Здавалося, Південь і геть усе на Півдні, а надто Конфедерація, викликають у нього суцільну зневагу, якої він і не намагається приховувати. Саме висловлювання Батлера про Конфедерацію і спричинили те, що його вислуховували спершу розгублено, тоді холодно, а далі вже ледь стримуючись від люті. Ще не скінчився 1862 рік, як чоловіки віталися з ним уже вкрай формально, а жінки при його появі на товариському зібранні силкувались тримати дочок ближче до себе.

Йому неначебто давало втіху не тільки зачіпати почуття щирих і запальних прибічників Конфедерації, а й виставляти самого себе в якнайгіршому світлі. Коли хтось із найкращими намірами хвалив його за відвагу, з якою він здійснює свої прориви крізь блокаду, він спокійнісінько відказував, що в небезпеці йому страшно так само, як і хоробрим воїнам-південцям на фронті. Така відповідь не могла не дратувати публіку, бо ж кожен знав, що боягузів у війську Конфедерації нема й не може бути. Солдатів він завжди називав не інакше, як “наші хоробрі хлопці” або “наші герої в сірому”, але робив це таким тоном, що слова звучали просто образливо. Коли котрісь меткіші з молодих дам кокетливо дякували йому, як одному з героїв, які борються заради них, він з уклоном запевняв їх, що насправді зовсім не так, що він те саме робив би й для жінок-північанок, якби мав на цьому не менший зиск.

Зі Скарлет він розмовляв таким тоном ще від першої їхньої зустрічі в Атланті на доброчинному базарі, але тепер ці іронічні нотки звучади в його мові, хоч би з ким він стикався. Коли його хвалили за послуги Конфедерації, він незмінно відповідав, що прориватися крізь блокаду - це для нього суто ділова операція, не більше. Коли б можна було так само заробляти на урядових контрактах, додавав він, косячи поглядом на тих, хто діставав такі контракти, тоді він, безперечно, облишив би двій небезпечний промисел і став би постачати Конфедерації залежану тканину, цукор упереміш із піском, протухле борошно й прогнилу шкіру.

Здебільшого його слова нічим було крити, і це найдужче дратувало. Невеликі скандали, пов’язані з урядовими контрактами, і справді вже набули деякого розголосу. Солдати в листах з фронту раз у раз нарікали на взуття, що розповзається за тиждень, на порох, що не хоче займатися, на упряж, яка рветься, тільки-но її міцніше шарпнеш, на гниле м’ясо й червиве борошно. Атлантці переконували себе, що такі безчесні постачальники походять з Алабами, Вірджинії або Теннессі, тільки не з Джорджії. Адже в їхньому штаті урядові контракти мали люди з найкращих родин. Хіба ж вони не перші жертвують на шпитальні фонди чи на допомогу дітям-сиротам? Чи ж вони не співають найревніше “Діксі”, не вимагають наполегливіш за всіх, принаймні з трибун, крові янкі? Хвиля обурення проти цих живодерів, що наживалися на урядових контрактах, тоді ще не піднялася, і Батлерові слова більше сприймали як свідчення його невихованості.

Він не тільки зачіпав честь міста своїми закидами у продажності людей на високих посадах і спробами применшити мужність воїнів на полі бою, а ще й тішився тим, що ставив достойних громадян у прикре становище. Як-от малий хлопчисько не має сили втриматись і неодмінно проткне шпилькою повітряну кулю, так і він просто не міг утамувати бажання дати щигля чванькам, лицемірам і велемовним патріотам. Він дошкульно викривав зарозуміле неуцтво й святенництво, і робив це так уміло, виявляючи до жертви нібито щирий інтерес, що та не встигала й зогледі- тись, як уже була виставлена на загальний посміх у ролі пустопорожнього пащекуна.

Скарлет і в ті місяці, коли місто ще приймало Рета Батлера, не мала щодо нього ніяких ілюзій. Вона знала, що його вишукана галантність і квітчаста мова криють у собі ущипливу насмішку. Він же вдає одчаяку, який з патріотичних міркувань узявся за прорив блокади, тільки тому, що це його забавляє. Часом він їй нагадував сусідських хлопців, з якими вона виростала - невгомонних близнюків Тарлтонів, що не знали стриму у своїх витівках, з біса вигадливих Фонтейнів, пустотливих і дошкульних, Калвер- тів, ладних цілу ніч придумувати якесь дурисвітство. Проте була й різниця, бо у позірно легкодумних вчинках Рета проглядало щось злостиве, а за підкресленою поштивістю його крилася жорстокість.

Та хоч вона добре бачила нещирість Рета Батлера, їй любіше було сприймати його як романтичного борця проти блокади - хоча б тому, що це полегшувало спілкування з ним, попервах досить обтяжливе. Тим-то вона була дуже невдоволена, коли він відкинув удавання і став зумисне викликати антипатію до себе у городян. Але невдоволення її було породжене не тільки тим, що він робив дурницю, а й тим, що різкий осуд його якоюсь мірою кидав тінь і на неї.

Тим часом настав доброчинний музичний вечір, улаштований у домі місіс Елсінг на користь напіводужалих після поранень воїнів, і ось там Рет і віддав себе остаточно на поталу остракізмові. Надвечір дім ущерть заповнили військові у відпустці, поранені з шпиталю, внутрішні гвардійці, міліціанти, літні матрони, вдови й молоденькі дівчата. Жодного вільного стільця не лишилося в будинку, гості юрмились навіть на сходах. Чималу вазу з гранчастого кришталю, що її тримав при вході старший челядник Елсінгів, уже двічі спорожнювали від накиданих у неї срібняків. Це вже саме собою свідчило про успіх заходу, оскільки тепер срібний долар був вартий шістдесят доларів у банкнотах Конфедерації.

