Шлюб і сам собою був великою прикрістю, але вдівство - це вже й зовсім означало кінець життя. Які ж дурні ті, хто каже, ніби малий Вейд Гемптон, безперечно, величезна втіха для неї тепер, коли не стало Чарлза. І треба ж їм таку дурницю впороти - мовляв, вона тепер має задля чого жити! Усі твердять, як це чудово, що в неї є дитина, живий символ їхнього з Чарлзом кохання, і вона, звичайно, не квапиться розчарувати їх у цих ілюзіях. Але така думка і на крихту не відповідає її справжнім почуванням. У неї в душі Вейдові майже немає місця, часом вона взагалі насилу може усвідомити, що це її син.

Щоранку, тільки-но прокинувшись, вона почувала себе знову Скарлет О’Гарою, і магнолія в неї за вікном так яскраво мінилася на сонці, і дрозди виспівували, і запах смаженої грудинки приємно лоскотав ніздрі. Вона тієї хвилини знов була молода й безтурботна. А потім чувся вередливий голодний плач, і щоразу - щоразу вона з подивом думала в першу мить: “Звідки це в нашому домі мала дитина?” І лише тоді згадувала, що це ж її власне немовля. Повернення до дійсності просто приголомшувало.

А ще ж Ешлі! Над усе - Ешлі! Уперше в житті вона зненавиділа Тару, зненавиділа довгу червонясту дорогу, що збігала з пагорба до річки, зненавиділа червоні поля, на яких пускав пагони зелений бавовник. Кожен клапоть землі, кожне дерево й струмок, кожен путівець і стежка нагадували їй про нього. Він належав іншій жінці й пішов на війну, але дух його досі витав тут над присмерковими шляхами, досі всміхався до неї мрійними сірими очима в затінку веранди. І за кожним разом, коли дорогою від Дванадцяти Дубів чувся цокіт копит, серце її щемко озивалося - чи не Ешлі їде?

Вона зненавиділа тепер і Дванадцять Дубів, що їх так була любила. Вона й ненавиділа ту садибу, але водночас і поривалася туди - почути, як Джон Вілкс і дівчата говорять про нього, почути, як вони читають .уголос його листи з Вірджинії. Хоч як їй було боляче, вона таки слухала їх. Її вернуло від ригористичної Індії і дурнувато розпатяканої Душки, вона знала, що і їхнє ставлення до неї таке саме, але не знаходила в собі сили не їздити туди. І кожного разу, повернувшися з Дванадцяти Дубів, похнюплено падала на своє ліжко й відмовлялася виходити на вечерю.

Саме ці відмови від їжі й непокоїли найдужче Еллен і Мамку. Наставивши на тацю найспокусливіших наїдків, Мамка приносила їх до неї в кімнату, даючи наздогад, що тепер, овдовівши, вона може наїдатися вволю, але що ж, як Скарлет нічого не смакувало!

Коли доктор Фонтейн цілком поважно заявив Еллен, що розбите серце часто призводить жінок до послаблення здоров’я і до могили, та пополотніла: їй і самій ці страхи не давали спокійно спати.

- То що ж робити нам, докторе?

- Зміна оточення була б найкращим ліком для неї,- відказав Фонтейн, найдужче заклопотаний тим, як би його позбутися обтяжливої пацієнтки.

Отож Скарлет, хоч і без великого ентузіазму, вирушила разом з немовлям у гості, спершу до батькових братів та Робійярів у Саванну, а потім до сестер Еллен - Полін та Юлейлії - у Чарлстон. Однак повернулася вона додому на місяць раніше, ніж Еллен сподівалася, і зовсім не стала пояснювати, чому так сталося. У Саванні прийняли її дуже радо, але Джеймс і Ендрю зі своїми жінками були похилого віку й цілі дні сиділи вдома та згадували минуле, яке ніскільки Скарлет не цікавило. Те саме повторилося й у Робійярів, а Чарлстон, на думку Скарлет, взагалі виявився бридким місцем.

