“У торговому флоті Конфедерації багато щирих патріотів, які докладають героїчних зусиль, щоб пробитися крізь ворожу блокаду,— писав лікар при кінці свого листа.- Ці сповнені посвяти люди ризикують життям і всіма статками в ім’я Конфедерації. Усі чесні південці бережуть у своїх серцях імена цих людей, і ніхто не нарікає на те, що вони одержують скромну грошову винагороду за свої небезпечні для життя зусилля. Це безкорисливі й достойні наші співвітчизники, і ми шануємо їх. Не про них я веду мову.

Але є інші - негідники, що під машкарою борців проти блокади приховують свої корисливі цілі, і я закликаю весь наш народ, який бореться за найблагороднішу в світі Справу, обернути свій праведний гнів і помсту на цих шулік у людській подобі, що доставляють єдваби й мережива, тоді як наші воїни помирають від нестачі хініну, що завантажують свої кораблі чаєм та винами, тоді як наші герої корчаться в муках через брак морфію. Я шлю прокляття на голови цих упирів, що смокчуть кров воїнів, очолюваних Робертом Лі, на цих недолюдів, через яких сама згадка про проривників блокади відгонить смородом для кожного щирого патріота. Як ми можемо терпіти поміж себе цих шакалів, що розгулюють у начищених до блиску чоботях, коли наші хлопці босоніж ідуть у бій? Як ми можемо толерувати тих, хто упивається шампанським і об’їдається страсбурзькими паштетами, коли наші солдати мерзнуть біля похідних багать і жують протухле сало? Я закликаю всіх чесних конфедератів викинути їх геть з нашого середовища!”

Атлантці прочиталі ці слова свого знаного оракула і, як чесні конфедерати, поспішили викинути Батлера геть.

З усіх будинків, в яких його приймали восени 1862 року, будинок тітоньки Дріботуп лишився майже єдиним, куди він мав доступ у 63-му. Та й сюди він, мабуть, не мав би доступу, якби не Мелані. Тільки-но він з’являвся у місті, як у тітоньки Туп починалося хвилювання. Вона дуже добре знала, що її приятельки кажуть з приводу його візитів до неї, але все одно не мала духу замкнути перед ним двері. Щоразу, як він приїздив до Атланти, вона стуляла пухкенького ротика й заявляла дівчатам, що стане на порозі й не пустить його в дім. І щоразу, коли він поставав перед нею з невеличким пакуночком у руках і компліментом на устах про її чар та красу, вона вся розм’якала.

- Я просто не знаю, що й робити,- бідкалася вона.- Він так дивиться на мене, що я… Я страшно боюся: а раптом він щось таке скоїть, коли я не пущу його на поріг? У нього ж така погана репутація! Як ви гадаєте, міг би він ударити мене? Або… або… Ох, Боже мій, якби оце Чарлі був живий! Скарлет, ви повинні сказати йому, щоб він більше сюди не приходив… Скажіть йому це в пристойній формі. Ох, лишенько моє! Мені здається, це ж ви надміру підохочуєте його, про це в усьому місті кажуть, і що скаже про мене ваша матінка, як довідається? Меллі, ти не повинна бути з ним така вже люб’язна. Тримайся холодно й офіційно, і він зрозуміє. Ох Меллі, а може, мені краще написати Генрі, нехай він поговорить з капітаном Батлером?

- Ні, я не буду триматися з ним холодно,- відказувала Меллі.- І не буду нешаноблива. Я вважаю, що всі поводяться через капітана Батлера, мов дурні телята. Я певна, він не робив усіх тих бридких речей, які приписують йому містер Мід і місіс Меррівезер. Він не став би ховати харчів, коли люди потерпають від голоду. Він же навіть сто доларів пожертвував мені на сиріт. Я певна, що він такий самий відданий патріот, як і кожен з нас, тільки занадто гордий, щоб захищатися від закидів. Хіба ви не знаєте, які непоступливі бувають чоловіки, коли затнуться на чомусь?

