У механічних майстернях Атланти з великими зусиллями переобладнували верстати на виробництво військової техніки; справа ця посувалася дуже нелегко, бо на Півдні практично не було машин для зразку, і мало не кожне коліщатко й гвинтик доводилося виготовляти за кресленнями, що їх, обминаючи блокаду, привозили з Англії. На вулицях Атланти тепер не дивина було побачити прибульців з-за кордону, і місцеві мешканці, які ще рік тому обертали голови, почувши навіть легкий акцент уродженців американського Заходу, вже перестали звертати увагу й на зовсім незвичну для них вимову європейців, які прибули сюди крізь блокаду, щоб виробляти машини й зброю для пів- денського війська. Конфедерації було б украй важко без цих кваліфікованих фахівців налагодити виробництво власних пістолетів, гвинтівок, гармат і пороху.

Серце міста пульсувало в напруженому ритмі: перевезення військового спорядження залізничними артеріями до обидвох фронтів не припинялося ні вдень, ні вночі. Цілу добу чувся гуркіт потягів, що прибували в місто або вирушали з нього. Кіптява з новоспоруджених заводів осідала на білі стіни житлових будинків. Темряву ночі освітлював вогонь у горнах, а гупання молотів не стихало довго після того, як городяни вкладалися спати. Де ще торік лежали пустирі, тепер постали майстерні, що виробляли упряж, сідла й взуття, зброярні, що давали гвинтівки й гармати, прокатні стани та ливарні, які продукували рейки й товарні вагони на зміну тим, що їх знищили янкі, і ще багато різних закладів, у яких вироблялися остроги, мундштуки для вуздечок, хомути, намети, гудзики, пістолети й шаблі. Ливарні вже відчували брак металу, бо довозити його через блокаду було дуже тяжко, а видобуток своєї сировини рудні в Алабамі майже припинили, оскільки рудокопи подалися на війну. В Атланті не лишилося жодної чавунної огорожі, жодної чавунної гратки, воріт і навіть статуй на газонах - усе пішло на переплавку.

А на Персиковій вулиці й на всіх прилеглих вуличках розмістилися численні армійські служби: інтендантська, залізнична, зв’язкова, поштова, військово-поліційна, і в кожній кишма кишіло людей у військовій формі. На околицях були стайні з запасними кіньми й мулами і великі загороди для них, а на бічних вулицях - шпиталі. Зі слів дядька Пітера Скарлет зрозуміла, що Атланта зробилася містом поранених, бо шпиталів тут було безліч: і загальні,, і інфекційні, і окремо для тих, хто одужував. І день у день з поїздів біля П’яти Променів вивантажувано все нові партії поранених і хворих солдатів.

Маленьке містечко зникло, а натомість постало нове швидко розбудовуване місто, сповнене невгамовного руху й енергії. Скарлет, яка звикла до тихого розміреного плину сільського життя, аж дух забивало від усієї цієї метушні, але вона їй подобалася. Навколишня атмосфера приємно збуджувала, і Скарлет здавалося, що прискорений пульс міста б’ється у згоді з пульсом її власного серця.

Поки коляска повільно долала вибої головної вулиці Атланти, Скарлет зацікавлено придивлялася до нових будівель і нових облич у місті. На хідниках було повно людей в уніформах, які належали до різних родів військ і мали різні звання, вузьку проїжджу частину вщерть заполонили коляски, брички, санітарні карети, армійські фургони, возії яких кляли на всі заставки мулів, що насилу тягли повози через глибокі ковдобини; вістовці у сіро-глинястій формі, розляпуючи багнюку, мчали від однієї військової частини до іншої з наказами й телеграфними депешами; поранені кульгали на милицях, здебільшого дбайливо підтримувані під руку дамами; з навчальних плаців, де новобранців муштровано на солдатів, долинали звуки сурми й барабану, рвучкі вигуки команд; а ще - серце у Скарлет мало з грудей не вискочило, коли вона вперше в житті побачила військові мундири янкі: дядько Пітер показав їй батогом на гурт похмурих чоловіків у синьому, що під конвоєм відділення конфедератів з гвинтівками напереваги прямували до станції, звідки їх мали відправити в табір для військовополонених.

“О,- подумала Скарлет, уперше від дня того прикрого пікніка щиро зрадівши,- мені тут сподобається! Тут таке життя вирує!”

А життя в Атланті й справді вирувало, навіть дужче, ніж вона могла собі уявити: з’явилися десятки нових барів, услід за військом насунули до міста роями повії, і процвітали притони, наганяючи жах на чеснотливих городян; усі готелі, заїзди й приватні будинки переповнили приїжджі, що хотіли бути ближче до своїх поранених родичів в атлантських шпиталях. Щотижня влаштовувалися вечірки, бали, доброчинні базари, нашвидку справлялися одне за одним весілля - жених-відпускник в ясно-сірій з золотими галунами уніформі й наречена в пишному вбранні, що його доставляли крізь блокаду разом з шампанським, без якого неможливе було весільне свято, проходили під шпалерами схрещених шабель, а невдовзі по тому наставало прощання й лилися сльози. Цілу ніч обсаджені деревами вулиці відлунювали тупіт ніг у танцях, з віталень чулися звуки фортепіано, а жіночі сопрано спліталися з голосами молодих воїнів, риводячи сумовиті слова “Сурмачі сурмлять відбій” та “Твій лист прийшов, але запізно”,- ці тужливі

балади викликали сльози на очах юних істот, які ще ніколи не знали справжнього горя. ‘

Коляска місила рідку багнюку й котилася вперед. Скар- лет дорогою невтомно розпитувала про різні речі, а дядько Пітер, гордий своєю поінформованістю, відповідав, тицяючи туди-сюди батогом.