Тітонька Полін та її чоловік, маленький дідок з підкреслено чемними манерами й відстороненим виглядом людини з бозна-колишнього часу, жили над річкою на куди більш відлюдній плантації, ніж навіть Тара. До найближчих їхніх сусідів було двадцять миль присмеркової дороги через глухі болота, зарості кипарисів та дубів. Коли Скарлет дивилась на ці величезні дуби, оповиті сірими торочками моху, в неї мурашки бігали по спині й спливали на пам’яті Джералдові розповіді про ірландських привидів, що снують у сиво-мерехтливій імлі. Робити там було абсолютно нічого, ото хіба тільки вдень плести, а ввечері слухати, як дядечко Кері читає вголос високоповчальні твори добродія Булвер-Літ- тона.

Не менша нудьга панувала і в Чарлстоні, у просторому будинку тітоньки Юлейлії на Беттері, прихованому від людських очей за високим муром і садом. Скарлет, що звикла до широкої панорами нагористих червоних ланів навколо, почувала себе в Чарлстоні як у в’язниці. Хоч тут було людніше, ніж у тітоньки Полін, але Скарлет не подобалися гості цього дому, всі такі манірні й церемонні зі своїми традиціями і родовитістю. Вона розуміла, що вони бачать в ній дитя мезальянсу й дивуються, як дівчина з роду Робійярів могла вийти заміж за якогось чужака-ір- ландця. Скарлет відчувала, як тітонька Юлейлія раз у раз ніби вибачається перед ними за неї. Її це поймало люттю, бо походження для неї важило не більше, ніж для батька. Вона пишалася Джералдом, тим, що він усього досяг самотужки, тільки завдяки своїй ірландській кмітливості.

До того ж чарлстонці так перебільшували свої заслуги у взятті Форту Самтер! Боже милостивий, невже вони не розуміють, що якби серед них не знайшлося дурнів, котрі першими розпочали стрілянину й війну, то хіба рано чи пізно котрісь інші йолопи не зробили б цього? Звикла до жвавої балачки мешканців північної Джорджії, вона навіть тутешню протяглу вимову сприймала як щось маніжне. їй здавалося, що як вона ще раз почує “паальма” замість “пальма”, “діім” замість “дім”, “маамо”, “таату” замість “мамо” й “тату”, то заверещить з відрази. Це дратувало її до такої міри, що під час одного офіційного візиту вона, на превелику прикрість тітоньки, заговорила з ірландським акцентом, вправно наслідуючи Джералдову манеру вимовляти слова. А потім вона повернулася до Тари. Краще вже терпіти болісні спогади про Ешлі, ніж тягучу чарлстонську говірку. у

Еллен, заклопотана вдень і вночі тим, як збільшити прибутковість Тари на добро Конфедерації, вжахнулася, побачивши, якою худою, блідою та злорікою повернулась її старша дочка з Чарлстона. Вона й сама колись зазнала, як болить розбите серце, тож тепер, ніч у ніч лежачи поряд з Джералдом, що безтурботно собі хріп, сушила голову, чим би розрадити доччину тугу. Чарлзова тітонька, міс Дріботун Гамільтон, уже не раз писала їй, умовляючи відпустити Скарлет до Атланти на тривалу гостину, і ось

нині Еллен уперше почала серйозно обмірковувати цю пропозицію.

Тітонька й Мелані мешкали самі у великому будинку “без чоловічої опіки тепер, коли не стало нашого дорогого Чарлза”, як писала міс Дріботуп. “Звичайно, в Атланті є ще мій брат Генрі, але він не живе разом з нами. Скарлет, мабуть, згадувала вам про Генрі. Делікатність не дозволяє мені докладніше розписувати це в листі. Нам з Меллі буде багато легше й безпечніше, коли Скарлет приїде до нас. Утрьох самотнім жінкам усе краще, ніж удвох. І, може, люба Скарлет розважить своє горе, доглядаючи наших мужніх хлопців у тутешніх шпиталях, як це Меллі робить, ну і, звичайно, і Меллі, й мені страшенно кортить побачити її дорогеньке малятко…”