Однак тітонька Туп нічого не знала про чоловіків, чи затятих, чи й інших, і лише безпорадно розводила свої пухкенькі ручки… Що ж до Скарлет, то вона вже давно примирилася зі схильністю Мелані в усіх бачити самі чесноти. Мелані, звичайно, дурна, але тут уже нічим не зарадиш.

Скарлет розуміла, що Рет ніякий не патріот, і хоч вона нізащо в світі у цьому не зізналася б, їй до цього було байдужісінько. Для неї куди більше важили маленькі подарунки, які він привозив їй з Нассау,- різні дрібнички, що їх дама може приймати від чужого чоловіка, не порушуючи приписів пристойності. Коли так усе подорожчало, де б вона діставала всілякі голки, шпильки до волосся й цукерки, якби виставила його за двері? Ні, легше було скласти відповідальність на тітоньку Туп - зрештою, це ж вона господиня дому й опікунка над ними, тож нехай і вирішує, що годиться, а що ні. Скарлет знала, що все місто пліткує про візити Рета до них, та й про неї саму теж, але вона знала й те, що Мелані Вілкс в очах Атланти має бездоганну репутацію, і допоки Мелані обстоюватиме його, ці відвідини сходитимуть за більш-менш пристойні.

І все-таки життя було б приємніше, якби Рет відкинувся своєї єресі. Тоді вона, Скарлет, не мала б прикрості бачити, коли прогулювалася з ним Персиковою вулицею, як відкрито його ігнорують городяни.

- Нехай ви так і думаєте, але навіщо це казати?..- злостилася вона.- Думали б собі, що хочете, тільки тримали язика за зубами, і все було б чудово.

- Це така ваша метода, моя зеленоока лицемірко? Ну ж і Скарлет! Я сподівався від вас відважнішої поведінки. Я гадав, ірландці кажуть те, що думають, і посилають к бісу всіх, хто з цим не згоден. Скажіть мені правду, а вам особисто не набридає тримати язика за зубами?

- Та що ж… буває…- неохоче визнала Скарлет.- Мене аж нудить, коли з ранку до ночі товчуть, яка священна наша Справа. Але ж, Боже мій, як ви не розумієте, Рете Батлер, що якби я в цьому зізналася, ніхто б зі мною не розмовляв і не запросив би мене до танцю!

- Ай справді - заради танців чого тільки не витерпиш! Що ж, я захоплююся вашим самовладанням, але сам не можу чимось таким похвалитись. І не можу прикриватися романтичним плащем патріотизму, хоч би й як було під нцм вигідніше. Вистачить і без мене дурноверхих патріотів, ладних покласти останнього цента на війну й вийти з неї жебраками. Вони не потребують мене - ні для посилення патріотичних лав, ні для розширення реєстру жебраків. Хай самі носять свій геройський ореол. Вони заслужили його - це вже я кажу щиро,- та й, крім того, за якийсь рік у них самий ореол тільки й лишиться. ‘

- Як ви можете говорити такі немислимі речі, навіть і в жарт, коли всі чудово знають, що Англія і Франція як не завтра, то післязавтра виступлять на нашому боці, і тоді…

- Що я чую, Скарлет? Ви взялися читати газети? Ну, ви мене дивуєте. Більше ніколи не робіть цього. Жінкам це вадить на розум. До вашого відома - я менше місяця як з Англії, тож я ось що вам скажу. Англія нізащо не прийде на допомогу Конфедерації. Англія ніколи не виступає на боці переможеного - інакше вона не була б Англією. І поза тим - гладка німкеня на англійському троні 10 богобоязлива і не схвалює рабовласництва. Нехай англійські ткачі поздихають з голоду без нашої бавовни, але вона й пальцем не ворухне заради рабовласників. А щодо Франції, то цей благенький наслідувач Наполеона 11 занадто заклопотаний, щоб закріпити французьку присутність у Мексиці, і йому не до нас. Йому наша війна навіть наруч, бо не дає нам змоги витурити його війська з Мексики… Ні, Скарлет, надія на допомогу ззовні - це газетна вигадка, мета якої - підбадьорити південців. Конфедерацію приречено. Вона вже зараз, як верблюд, живе з запасів власного горба, а хоч би який був горб великий, навічно його не вистачить. Я особисто ще півроку побавлюся з блокадою, а тоді виходжу з гри. Далі ризикувати вже буде недоцільно. Я продам свої судна котромусь простакові-англійцю, якому здасться, що він матиме з них вигоду. Але так чи інак, тоді це мене не обходитиме. Я маю вже достатньо грошей, і всі в англійських банках і в золоті. Цих нікчемних папірців я не потребую.