Кожна дівчина, бодай сяк-так здібна до музики, співала або грала на фортеп’яно, а живі картини відзначувано жвавими оплесками. Скарлет була вельми вдоволена собою: вона виконала з Мелані зворушливий дует “Коли роса на цвіт спаде”, а також - на біс - трохи веселішу пісеньку “Ох Боже мій, хіба ж я знала, що то Стівен”, але крім того, їй доручили втілити в останній живій картині Образ Конфедерації.

Виглядала вона надзвичайно звабливо, коли стояла у скромному грецькому хітоні з білої марлі, підперезана червоно-голубим паском, і тримала в одній руці смугасто- зоряний прапор, а в другій, простягненій до схиленої на коліно постаті капітана Кері Ешберна з Алабами,- шаблю з позолоченим ефесом, що колись належала Чарлзовому батькові, а потім Чарлзові.

Коли жива картина скінчилася, Скарлет мимохіть пошукала очима Рета - чи ж оцінив він належно її виконавство. На велике своє розчарування вона побачила, що він, захоплений якоюсь суперечкою, мабуть, і не звернув уваги на живу картину. З облич людей довкола було видно, що вони аж киплять від люті, чуючи його слова.

Скарлет рушила у тому напрямку, і в момент, коли раптом запала тиша, як буває навіть на людному зібранні, розчула голос Віллі Гінена, офіцера міліції, що запитав у лоб:

- То ви хочете сказати, сер, що Справа, за яку віддали життя наші герої, для вас не священна?

- Якщо ви потрапили під поїзд, то це має означати, що ви своєю смертю освятили залізничну компанію? - якнай- сумирніше поцікавився й Рет, наче справді сподівався почути відповідь.

- Сер,- заявив Віллі тремтячим голосом,- якби ми були не під цим дахом…

- Мені страшно й подумати, що тоді могло б статись,- відказав Рет.- Адже ваша хоробрість загальновідома.

Віллі весь побагрянів, і розмова урвалася. Всі стояли ні в сих ні в тих. Віллі ж був дужий і здоровий юнак, придатний до війська, але він таки лишався в тилу. То правда, він був один у матері, і врешті ктось же мусив і в міліції служити, обороняти штат. Та коли Рет згадав про “хоробрість”, дехто з офіцерів із шпиталю пирхнув іронічним смішком.

“І чого він не тримає язика на припоні! - роздратовано подумала Скарлет.- Псує усім вечір”.

Доктор Мід грізно насупив брови.

- Для вас, молодий чоловіче, можливо, нема нічого священного,- сказав він на весь голос, як звик промовляти з трибуни.- Але для щирих патріотів і патріоток Півдня багато що священне. Це - свобода нашого краю від узурпаторів, це Права Штатів, це…

Рет стояв з байдужим виглядом, а коли заговорив, лагідно урвавши лікаря, в голосі його чулися нотки легкої нудьги.

- Усі війни священні - для тих, хто мусить воювати,- мовив він.- Коли б ті, хто розпалює війни, не оголошували їх священними, який би йолоп захотів накладати головою? Але хоч би які гасла виголошували оратори, що сплавляють дурнів на війну, хоч би які благородні цілі ставили перед ними, причина воєн одна. Ця причина - гроші. Всі війни - це, по суті, гризня за гроші. Тільки, на лихо, мало хто це усвідомлює. Усім баки забито сурмами, барабанами й красивими словами ораторів, які відсиджуються в тилу. Часом їхній войовничий клич звучить так: “Врятуймо гроб Господень від поган!” Часом так: “Геть папістів!” або “За свободу!”. А бува й так: “За Бавовну, Рабовласництво і Права* Штатів!”

“Навіщо він сюди папу римського приплів? - подумала Скарлет.- Та й гроб Господень теж?”

Вона вже підходила до гурту сперечальників, аж це побачила, що Рет невимушено відкланявся й рушив до дверей. Скарлет поспішила була за ним, але її перепинила місіс Елсінг, притримавши за спідницю.

- Нехай собі йде,- голосно сказала вона, щоб чути було на всю притихлу напружено залу.- Нехай іде. Він зрадник і спекулянт. Зміюка, яку ми пригріли на грудях!

Рет, що стояв уже в холі з капелюхом у руці, не міг не почути цих слів, розрахованих передусім на його вуха; він обернувся й обвів очима присутніх. Потім визивно кинув погляд на пласкі груди місіс Елсінг, осміхнувся раптом, уклонився й вийшов.

*

Місіс Меррівезер поверталася додому в колясці тітоньки Туп, і ледве усі четверо дам улаштувались на сидіннях, як вона зірвалася:

- Отож маєте, Дріботуп Гамільтон! Сподіваюсь, ви задоволені?

- Чим це? - наполохано перепитала тітонька Туп.

- А поведінкою цього пройдисвіта Батлера, якого ви так охоче приймали.

Закид цей збив тітоньку з пантелику і, розгубившись, вона й не подумала нагадати місіс Меррівезер, що та й сама не раз запрошувала Рета Батлера до себе. Скарлет і Мелані, однак, пригадали цю обставину, але, виховані у повазі до старших, нічого не сказали. Натомість вони стали пильно придивлятись до своїх рук у рукавичках.