- Любі мої! Що сталося?

- Чарлі! - видушила з себе Дріботуп, охоче віддаючись своєму бідканню й припадаючи головою до Меллі.

- Ох! - скрикнула Меллі, і губи у неї затремтіли, коли прозвучало братове ім’я.- Візьміть себе в руки, дорогенька! Не плачте. Ох Скарлет!

Скарлет упала ницьма на ліжко й голосно заридала за своєю пропащою молодістю, за молодечими розвагами, яких її позбавлено, вона плакала з обуренням і розпукою дитини, яка розуміє, що раніше могла слізьми на будь-чому наполягти, але що тепер слізьми не домогтись уже нічого. Втупивши голову в подушку, Скарлет схлипувала й молотила ногами по стебнованій ковдрі.

- Краще б мені вмерти! - повторювала вона крізь сльози. Перед виявом такого невдаваного горя Дріботуп стримала свій легкодумний плач, а. Меллі кинулася втішати невістку. _

- Не плач, любонько! Подумай краще, як тебе любив Чарлі, і нехай це додасть тобі сили. Подумай про своє миле дитятко!

Обурення тим* що її не розуміють, відчуття того, що її позбавлено можливості тішитись життям - усе це не давало Скарлет і слова вимовити. І так було й краще, бо, успадкувавши від батька звичку до відвертості, вона вибовкала б усе, що почувала насправді. Мелані стала гладити її по плечах, а Дріботуп заметушилася по кімнаті, опускаючи штори на вікнах.

- Не треба цього! - закричала раптом Скарлет, піднісши від подушки розчервоніле й набрякле слізьми обличчя.— Я ще не вмерла, щоб уже затемнювати вікна, хоча краще б мені було вмерти! Ідіть собі, ради Бога, дайте мені спокій.

Вона знову впала обличчям на подушку, а Меллі й Дріботуп, пошепки порадившись, навшпиньках вийшли з кімнати. Скарлет чула, як молодша промовила тихцем до старшої, коли вони спускалися сходами:

- Тітонько Туп, будь ласка, не згадуйте при ній Чарлі Ви ж знаєте, як тяжко їй чути його ім’я. У неї, бідолашки, робиться таке лице, що вона ледве стримує сльози. Ми не повинні додавати їй прикрощів.

Скарлет від безсилої люті лупонула ногами по ковдрі* що не могла пригадати якогось дошкульнішого прокляття.

- А хай їх чорти візьмуть! - скрикнула вона врешті й відчула деяку полегкість. І як ця Мелані може обходитись без жодних розваг і сидіти весь час удома, у жалобі по братові, коли їй тільки вісімнадцять років? Мелані наче не помічає, їй ніби байдуже, що життя оминає її під дзенькіт острогів.

“Але ж вона зовсім грубошкіра,- думала Скарлет, гатячи кулаком у подушку.- І в неї ніколи не було такого успіху, як у мене, тож вона мало що й втратила. Та й крім того… вона має Ешлі, а я… я не маю нікого!” - Ще дужче розтроюдивши свої рани цими думками, Скарлет знову захлипала.

В такому понурому настрої вона просиділа в кімнаті до надвечірньої пори, і видовище повозів, що поверталися з пікніка, вивершені сосновим гіллям, диким виноградом і папороттю, аж ніяк не розважило її туги. Всі здавалися такими щасливими у своїй святковій втомі, вони знов привітно махали їй, а вона похмуро відповідала на їхні вітання. Життя її зробилося таке безнадійне, що не варто було далі й жити.

Визволення об’явилося з несподіваного зовсім боку, коли по обіді всі лягли передрімати, а до будинку над’їхали місіс Меррівезер і місіс Елсінг. Вражені відвідинами в таку недоречну годину, Мелані, Скарлет і тітонька Дріботуп підхопилися, хутенько позашнуровували корсажі, поправили зачіски й спустилися до вітальні.

- У місіс Боннел діти заслабли на кір,- одразу ж повідомила місіс Меррівезер, даючи наздогад, що вся провина за це падає не на кого іншого, як на матір цих дітей.

