В усіх хлопців і так пронос, а тут їх і зовсім розвезло. У поході навіть з пораненою ногою не гак тяжко, як з проносом. Таки спробуй дістати мені чоботи, тату. Я тепер капітан, а капітан мусить же бути в чоботях, хай навіть і без нової форми чи еполетів”.