Слова його, як завжди, звучали вельми розважливо. Хтось інший назвав би їх зрадницькими, але Скарлет добачала в них правду й тверезий глузд. І водночас вона розуміла, що їй не годиться так думати, що їй слід було б вразитись і обуритись. Насправді ж вона нічого такого не відчувала, отож могла тільки вдавати. Але це вдавання додавало їй певної респектабельності, робило її більш схожою на благородну даму.

- Я гадаю, що доктор Мід правильно написав про вас, капітане Батлер. Єдиний спосіб вам очистити себе від гріхів - це завербуватися до армії, коли ви продасте свої судна. Ви навчалися у Вест-Пойнті, і…

- Ви виступаєте в ролі баптистського проповідника, який вербує новобранців. А що, як я не хочу очищувати себе від гріхів? Чого це я повинен захищати суспільну систему, яка зробила мене вигнанцем? Я з приємністю подивлюсь на” те, як вона розпадеться.

- Зроду я не чула про якусь там систему,- сердито озвалася Скарлет.

- Ке чули? А все-таки ви її частка, як і я колись нею був, і я ладен закластися, що й вам вона так само нелюба, як і мені. Знаєте, чому я став паршивою вівцею у своїй родині? Тільки з однієї-єдиної причини: що не схотів і не зміг жити, пристосувавшись до приписів Чарлстона. А Чарлстон - це згусток усього Півдня. Я не певен, чи ви вже до кінця спізнали, яке тут усе занудне. Сотні всяких речей людина мусить робити лише тому, що так завжди робилося. І сотні всяких речей, навіть цілком невинних, не може робити з тих самих міркувань. І сотні всяких речей, що дратують мене своїм безглуздям. А найдужче їм допекло, коли я відмовився одружитися з однією панночкою, про що ви, мабуть, чували. Але чого б я мусив одружуватися з тою неприторенною дурепою тільки тому, що чисто випадково не встиг до смерку привезти її додому? І чого б я мав дозволити її навіженому братчикові всадити кулю мені в лоб, коли з мене вправніший стрілець? Звісно, якби я був джентльменом, то мусив би підставити себе під його

кулю і таким чином змити ганебну пляму з герба Батлерів. Але я не зробив цього - я волів лишитися живим. Отож я живий, і неабияк цим тішуся… Коли я думаю про свого брата, що пробуває серед священних корів Чарлстона у незмінно святобливій пошані до них, коли я згадую його опасисту жіночку, і його регулярні бали в день святої Цецилії, і його безмежні рисові поля, то відчуваю, що варто було порвати з усією цією системою назавжди. Наш півден- ський спосіб життя, Скарлет, такий самий пережиток, як феодальний лад середньовіччя. Дивно, як взагалі він утримався до сьогоднішнього дня. Але він мусить відійти, і вже, власне, й відходить. А ви хочете, щоб я зважав на таких пустобрехів, як доктор Мід, котрий запевняє мене, яка наша Справа благородна й священна? Щоб я на поклик барабана хапався за рушницю і мчав на поля Вірджинії проливати кров за Мастака Роберта? Та за якого дурня ви мене маєте? Я не з тих, хто цілує батога, яким його шмагали. Ми з Півднем тепер квити. Південь колись викинув мене на голодну смерть. Але я не помер з голоду, і навіть надбав на агонії Півдня досить грошей, щоб компенсувати собі втрату права на спадок.