- Це арсенал. Атож, мем, тут у них гвинтівки й усяке таке. Ні, мем, це не крамниці, це контори блокадників. Як, міс Скарлет, ви нічого про них не знаєте? Це контори чужинців, що скуповують бавовну в нашій Конфед’рації і вивозять суднами зг Чарлстона й Вілмінгтона, а нам привозять порох. Ні, мем, я не знаю, хто вони такі. Міс Туп - вон& каже, що то англійці, але ніхто не може второпати, як вони говорять. Атож, мем, дим страшний, ця кіптява геть псує шовкові фіранки міс Туп. Це з тих прокатних станів та ливарень. І так вони гуркочуть по ночах! Просто спати не дають. Ні, мем, я не можу приставати, ви так, н^ ходу роздивляйтесь. Я обіцявсь міс Туп одвезти вас прямісінько додому… Міс Скарлет, уклоніться- но! Онде міс Меррівезер і міс Елсінг до вас вітаються.

Скарлет невиразно пригадувала імена цих двох дам - вони приїздили з Атланти до Тари на її весілля, це начебто близькі приятельки міс Дріботуп. Отож вона швиденько обернулась у той бік, куди показував дядько Пітер, і вклонилася. Дами сиділи в колясці перед галантерейною крамницею. Хазяїн і двоє прикажчиків стояли на хіднику з рулонами бавовняних тканин у руках. Місіс Меррівезер була висока гладка матрона з таким тугим корсетом, що її бюст випинався вперед, немов ніс корабля. Штучні каштанові кучері демонстративно відмовлялися гармоніювати з природним сталево-сивим волоссям цієї добродійки, яке скромно проступало з-під перуки. А округле густо підмальоване обличчя її засвідчувало й добродушну пронюш- ливість, і звичку командувати. Дещо молодшою виглядала місіс Елсінг - худорлява й тендітна, вона ще зберігала сліди колишньої вроди й владолюбну поставу.

Ці дві дами вкупі з третьою, місіс Вайтінг, являли основну підпору товариського життя Атланти. Під їхньою орудою були три церкви у місцевих парафіях - і клір, і церковний хор, і парафіяни. Вони влаштовували доброчинні базари, головували у швацьких гуртках, заправляли балами й пікніками, їм було відомо, який шлюб виявився вдалим і який - ні, хто потайки випиває, хто має родити й коли. Вони були авторитетні знавці генеалогій усіх вартих уваги родин у Джорджії, Південній Кароліні й Вірджинії - решту-бо штатів вони взагалі нехтували, бувши впевнені, що кожен, хто має сяку-таку вагу, не може походити з яких-небудь інших штатів, крім цих трьох. Вони достеменно знали, чия поведінка пристойна, а чия ні, і не гребували жодною нагодою прилюдно ознаймити свою думку: місіс Меррівезер - на всю силу власного голосу, місіс Елсінг - манірно розтягуючи й притишуючи слова, місіс Вайтінг - розпачливим пошептом, що мав показати, як їй неприємно згадувати про такі речі. Всі три дами н2 терпіли одна одної й не довіряли одна одній так само щиро, як і члени першого римського тріумвірату, чим, очевидно, й пояснюється, що спілка їхня була така міцна.

- Я сказала Туп, що ви неодмінно повинні бути у моєму шпиталі,- усміхнено вигукнула місіс Меррівезер.- Ні в якому разі нічого не обіцяйте місіс Мід чи місіс Вайтінг!

- Не обіцятиму,- відповіла Скарлет, не зовсім певна, про що мовить місіс Меррівезер, але відчуваючи приємність, що її так радо вітають і що хтось її потребує.- Сподіваюся, ми невдовзі побачимось.

Коляска поволі покотилася далі, та за хвилину зупинилась, щоб дати пройти через заболочену вулицю двом дамам, які, ступаючи з каменя на камінь, несли в руках повні кошики бинтів. У ту саму мить Скарлет помітила на хіднику жіночу постать в яскравій одежі, занадто яскравій, як для вулиці,- на плечах у незнайомки була барвиста кашемірова шаль з довгими торочками. Озирнувшись, Скарлет побачила, що то висока ладна жінка з визивним обличчям і кучмою рудого волосся, такого рудого, аж наче воно пофарбоване. Це вперше їй випало побачити жінку, яка, безперечно, “щось робила зі своїми косами”, і Скарлет втупилась у неї, мов зачарована.

- Хто це, дядьку Пітер? - запитала вона пошепки.

- Не знаю.

- Ну ні, ти знаєш, я ж бачу. То хто це?

- Її звуть Краля Вотлінг,- відказав дядько Пітер, зневажливо відкопиливши нижню губу.

Скарлет зразу помітила, що він не сказав перед іменем ні “міс”, ні “місіс”.

- А що вона за одна?

- Міс Скарлет,- суворо мовив дядько Пітер, ні сіло ні впало уперіщивши батогом безневинного коня.- Міс Туп зовсім не сподобається, що ви розпитуєте про таке, чого

вам і не слід знати. У цьому місті тепер сті’ки всякого непотребу набралося, що ним і уста поганити негоже.

“Боже милостивий! - подумала Скарлет, покірливо замовкнувши.- Це, певно, пропаща жінка!”

Ще ніколи Скарлет не бачила пропащої жінки, тож вона обернулась і довго дивилась їй услід, поки та не розтанула в натовпі.