- А панночок Маклюр викликали до Вірджинії,- сповістила ледь живим голосом місіс Елсінг, манірно обмахуючись віялом, так наче ані ця новина, ані будь-що інше її нітрохи не обходить.- Далласа Маклюра поранено.

- Який жах! - В один голос скрикнули господині дому.- Бідолашний Даллас…

. - Ні. Йому тільки плече пробило,- жваво докинула місіс Меррівезер.- Але треба ж було, щоб це сталося саме зараз! Дівчата їдуть на північ забрати його додому. Проте, Бог свідок, у нас нема часу розводити тут теревені. Ми мусимо швиденько вернутись до манежу - треба оздоблювати залу. Ви обидві, Туп і Меллі, потрібні нам на сьогоднішній вечір, щоб замінити місіс Боннел і панночок Маклюр.

- Ох Доллі, але ж ми не можемо!

- Не кажіть мені “не можемо”, Дріботуп Гамільтон! - рішуче заявила місіс Меррівезер.- Ви потрібні, щоб доглянути за неграми, які розноситимуть напої. Це те, що місіс Боннел мала робити. А ви, Меллі, повинні замість панночок Маклюр посидіти в лотку.

- Та ми просто не можемо… Ще не минуло й року, як бідний Чарлі…

- Я розумію ваші почуття, але на вівтар нашої Справи й не таку жертву можна скласти,- солодко протягла місіс Елсінг, перекриваючи будь-які можливі заперечення.

- О, та ми б з дорогою душею… Але хіба не знайдеться котроїсь гарненької дівчини на це місце?

Місіс Меррівезер пирхнула трубним звуком:

- З цією молоддю невідь-що тепер коїться. Ніякої у неї відповідальності. В усіх дівчат, яких ще не залучено до роботи, сотні вимовок. Але я бачу їх наскрізь! Вони бояться, що тоді не матимуть коли фліртувати з офіцерами, та й годі. І що їхніх нових суконь не буде видно з-за столиків. Я тільки одного бажаю - щоб цей блокадник… як пак його?

- Капітан Батлер,- підказала місіс Елсінг.

- Так оце щоб він довозив якомога більше медикаментів і якомога менше кринолінів та мережив. Коли я сьогодні побачу хоча б одну нову сукню, це означатиме, що він привіз їх зо два десятки. Капітан Батлер! Мене вже нудить від цього імені. Коротше, Дріботуп, мені нема часу роздаба- рювати з вами. Ви мусите прийти. Вас усі зрозуміють. Та й ніхто вас не побачить у тильній кімнаті, а Меллі теж нікому не впаде в око. Лоток бідних панночок Маклюр у глибині приміщення, і він не дуже розцяцькований, тож ніхто й не зверне на неї уваги.

- Мені здається, ми неодмінно повинні піти,- озвалася раптом Скарлет, намагаючись приховати, як вона цього жадає, і зберегти поважну міну на обличчі.- Бодай таку дещицю ми можемо зробити для шпиталю.

Досі обидві відвідувачки навіть не згадали Скарлет на ім’я, а цю мить вони обернулись і пильно глянули на неї. Хоч як було сутужно з людьми, вони навіть у думках не покладали, щоб залучити вдову, яка менше року ходить у жалобі, до участі в такому людному зібранні. Перед їхнім поглядом, сповненим подиву, постало по-дитячому безпосереднє обличчя Скарлет з широко розплющеними очима.

- Мені здається, ми повинні піти й допомогти, чим зможемо, всі втрьох. Я могла б посидіти у лотку з Меллі, бо… ну, я гадаю, для нас обох краще бути разом, а не поодинці. Чи не правда, Меллі?

- Я.м- безпорадно пробурмотіла Меллі^ Думка з’явитись у товаристві, не скинувши жалоби, була така нечувана, що вона просто розгубилася.

- Скарлет має рацію,- зауважила місіс Меррівезер, помітивши вагання Меллі. Вона підвелася й поправила кринолінову сукню.- Ви обидві… ви всі троє повинні прийти. І не шукайте знову, Дріботуп, якихось вимовок. Краще подумайте, як багато грошей потребує шпиталь на нові ліжка та ліки. І я певна, що Чарлі схвалив би ваш намір допомогти Справі, за яку він наклав життям.