Отож кінець кінцем жалобні одіння Скарлет знову спакували, і вона вирушила до Атланти, взявши з собою Вейда Гемптона та його няньку Пріссі, купу напучень від Еллен та Мамки щодо того, як їй там поводитись, і сотню конфеде- ратських доларів від Джералда. Скарлет не дуже охоче вибиралася до Атланти. Тітоньку Дріботуп вона вважала найтупішою з усіх старих дам, а перспектива жити під одним дахом з дружиною Ешлі й зовсім її не тішила. Але сидіти в Тарі, де на неї звідусіль чигали спогади, їй стало несила, і вона ладна була вибратись хоч би й світ за очі.

Частина друга

РОЗДІЛ УПІ

Сидячи травневого ранку 1862 року в поїзді, який прямував на північ, Скарлет думала, що Атланта не може бути така ж нудна, як Чарлстон і Саванна. Незважаючи на всю свою нехіть до міс Дріботуп і Мелані, вона сподівалася, що їй приємно буде побачити, які зміни зайшли в цьому місті від часу и останнього приїзду туди позаминулої, ще передвоєнної зими.

Атланта завжди цікавила Скарлет більше за інші міста, бо в дитинстві вона якось почула від Джералда, що Атланта її ровесниця. Правда, підрісши, вона виявила, що Джералд, своїм звичаєм, трохи прибрехнув задля більшої переконливості, але все-таки Атланта була тільки на дев’ять років старша від неї і, отже, разюче молода порівняно з іншими знайомими їй містами. Саванна й Чарлстон були статечні віком, оскільки перше наближалося до кінця другого свого сторіччя, а друге мало за плечима вже більше двох сторіч, і в очах Скарлет вони виглядали старенькими бабусями, що мирно гріються на осонні й обмахуються віялами. А от Атланта належала до її власного покоління і була безоглядна, як то властиво молодості, поривчаста й нестримна, як і сама Скарлет.

Версія Джералдова базувалась на тому, що Атланту й Скарлет хрестили одного року. Правда, за дев’ять років перед тим щойно засноване місто назвали Термінус, а згодом Мартасвілл, і тільки в рік народження Скарлет перейменували на Атланту.

Коли Джералд прибув до північної Джорджії, ще ніякої Атланти не було на світі, не було там навіть натяку на селище - адресі боки простягалася дика глушина. Але вже наступного;1” 1836 року власті штату ухвалили будувати залізницю в північно-західному напрямку через територію, яку нещодавно відступили індіанці-черокі. Проектована залізниця мала пролягти до штату Теннессі на заході, це було чітко й виразно визначено, але от де мав бути її початок у Джорджії - залишалося неясним, аж поки через рік котрийсь інженер устромив кілок у червону глину й позначив таким чином вихідний пункт її на півдні, що

й започаткувало Атланту, вроджену під ім’ям Термінує, тобто станція “Крайня”.

У ту пору залізниць на півночі Джорджії ще не було, їх і деінде тільки починали будувати. Але за низку років, що передували одруженню Джералда з Еллен, невеличка осада за двадцять й’ять миль на північ від Тари виросла в село, і від нього полотно майбутньої залізниці поволі простягло- ся на північ. Потім уже настала справжня ера прокладання залізниць. Від старого міста Огасти через увесь штат проклали другу лінію, на захід, яка сполучалася з новою дорогою на Теннессі. Від іншого старого міста, Саванни, збудували третю лінію - спочатку до Мейкона в глибині Джорджії, і тоді на північ, через Джералдову округу, до Атланти, де вона з’єдналася з двома попередніми лініями, завдяки чому гавань Саванни дістала пряме сполучення з західними теренами. А далі з цієї вузлової станції, з молодого міста Атланти почали прокладати четверту лінію - на південний захід до Монтгомері й Мобайла.