- Що ж, нехай,- поступливо промовила Дріботуп, як завжди, не витримуючи натиску твердішої натури,- коли ви вважаєте, що люди нас зрозуміють…

♦

“Це просто неймовірно! Просто* неймовірно!” - співало все в душі Скарлет, коли вона непомітно прослизнула до лотка панночок Маклюр, оздобленого рожевим і жовтим серпанком. Вона на справжній вечірці! Після цілого року затворництва й жалоби, притишених голосів і божевільної нудьги вона таки на вечірці, та ще й найбільшій, яку будь-коли влаштовувано в Атланті. І перед нею повно людей, і стільки світла, і музика, і вона може милуватися гарненькими мереживами, вбраннями й оздобами, що їх цей звісний капітан Батлер доправив сюди крізь блокаду під час свого останнього плавання.

Вона присіла на маленькому дзиглику за прилавком і оглянула довжелезну залу, яка ще кілька годин тому була голим і бридким приміщенням для тренувань. Це ж як багато довелося дамам попрацювати сьогодні, щоб так усе тут причепурити! Тепер зала була просто прегарна. Чи не з усієї Атланти назносили сюди свічники й канделябри, думала вона,- срібні, кожен з десятком звивистих консолей, порцелянові з чарівними фігурками при основі, старовинні бронзові стояки, прямі й поважні, обтяжені свічками всякого розміру й кольору, від яких чувся аромат восковика,- вони стояли попід стінами на пірамідах для гвинтівок, на довгих декорованих квітами столах, на прилавках лотків і навіть на підвіконнях відчинених вікон, де полум’я свічок легенько погойдувалось під теплим літнім леготом.

Величезна потворна лампа, що звисала на іржавому ланцюгу зі стелі в середині зали, прибрала зовсім інакшого

т

вигляду, коли її* прикрасили плющем та диким виноградом, який від жароти вже став в’янути. Зі стін приємно пахтіло смоляним духом соснового віття, а по кутках кімнати з нього поробили щось на кшталт затишних альтанок для дам старшого віку. Скрізь видніли довгасті гірлянди плюща, дикого винограду й сасапарелі, що тяглися каскадами вздовж стін, над вікнами, над яскраво оздобленими лотками. І всюди серед цього зела на червоно-голубих стягах і корогвах майоріли яскраві зірки Конфедерації.

Особливо ошатно виглядав поміст для музикантів. їх застували від очей рослини у вазонах та діжках і зірчасті прапорці - Скарлет знала, що всі ці колеуси, герані, гортензії, олеандри, бегонії принесено з усіх будинків міста, навіть чотири коштовні фікуси місіс Елсінг були тут, на почесних місцях покрай кону.

В оздобленні ж протилежного кінця зали розпорядниці самих себе перевершили. На цій стіні висіли великі портрети президента Конфедерації Девіса й віце-президента Сті- венса, уродженця Джорджії, прозваного “Малим Алеком”. Над портретами красувався широченний стяг, а під ними на довгих столах були зібрані трофеї з міських садів: букети червоних, жовтих і білих троянд упереміж із папороттю, гордовиті стріли золотавих гладіолусів, різнобарв’я красоль, цупкі стебла мальв, червоногарячі й кремові голівки яких вивищувались понад усі інші квіти. А серед розмаїття цих квітів урочо, як на вівтарі, горіли свічки. Два обличчя, що з портретів дивились на залу, були такі відмінні одне від одного, аж не вірилося, як могли вони обоє опинитись водночас на почесному місці у такому людному зібранні: Девіс із запалкми щоками й холодними очима аскета, з гордо стиснутими вузькими устами, і Стівенс, у глибоко посаджених очах якого горів огонь людини, що зналд самі болещі й знегоди і спромоглася подолати їх лише завдяки природній витривалості та силі духу,- два обличчя, перед якими всі схилялися з любов’ю.